Раді Вас бачити!

Зала була наповнена шепотом радників. Важкі портьєри глушили звуки, але напруга була відчутна в кожному подиху. Лоренцо сидів у високому кріслі, тримаючи себе рівно, хоча під тканиною піджака все ще боліли рани після засідки. Його очі залишалися холодними, але руки час від часу стискали підлокітники — так, ніби він боявся втратити контроль.

— Ми маємо відповісти негайно, — різко сказав старший радник Рівас. — Якщо вони дозволили собі напасти на нашого спадкоємця, значить, не бояться крові.

— І саме цього вони й хочуть, — урізала його Анна, яка стояла поруч, наче тінь. — Ви дасте їм війну — і втратите все.

Вона говорила впевнено, але її погляд не відривався від Лоренцо. Її слова були викликом і водночас турботою.

— А ти хто така, щоб втручатися? — спалахнув інший радник.

Анна зняла чорну рукавичку і різко кинула її на стіл.

— Я принцеса мафії, якщо ви ще не зрозуміли. І поки наш король лежить поранений, командуватиму я. Разом з його сестрою Настею.

Тиша. Тільки потріскування каміну. Усі відчули, що влада зміщується. Софія, наймолодша, сиділа осторонь. Анна навіть не глянула в її бік.

— Вона ще дитина. Не чіпайте її.

Її голос був спокійний, але сталь у ньому розсікала сумніви радників.

У цей самий час Анабель рухала свої фігури на чорному шаховому полі. Її пальці торкалися слонової кістки, і кожен рух був прорахований на кілька кроків уперед.

— Лоренцо думає, що його дівчинка втримує трон? — усміхнулася вона, пересуваючи ферзя. — Нехай грає. Але кров’ю війни не виграють. А я виграю без жодної краплі.

Вона поставила фігуру так, що білий король опинився під ударом.

— Мат — лише питання часу.

Вночі, коли радники розійшлися, Анна повернулася до покоїв Лоренцо. Він сидів на краю ліжка, обмотаний перев’язками, і дивився у вікно.

— Ти знову все взяла на себе, — тихо промовив він.

— А що мені залишалося? — її голос здригнувся. — Хтось мав тримати все разом, поки ти борешся з власними демонами.

Він підняв очі, і між ними знову спалахнула та сама напруга — ніжна й вибухова водночас. Лоренцо простягнув руку, але Анна зупинила його дотик.

— Не зараз, — сказала вона й вийшла.

Через годину він почув запах. На столі перед ним стояла тарілка з простою їжею — тією самою, якою його мати колись годувала, коли він хворів. Парувала куряча юшка з ніжним смаком дитинства.

Анна сіла поруч і тихо промовила:

— Ти маєш бути сильним. Для себе. Для нас.

Він узяв ложку, і в грудях защеміло. Вперше за довгий час Лоренцо відчув не тільки біль і ненависть, а й щось тепле. Те, чого боявся — слабкість, яка робила його людиною.

А далеко, у своїй залі, Анабель підняла руку й зробила новий хід.

— Нехай він смакує спогади, — прошепотіла вона. — Бо завтра я заберу його майбутнє.