Раді Вас бачити!

Велика зала сяяла золотом та кришталем. На довгому столі, вкритому червоним оксамитом, стояли келихи з вином, але всі знали — це не просто вино. Сьогодні тут відбувалася одна з найстаріших церемоній мафіозного світу — клятва крові.

Анна сиділа поруч із Лоренцо. Його спокійна постать здавалася вирізьбленою зі сталі, але вона відчувала напругу — його пальці стиснули підлокітник крісла так, що дерево скрипіло.

На іншому кінці столу сиділи лідери чотирьох кланів — ті самі суперники, які п’ять років тому вчили її правилам гри. Вони дивилися на неї уважно, майже з повагою, хоча колись — зневажали.

— Сьогодні ми підписуємо угоду про мир і союз, — промовив найстарший з босів, піднімаючи келих. — Наші клани зв’язані кров’ю. З цього моменту будь-яка зрада карається смертю.

Срібний ніж пройшов по їхніх долонях, змішуючи краплі крові з вином. По черзі кожен клав свою руку на келих, і напій темнів, наче поглинав силу клятви.

Анна вагалася лише мить. Вона піднесла руку, відчула, як ніж розрізає шкіру. Її кров змішалася з іншими — і в залі настала тиша.

— Слава принцесі, — хтось прошепотів. Інші повторили голосніше, поки слова не перетворилися на єдиний крик.

Але Анна, ковтаючи густе вино-кров, відчувала гіркоту не лише на язиці. В її серці жевріла підозра: цей союз не буде тривати довго. У чиїхось очах вона помітила холодний блиск, знайомий їй занадто добре.

Лоренцо нахилився до неї, його шепіт був холодний, як лезо:

— Тримайся ближче до мене. Вже сьогодні вночі хтось спробує нас зрадити.

Вона здригнулася. Бо розуміла — він не здогадувався. Він був упевнений.

******************

Коли келихи спорожніли, зала наповнилася гулом голосів, перемішаних із брязкотом келихів та кроків охорони. Анна відчула, що повітря стає задушливим, і встала.

— Можна я зіграю на піаніно? — її голос прозвучав тихо, але в залі настала тиша.

Усі голови повернулися до неї. Для багатьох вона ще була новою фігурою в грі, «принцесою мафіозі», але не тією, хто має право на ініціативу. І лише Лоренцо, не відриваючи від неї погляду, підняв руку.

— Роби що хочеш, принцесо, — промовив він рівним тоном.

В його голосі було щось більше, ніж дозволяння. Це звучало як виклик: покажи їм, хто ти є.

Анна пройшла до рояля в кутку зали. Торкнулася чорних клавіш. Її пальці, легкі й водночас впевнені, оживили музику. Звуки наповнили простір — м’які, але гострі, мов шовк із прихованим лезом. Вони розрізали тишу й змушували слухати навіть найстаріших босів.

Та раптом двері розчинилися. Маленька дівчинка у білій сукні вибігла просто в центр зали.

— Братик! — її голосок пролунав дзвінко. — Ти обіцяв, що крові не буде!

У залі всі здригнулися. Охоронці потягнулися до зброї, але Лоренцо лише підняв долоню, зупиняючи їх. Його крижане обличчя на мить змінилося — у його погляді з’явився біль.

— Софія… — він вимовив це ім’я так, ніби боявся його втратити.

Дівчинка кинулася до нього, обхопила руками його шию. Всі в залі були приголомшені: холодний бос мафії, жорстокий Лоренцо, який щойно пив клятву крові, тепер стояв з маленькою сестрою на руках.

Анна, дивлячись на них, відчула, як щось у ній перевертається. Вона почала грати тихіше, ніжніше, і мелодія перетворилася на колискову.

Але в її серці клекотіло питання: якщо навіть найжорстокіший може мати того, кого хоче захистити… то чому її батьків забрали в неї?

Анна зігнулася над клавішами, але вже не могла грати. Пальці тремтіли. Очі запекли, і перш ніж вона встигла втримати — по щоках потекли сльози.

Вона дивилася на Лоренцо, який тримав свою маленьку сестру на руках. Він схилявся до неї, щось шепотів, намагаючись заспокоїти. Його холодне, завжди кам’яне обличчя зараз було людським.

Анна піднялася від рояля. Кроки лунали в тиші, і кожен рух здавався ударом у серце. Вона підійшла ближче, вся у сльозах, і раптом слова самі вирвалися з її грудей:

— Чому ти маєш того, кого можеш захистити, а в мене їх забрали? — голос зірвався на крик, у якому було стільки болю, що навіть вовки під столами завили. — Чому мої батьки лежать у землі, а твоя сестра живе й дихає на твоїх руках?!

У залі ніхто не дихав. Всі дивилися лише на неї.

Лоренцо повільно підняв голову. Його очі потемніли, і на мить Анні здалося, що він зараз зламає її словом або жестом. Та він мовчав. Тільки міцніше пригорнув сестру, а потім, наче зусиллям волі, вимовив:

— Бо світ несправедливий.

Анна засміялася крізь сльози — це був гіркий, розбитий сміх.

— Несправедливий?.. Ні, Лоренцо. Це ви такі. Ви й такі, як ви. Ви забираєте, ріжете, палите. І при цьому вдаєте, що маєте серце. А я? Я лишилась ні з чим!

Вона розвернулася й вибігла з зали, залишивши за собою тишу й мелодію, що ще луною тремтіла в повітрі.

Лоренцо не кинувся за нею. Тільки його пальці мимоволі стиснули плече сестри так, що вона зойкнула.

Усередині нього кипіла боротьба.

Вона говорить правду. Вона ріже мене гостріше, ніж будь-який ворог. І все ж… чому я не можу відпустити її?

Анна вибігла з зали. Двері гучно зачинилися, і всі залишилися в мовчазному напруженні.

Софія, маленька сестра Лоренцо, дивилася на брата великими очима.

— Братик… вона плаче…

Лоренцо не відповів. Його щелепи стиснулися, мов капкан. Він хотів піднятися, але раптом із натовпу вийшла висока постать у чорному костюмі. Його кроки були повільні й впевнені, а усмішка — тонка й небезпечна.

— Не хвилюйся, Лоренцо, — сказав він тихо, але так, що кожен почув. — Я піду за нею. Поговорю. Їй теж треба зрозуміти деякі речі.

У його голосі відчувалася іронія. Наче він не просто хотів «поговорити», а зламати її, показати їй справжній світ без прикрас.

Лоренцо зиркнув на нього гостро.

— Не чіпай її.

Чоловік нахилив голову, але в його очах блиснула іскра непокори.

— Ти надто м’який до неї, бос. А світ… він не терпить м’якості.

Софія міцніше вчепилася за брата, а вовки піднялися на лапи, ніби відчули загрозу.

Усі розуміли: якщо ця людина справді піде за Анною, це може стати початком нової гри. Бо вона — принцеса мафії, а він належав до тих, хто звик випробовувати людей до крові.

******************************************************

Темний коридор. Анна біжить, ковтаючи сльози, аж поки не впирається спиною в холодну стіну. Її дихання збите, серце калатає.

І саме тоді — кроки. Рівні, впевнені.

З напівтемряви з’являється він — Адріано, один із п’яти суперників. Високий, у чорному костюмі, з хитрою посмішкою, що завжди приховує загрозу.

— Ти така гарна, коли плачеш, — його голос звучить майже ніжно, але очі блищать жорсткістю. Він повільно підходить ближче, спираючись долонею на стіну поряд із її обличчям.

Анна здригається, але не відходить.

— Відійди…

— А якщо ні? — він наближається ще більше. Його подих торкається її щоки. — Ти принцеса мафії, Анно. Але ж у цьому світі титули нічого не значать. Тут виживає лише той, хто готовий віддати й взяти. Іноді — тіло, іноді — душу.

Його пальці ковзають по її підборіддю, змушуючи її підняти голову.

— Скажи мені, маленька принцесо, ти справді хочеш стати сильною? Чи залишишся лише дівчинкою, яка плаче в темних коридорах?

У цей момент напруга стає нестерпною. Він не цілує її, але навмисно створює відчуття близькості, гри на межі. І саме ця психологічна еротика змушує Анну стискати кулаки.

Анна раптом прошепотіла крізь зуби:

— Ти помилишся, якщо думаєш, що я твоя іграшка.

Адріано засміявся, відходячи на півкроку, але його усмішка залишилася хижою.

— Подивимось. Усе, що ламке, я люблю випробовувати на міцність.

Анна ще відчувала тепло руки суперника, який намагався її втішити, але не встигла збагнути, що це означає — коли раптом двері розчахнулися. На порозі стояв Лоренцо. Його погляд був таким холодним і темним, що навіть тіні в залі завмерли.

— Відійди від неї, — його голос прозвучав, наче наказ.

Анна здригнулася. Вона не встигла нічого сказати, коли до неї потягнулися інші руки — вже не ніжні, а хижі. В ту ж мить Лоренцо свиснув, і в темряві почулося виття. Зграя вовків увірвалася в залу, роздираючи того, хто наважився торкнутися принцеси. Кров забризкала мармурові стіни, а Анна з жахом скрикнула:

— Допоможіть!

Лоренцо кинувся до неї, закриваючи її очі своєю долонею й притискаючи її до грудей.

— Не дивись, принцесо. Це не для тебе.

Вона ридала, її плечі здригалися, а він тримав її ще сильніше, ніби боявся, що втратить. У його голосі було і роздратування, і ревнощі, і… щось, що вона ніколи раніше не чула: біль.

Анна ще тремтіла в його руках, намагаючись стримати сльози. Вона відчувала запах його сорочки, гарячий подих біля вуха, і це змішувалося з жахом від щойно побаченого.

Лоренцо нахилився до неї так близько, що його голос став майже шепотом, але в ньому відчувалася сталь:

— Я ніколи не дозволю, щоб ти була в чужих руках.

Він трохи відсторонився, змусив її підняти на нього очі. Його зіниці були розширені, а погляд — майже хижий.

— Ти не розумієш, принцесо… політика, союзи, ігри — все це для мене ніщо, якщо я бачу тебе з іншим.

— Лоренцо… — її голос зірвався, бо вона не знала, що сказати.

Він різко провів пальцем по її щоці, стираючи сльози.

— Я готовий розірвати на шматки кожного, хто наважиться торкнутися тебе. Навіть якщо це буде хтось із п’яти, навіть якщо це зруйнує наші союзи. Бо я не витримаю. Чуєш?

Його слова звучали як загроза й як зізнання водночас. І в ту мить Анна відчула, що він справді не жартує — його ревнощі були небезпечні, майже смертельні.

Лоренцо підняв її на руки, не давши навіть заперечити. Вона била його кулачками по плечах, шепотіла крізь сльози:

— Постав мене… я можу сама…

— Ти вже досить надивилась жахів на сьогодні. — Його голос був глухий, але в ньому звучав наказ, якого не можна було ігнорувати.

Він ніс її довгим коридором, і кожен, хто траплявся на їхньому шляху, відводив очі й мовчки вклонявся. Ніхто не смів дивитися прямо на Анну, бо її місце поруч із Лоренцо ставало очевидним.

Двері його покоїв зачинилися важким звуком. Анна здригнулася — ця кімната була зовсім не схожа на палац чи холодні зали мафіозі. Темні стіни, важкі штори, м’яке світло ламп і величезне ліжко посередині — тут панувала тиша й небезпека водночас.

Він поставив її на підлогу, але не відпустив. Його руки залишалися на її талії, ніби він боявся, що вона втече.

— Чому ти плачеш за ними? — тихо запитав він, нахиляючись ближче. — Вони не заслуговують навіть твого погляду.

— Бо я знаю, як це — втратити… — її голос зламався, і вона знову відвела очі. — Якщо навіть ти маєш того, кого хочеш берегти… чому в мене забрали батьків?..

Її слова вдарили по ньому сильніше, ніж будь-яка куля. Лоренцо відчув, як щось стискає груди. Він хотів сказати, що розуміє, що йому теж є кого втрачати… але замість цього лише притиснув її до себе.

— Ти більше не будеш сама. Чуєш? Я не дозволю.

Його пальці вплелися в її волосся, і він нахилився так близько, що їхні губи майже торкалися. Але в останню мить він зупинився — борючись із самим собою.

— Анно… скажи тільки одне слово, і я зупинюсь. Але якщо ні… я більше не відпущу тебе.

Анна підняла очі, повні сліз, але не відвела погляду. Її губи тремтіли, проте слова не вирвалися. Вона лише злегка хитнула головою — не для того, щоб зупинити його, а щоб дозволити.

І цього було достатньо.

Лоренцо жорстко притягнув її ближче. Їхні губи зімкнулися у поцілунку, який був радше вибухом ніжності й гніву водночас. Він поцілував її так, ніби намагався стерти біль, що вона щойно пережила. Його руки ковзнули по її спині, притискаючи її до себе, наче він боявся втратити.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною, принцесо, — хрипко прошепотів він, зриваючи з неї рештки опору.

Вона відповіла йому так само — гарячково, несміливо, але щиро. Її пальці вплелися в його волосся, притискаючи його ще ближче. У цій миті вона забула про мафіозні ігри, про криваві зради й навіть про свою біль. Була тільки вона — і він.

Він підняв її, посадив на край ліжка, але зупинився, вдивляючись у її обличчя. Його очі, холодні й жорсткі для всього світу, тепер горіли іншим — майже небезпечним теплом.

— Скажи мені, що я маю зупинитись, і я зроблю це. Але якщо промовчиш… я візьму тебе так, як ти навіть не уявляєш.

Анна подихала швидко, ніби наважувалася зробити стрибок у прірву. Вона стисла його руку й прошепотіла:

— Я не хочу, щоб ти зупинявся…

І цього було досить, щоб він втратив контроль.

Їхній поцілунок став ще глибшим, пристраснішим. Тканина її сукні повільно сповзала, відкриваючи ніжну шкіру. Його пальці, гарячі й нетерплячі, ковзали по ній, змушуючи Анну тремтіти. Кожен його рух був владним, але водночас ніжним — як хижака, що оберігає здобич, а не руйнує її.

Анна відповіла йому повністю — без страху, без вагань. У цю ніч вони обоє переступили межу: він — мафіозний король, вона — принцеса у пошуках себе, але між ними тепер палала клятва, яку не можна було розірвати.