Раді Вас бачити!

Лоренцо вийшов із клубу як з іншого світу — гул музики так і залишився за його спиною, але в грудях ще дрижіла одна думка: вона. Він побачив її далекувато від сцени — у напівтемряві, де лампи кидають теплі відблиски, — і як магнітом потягнуло до неї. Вона танцювала не для глядачів, а для когось, кого вабила сама ніч; кожен її рух був викликом, обіцянкою і вкидом в саме серце.

Коли він підійшов, вона відчула його погляд і на мить зупинилася, усмішка на губах стала проханням. Він не став виривати її з натовпу — він просто взяв за руку, і вони зникли у вузькому коридорі, де не було камер і чужих очей. Двері зачинилися тихо за ними, і гул клубу залишився далеко.

В кімнаті світло було м'яким. Вона зупинилася, дивлячись йому в очі, і в голосі прозвучала сміливість, що вже більше не була викликом до публіки, а до нього одного:

— Лоренцо… я хочу тебе.

Він дивився на неї хвилину, і в ньому знову йшла боротьба: і темний господар, і чоловік, що боїться поранити те, що стало йому важливим. Потім він опустився навколішки перед нею ненадовго — жест простий, але наповнений повагою й владою.

— Ти справді цього хочеш? — прошепотів він, і в кожному слові було прохання про згоду, а не наказ.

Вона кивнула, губи тремтіли, щоки палали, але в очах була ясність. Він схилився й поцілував її, довго й повільно — поцілунок, який мав зняти останню сумнівність і стати перепусткою. Далі все було плавно: дотики, шепоти одне одному на вухо, обережний порух — усе, що могло бути ніжним і уважним. Вони не кидалися одне в одного, а крок за кроком віддавалися одне одному, тримаючи межу між бажанням і повагою.

Коли сцена стала інтимною настільки, що слова стали зайвими, текст згасає — ніби музика нарощує паузу. ніч належала їм двом, і описи замінював тихий подих, притиснуті долоні, і обіцянка, що після цього моменту нічого не буде таким, як раніше.

Після — «aftercare»: вони лежали поруч, серця вирівнювались, Лоренцо тихо гладив її волосся. Він був суворий із світом, але поруч із нею м’якішав; вона була вражена його увагою — не лише владою, а й опікою. Обоє мовчки знали: завтра почнеться нова боротьба, але сьогодні вони дали один одному притулок.

*************************************

Ніч була темною, і Лоренцо вже не питав — він вимагав. Його голос звучав хрипло, владно:

— Ти знала, у що вв’язуєшся, принцесо. Тепер назад дороги немає.

Анна тремтіла не від страху, а від того, що він розкривав її кордони один за одним. Його дотики були різкішими, поцілунки жадібними, рухи без вагань. Це не була ніжність — це була демонстрація, що вона тепер належить йому, хоче того чи ні. І водночас — він тримав її так, ніби оберігав від усього світу.

Вона відчувала біль, сором, протест — і разом із тим жагучу хвилю, що не давала відвернутися. Його погляд змушував її стискати губи, але вона все одно підкорялася. І саме в тому жорсткому підкоренні з’явилася нова довіра — довіра, якої раніше вона не знала.

— Ти моя, — прошипів Лоренцо їй на вухо.

— Так… твоя, — тихо відповіла Анна, вперше визнаючи це.

Вони були, наче буря й полум’я: різко, сильно, без права на відступ. І ніч обернулася на поле битви, де переможців не було — тільки двоє, злиті одне з одним.

Ранок.

Світло пробивалося крізь штори, коли двері різко відчинилися. У кімнату увірвалася Анабель — волосся розпатлане, очі палають гнівом.

— ДЕ ВІН?! — її голос був криком, що зривався на істерію. — Де Артем? Ви знаєте, що сталося?! Його більше немає!

Вона вдарила кулаком по столу, вазон розбився, вода розтеклася підлогою.

— Це я спадкоємиця! Я! — кричала Анабель, дивлячись то на Лоренцо, то на Анну. — А не вона! Не ця самозванка!

Лоренцо підвівся з холодною байдужістю у погляді. Він дивився на сестру так, ніби вперше бачив її справжньою.

— У цьому домі більше не вирішуєш ти, Анабель, — його голос був тихим, але від нього мороз ішов по шкірі. — І спадкоємець уже обраний.

Анна, ще закутана в його сорочку, підвелася з ліжка. Вона була блідою, але в її поставі була гордість. Їй не треба було нічого доводити — ніч минула, і це вже все вирішило.

Анабель відчула, як ґрунт вислизає з-під ніг. Вперше в її очах з’явився страх.

Лоренцо стукав у двері ванної, притримуючи рушник на плечі.

— Кохана, я… я в душ. Якщо захочеш приєднатися — двері відчинені, — його голос звучав спокійно, але глибоко всередині він пам’ятав ніч і не міг забути.

Він зайшов, думаючи лише про прохолодну воду. Але коли підняв погляд, серце зупинилося.

У ванній, наповненій парою, серед білих пелюсток троянд, Анна лежала у воді, схрестивши руки за головою. Її погляд був упевненим, спокійним, навіть викличним. Вона виглядала так, наче сиділа не у ванні, а на троні — справжня королева.

Лоренцо застиг. У горлі пересохло, у тілі розлилася важкість, а думки переплутались. Він відчув, як йому стає неймовірно важко стримуватися.

— Анно… — його голос зірвався на шепіт. Він провів рукою по волоссю, намагаючись приховати внутрішній жар. — Ти спеціально?

Вона легенько усміхнулася і ледь підняла руку з води, змушуючи краплі падати на її шию.

— А якщо й так? — її голос був тихим, але в ньому відчувалась гра.

Лоренцо зробив крок ближче. Йому хотілося схопити її, притиснути, втопити у власних почуттях. Але він змусив себе зупинитися.

— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотів він, стискаючи край дверей. — І знаєш це.

Анна прикрила очі, відкинувшись назад у воду, ніби це була її коронація.

— То не стримуйся, Лоренцо.

Його пальці здригнулися, і на мить він відчув, що будь-який крок може змінити все.

Лоренцо вже не міг дивитися збоку. Його пальці болісно стиснули ручку дверей, і в наступну мить він одним рухом зняв сорочку, кидаючи її на підлогу.

Він ступив у ванну, вода розхлюпнулася, торкнувшись теплими хвилями шкіри. Анна здригнулася, розплющила очі й зустріла його погляд. Її усмішка розтанула, поступившись місцем чомусь глибшому — трепету й очікуванню.

— Ти… справді прийшов, — прошепотіла вона.

Лоренцо нахилився до неї так близько, що їхні подихи переплелися. Його рука торкнулася її щоки, мокрої від пари, і він затремтів, ніби вперше торкався найдорожчого скарбу.

— Я вже не можу інакше, Анно. Ти — єдине, що тримає мене живим, — його голос був низьким, майже зламаним.

Вона провела долонею по його плечі, відчуваючи, як сильно напружене його тіло. Їй здалося, що він бореться не з нею, а з самим собою.

— Лоренцо… — вона кинула йому погляд, повний ніжності й сміливості водночас. — Я хочу, щоб ти залишився.

Ці слова зламали останні його сумніви. Він опустився поруч, і їх оточила гаряча вода, запах пелюсток і звук швидкого биття сердець. Усе довкола зникло — лишилися тільки вони, їхній подих, тремтіння шкіри й погляд, у якому було більше ніж пристрасті — там була небезпечна, справжня любов.

Тиша була важчою за будь-який постріл. У вузьких коридорах старої вілли, де навіть стіни пам’ятали крики і змови, крокувала вона — Ліліана Мортен. Її постать у довгому чорному плащі ковзала між світлом і тінню. Здавалося, жодна камера не вловлювала її, жодна людина не могла пригадати обличчя, навіть якщо щойно бачила.

У руках Ліліани — тонка срібна тростина. Не для опори. Усередині — тонкий клинок, яким вона знімала життя так само легко, як знімала рукавичку. Але це було рідко — сила Ліліани не у вбивстві. Вона володіла іншим мистецтвом: збирати, чекати і бити тоді, коли світ уже забув про небезпеку.

У кімнаті, що нагадувала бібліотеку з темного дерева, вже чекав її радник.

— Мадам, новини з півдня. Один із п’яти кланів… — він затнувся.

— Зрадив, — спокійно закінчила вона, ніби читала його думки.

— Так, мадам. Лоренцо починає діяти, але… тепер у нього є ця дівчина. Принцеса.

Ліліана злегка всміхнулася.

— Анна… — її голос звучав, ніби ніжно вимовлене ім’я і отруйна голка водночас. — Дитя, яке думає, що може грати в гру дорослих.

Вона підійшла до карти, розкладеної на столі. Червоні позначки — її шпигуни, сині — інформатори, чорні — ті, хто вже мертві. Вона знала про рух кожного, навіть про тих, хто вважав себе «невидимим».

— І що ви плануєте, мадам? — тихо запитав радник.

Ліліана обернулася, її очі сяяли холодом.

— Спочатку я хочу побачити її. Принцесу. Якщо вона справді носить цю кров… вона або стане моєю фігурою, або моєю жертвою.

Вона сіла в крісло, витягла срібну шпильку й повільно заколола своє волосся. У цьому жесті було більше влади, ніж у десятках вбивств.

— А Лоренцо? — несміливо запитав радник.

— Лоренцо… — Ліліана усміхнулася, наче згадала щось старе й болюче. — Його батько хоче зробити його королем. Але що робить короля без шпигуна? Лише мішень.

Вона піднялася й тихо промовила:

— Час розставити павутиння. І подивитися, хто першим у нього потрапить — Лоренцо чи його маленька принцеса.

Вечір був задушливим. У залі, де проходила чергова нарада кланів, стіни прикрашали золоті герби, але атмосфера відчувалася небезпечною. Анна сиділа поруч із Лоренцо, намагаючись тримати спину рівно, як личить принцесі.

І саме тоді двері відчинилися.

На порозі стояла вона — Ліліана Мортен.

Її поява була настільки тихою, що навіть найсміливіші ватажки кланів мимоволі підвелися. Ніхто не кликав її сюди, але всі розуміли: якщо Ліліана прийшла сама, значить, це — сигнал.

Анна зустріла її погляд — і серце зупинилося. В її очах було щось таке, що примушувало навіть вовків Лоренцо опустити голову. Анна вперше в житті відчула: ось вона — справжня загроза.

— Ти… — шепотіла Анна, ніби не вірячи, що ця жінка реальна.

Вона здригнулася і майже впала, бо ноги відмовилися слухатися. Лоренцо підхопив її, але Ліліана вже крокувала ближче. Її обличчя — спокійне, усмішка — тонка, майже материнська, але в ній було щось страшніше за будь-яку зброю.

— Принцеса, — її голос звучав так, ніби вона смакувала кожне слово. — То це ти та, про кого зараз говорить увесь Рим?

Анна зібрала сили й піднялася.

— Я… я не боюся вас.

Ліліана нахилила голову, розглядаючи її, як рідкісний камінь.

— Мені подобається твоя відвага, дівчинко. Але запам’ятай: у цьому світі відвага без досвіду — це не сила. Це… смертний вирок.

Лоренцо напружився, вовки біля дверей загарчали. Але Ліліана навіть не здригнулася. Вона зробила ще крок, і тепер між нею та Анною залишалося лише кілька подихів.

— Я чекала зустрічі з тобою, — прошепотіла вона. — Ти впала сьогодні, але це добре. Принцеси завжди падають, перш ніж піднятися. Питання лише в тому… хто допоможе тобі піднятися? Я чи він?

Її погляд ковзнув на Лоренцо, і в ньому було виклик.

Анна відчула, як по тілу пробіг холод. Але в її очах спалахнув вогонь.

— Я піднімуся сама.

На мить між ними зависла тиша, така густа, що її можна було різати ножем. Ліліана всміхнулася ширше, вперше по-справжньому.

— О, цікаво. Дуже цікаво.

Вона відвернулася й, ніби нічого не сталося, рушила до столу переговорів. Але всі в залі розуміли: ця гра тільки починається.

— Ліліано… ти не пам’ятаєш мене? — голос Анни прозвучав глухо, наче з глибини самої ночі.

Жінка зупинилася, повернула голову, її очі блиснули зацікавленістю, але не страхом.

Анна ж продовжила, і в її словах бриніло лезо ненависті:

— Я — те немовля, заради якого ти вбила моїх батьків.

В залі зависла тиша. Кожен подих став важким.

Лоренцо стиснув кулаки, але не втрутився. Він бачив — це не його бій.

Анна крикнула щосили:

— Тигри! Вовки!

Двері розчахнулися. З темряви вирвалися звірі — хижаки, що належали тільки їй. Їхні очі палали, шерсть дрижала від напруги. Вони кинулися на Ліліану.

І тоді зал загримів: удар — крик — розрив тканини.

Кров бризнула на мармурові плити, і Ліліана хитнулася, спираючись на стіл. Її ніжка в кривавій рані, але вона дивилася на Анну не з болем, а з дивною усмішкою.

— Ти… дійсно їхня донька… — прошепотіла вона, облизуючи губи, на яких проступила крапля крові.

Анна підняла голову високо, її сміх луною рознісся по залі.

— Хто проти нас стане — всіх ГАНА буде!

Цей сміх був не дитячим, а страшним, наче сама доля заговорила через неї. Люди в залі падали на коліна. Хтось шепотів молитви, хтось прикривав очі, бо не міг дивитися на те, що відбувалося.

Лоренцо дивився на неї, і в його грудях боролися дві сили: гордість і страх. Він знав — ця дівчина тепер не просто принцеса. Вона сама стає символом влади.

Ліліана ж, поранена, піднялася знову, і її голос був крижаним:

— Якщо ти почала цю гру, дитинко… ти вже не зможеш її зупинити.

Анна лише усміхнулася, втираючи сльозу й дивлячись прямо їй у вічі.

— Я не хочу зупинятись.

— Це… правда?.. — тремтячим голосом прошепотіла одна з молодих шпигунок, що стояла збоку. — Вона… та дитина?

— Неможливо, — озвався старший радник Ліліани, блідий, як смерть. — Немовля, якого… не мало бути. Його ж… спалили разом з маєтком!

Анна з хрипким сміхом підняла голову, її очі світилися небезпечним вогнем:

— Ви й справді думали, що мене можна знищити? Ви думали, що я — лише беззахисна дитина? Ні… я — їхня кров, їхня помста!

Хтось із натовпу крикнув, не витримавши:

— Але ж Ліліано… ти сама колись наказала… Ти знала, що та дитина залишилася живою?!

Всі погляди різко вп’ялися в Ліліану.

Вона на мить заплющила очі. І вперше за довгі роки на її холодному обличчі з’явилася тріщина — тінь страху.

— Я… — голос її зірвався, хоча вона намагалася говорити рівно. — Тоді я зробила помилку. Я не добила.

— Ні, — перебила Анна, крокуючи вперед, наче хижак. — Ти подарувала мені життя. І тепер воно буде твоїм вироком.

Повітря загусло від ненависті. Ліліана, ще тримаючись за поранену ногу, піднялася з холодним виразом обличчя. У її руці блиснув тонкий клинок, майже як продовження її тіні.

Анна, вся у шаленій енергії, розсміялася:

— Нарешті! Покажи мені, як воює легенда.

Вони зійшлися в перший удар. Метал дзвінко зітнувся, і всі навколо відчули, що це не просто бій — це зіштовхнулися два світи: минуле і майбутнє.

Ліліана билася холодно, точно, економно — кожен її рух був відточений роками. Анна ж атакувала, наче буря, дикість у кожному випаді, сміх і крик змішувалися з брязкотом сталі.

— Ти повільна, стара відьмо! — крикнула Анна, пробиваючи чергову комбінацію ударів.

— А ти — нетерпляча дитина, — холодно відповіла Ліліана, парируючи, хоч і зі зусиллям. — Терпіння вбиває швидше, ніж клинок.

Бій ставав все жорстокішим. Ліліана відчувала, як сили залишають її тіло, кров стікала по нозі, але очі палали. Вона знала — падати не можна.

І саме в той момент, коли Анна вже майже зламала її захист, у залу увірвався він.

— Досить! — гримнув голос Лоренцо. Його силует з’явився між ними, мов згусток темної величі. В руках він тримав свій дволезий меч, а сам видавався втіленням нічної бурі.

Анна відскочила, але її усмішка не зникла.

— О, Лоренцо… Нарешті. Я чекала на тебе.

Ліліана стискала зброю, переводячи подих.

— Ти не маєш уявлення, у що втручаєшся, — кинула вона крізь зуби.

Але він не слухав. Його очі ковзали то на Ліліану, то на Анну — і в них було занадто багато минулого, болю й рішень, які він відкладав надто довго.

Лоренцо переніс Анну через плесо, притискаючи до себе так, ніби вона була найдорожчим скарбом. Її сміх дзвенів у повітрі, але варто було йому легенько вдарити її по стегну, як вона надула губки, наче маленька ображена кішка.

— Тобі не можна брати голодну зброю, — прошепотів він низьким голосом, нахилившись до її вуха. — Ти наказана, принцесо.

Анна повернула голову, її очі палали викликом. Вона раптом примружилася й легенько вдарила його долонькою по спині.

— Справді? А хто дав тобі право наказувати мені?

Лоренцо тільки посміхнувся, не відповівши. Він підняв її ще вище на руках і заніс до кімнати, де півморок і тіні гралися на стінах. У цій напівтемряві Анна виглядала майже нереальною — мов дикa богиня, яку неможливо приручити.

Він опустив її на ліжко, але вона не піддалася — одразу потягнула його за руку вниз, щоб він не відпускав.

— Не думай, що я така слухняна, — тихо прошепотіла вона, ледь торкнувшись його шиї.

У цю мить їхнє протистояння перетворилося на небезпечну гру — де влада і пристрасть перепліталися так само, як їхні тіла та дихання.

Кімната була наповнена напівтемрявою, лише світло свічки відкидало золотаві відблиски на стіни. Лоренцо поклав Анну на ліжко, але вона не лежала спокійно — піднялася на лікті й подивилася на нього тим самим зухвалим поглядом.

— Ти занадто суворий зі мною, — прошепотіла вона, але в голосі було більше ніжності, ніж протесту.

Він нахилився ближче, вперся руками по обидва боки її плечей.

— А ти занадто небезпечна, щоб відпускати тебе без покарання, — його очі блиснули вогнем, але в куточках губ ховалася усмішка.

Анна не витримала й провела пальцями по його обличчю, ніби хотіла стерти цю маску холодної строгості.

— Ти боїшся мене, Лоренцо?

Він мовчки схопив її руку і поцілував долоню.

— Ні… я боюся лише втратити тебе.

Її щоки вкрилися рум’янцем, і вона потягнула його до себе. Їхні губи зустрілися — спершу обережно, як дотик вогню до паперу, а потім вибухово, жадібно. Анна обвила його руками, немов боялася, що він зникне, якщо відпустить.

Вона була ніжна, мов квітка, але кожен її рух приховував пристрасть, що рвалася назовні. Лоренцо відчував, як у ньому бореться його темна сутність і нова, незнана досі ніжність. Він гладив її волосся, відчував тремтіння її тіла, чув швидке серцебиття.

— Лоренцо… — тихо прошепотіла вона, майже втрачаючи голос.

Він нахилився до її вуха:

— Я твій. І ти моя. Сьогодні й завжди.

Вибух пристрасті накрив їх обох. Все навколо зникло — залишилися лише вони, їхні подихи, їхні дотики, їхнє полум’я.