Раді Вас бачити!

Нічне місто дихало холодом. Анна йшла до машини після зустрічі з людьми Моретті. Її каблуки відбивали ритм на мокрому асфальті. У повітрі було щось не так — занадто тихо, занадто порожньо.

— Гарна пташка вийшла з клітки, — почувся грубий голос позаду.

Анна різко обернулася. П’ятеро чоловіків у темних куртках. Очі — холодні, руки — у кишенях. Вона відчула, як серце вдарило в грудну клітку. Це не було «випадкове знайомство». Це була пастка.

— Від Моретті? — кинула вона різко, намагаючись зберігати холод.

— Ні, дівчинко, — один з них вийшов уперед. — Від тих, хто хоче нагадати тобі, що твоє місце — під ногами.

Він дістав ніж.

Анна зробила крок назад, намагаючись тримати дистанцію, але двоє вже перекрили вихід. У голові промайнуло: от так усе закінчиться?

І тут тиша розірвалася пострілом. Один із нападників упав, навіть не встигнувши закричати. Інші різко озирнулися.

З темряви вийшов він.

Лоренцо Дельгадо.

Холодний, бездоганний, у чорному пальті, наче сама смерть вирішила вийти на прогулянку. За ним — двоє вовків, ті самі, яких Анна бачила колись у його кабінеті.

— Відпустіть її, — його голос був спокійний, але не залишав місця для заперечень.

Нападники завмерли. У цих очах не було жалю — лише вирок. Наступні хвилини розчинилися у крові та криках. Лоренцо діяв швидко, жорстко, без тіні сумніву. Анна стояла осторонь, не в силах відвести погляду.

За кілька хвилин тиша повернулася. Тіла лежали на асфальті. Вовки важко дихали, але жодного подряпини на Лоренцо.

Він підійшов до неї, його пальто торкнулося її руки.

— Ти в порядку? — холодно кинув він.

Анна стиснула кулаки, відчуваючи, як по щоках стікають гарячі сльози.

— Ти… ти врятував мене…

Лоренцо зупинився й глянув на неї своїми чорними очима.

— Не перебільшуй. Це не заради тебе. Це заради сім’ї.

Він відвернувся й пішов уперед, залишаючи її стояти серед тіней і крові.

Але в її серці вже зародилося щось небезпечне. Змішане почуття страху й дивного притягання.

Анна більше не стримувалася. Сльози рвалися з очей, руки тремтіли, дихання збилося. Вона впала на коліна прямо на мокрий асфальт, серед калюж і крові.

— Чому я? Чому завжди я?! — її голос зривався на крик. — Я ж просто хотіла жити, працювати, бути людиною… а тепер навколо смерть, ножі, постріли!

Вона схопилася за голову, ніби намагаючись заглушити власні думки. Істерика накривала її, відбирала сили, залишаючи беззахисною.

Лоренцо спинився. Він міг піти — так було б простіше. Але він повернувся до неї. Його кроки відлунювали в тиші, поки він не став зовсім поруч.

— Підведися, — різко сказав він.

Анна не рухалася. Лише ридала.

Його обличчя залишалося кам’яним, але очі… на мить у них спалахнуло щось інше, майже невидиме. Він нахилився, взяв її за підборіддя й змусив підняти голову.

— У цьому світі слабкість убиває, Анно, — його голос був тихий, але жорсткий. — Якщо ти дозволиш їм бачити твої сльози — ти труп.

— А що, якщо я вже мертва всередині? — прошепотіла вона крізь ридання.

Лоренцо дивився на неї кілька секунд, а потім різко стиснув її щелепу.

— Тоді я зроблю так, щоб ти воскресла. Бо мені потрібна не жертва. Мені потрібна гравець.

Він відпустив її й підняв із землі, майже силою. Його пальці залишили відчуття холоду й влади.

Анна, захлинаючись сльозами, відчула щось дивне: поруч із цим чоловіком її біль ніби втрачав сенс. Він був страшний. Жорстокий. Але саме він щойно витягнув її із прірви.

І це лякало більше, ніж ножі тих людей.

Хочеш, щоб у кінці розділу Лоренцо повіз її до себе в резиденцію — під приводом «захисту для сім’ї», але насправді, щоб мати її під контролем?

Ви сказали:

Лоренцо повіз її до себе в резиденцію — під приводом «захисту для сім’ї», але насправді, щоб мати її під контролем?

Анна сиділа в машині, притискаючи руки до себе, немов намагаючись сховатися від усього світу. Її сльози вже висохли, залишивши на обличчі лише сліди втоми.

Лоренцо мовчав. Його профіль у темряві був гострий, як лезо ножа. Він не дивився на неї, не питав нічого. Тільки короткий наказ водієві:

— У резиденцію.

Анна здригнулася.

— Навіщо?..

Він повернув голову, його чорні очі вп’ялися в неї.

— Ти стала мішенню. Тепер ти під моїм захистом.

— Захистом? — гірко всміхнулася вона. — Це звучить як вирок.

Він нахилився ближче, його голос був тихим, але таким, що пробирав до кісток:

— Це і є вирок. Живи під моїм дахом — або загинеш. Іншого шляху немає.

Вона відвернулася до вікна. Місто за склом тягнулося вогнями, мовчи про все, що сталося. Але всередині Анни клекотіла думка:

Тепер я в його руках. І він не відпустить.

Машина заїхала на територію величезного маєтку, оточеного високими стінами та охороною. Ворота зачинилися за ними з глухим звуком.

Анна відчула, як холод пробирає її зсередини:

Від цього моменту моє життя більше не належить мені.

А Лоренцо, виходячи з машини, усміхнувся ледь помітно — як мисливець, що нарешті загнав здобич у клітку.