Спочатку:
На сторінку книги
Морозива ми так і не поїли. Але мама вже чекала нас вдома за кухонним столом. Перед нею стояла майже повна чашка кави, яка вже давно охолола. А робочий бейджик досі висів на шиї, ніби вона навіть не встигла його зняти. Почувши, як ми увійшли у двері, вона різко підняла голову.
Шарлотта одразу відчула напруження й перестала усміхатися.
— Мамо...
— Ідіть сюди.
Ми сіли навпроти. Мама кілька секунд мовчала. Здавалося, вона подумки складає речення.
— Школу закрили.
Я кивнула.
— Уже знаю.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Звідки?
— Новини.
Мама лише важко видихнула.
— Це карантин.
— На скільки? — запитала Шарлотта.
— Поки що не знаю.
Я помітила, що вона збрехала. Знала, просто не хотіла говорити.
— Через ту жінку? — тихо запитала Шарлотта.
Мама на мить завмерла.
— Так.
Вона потерла перенісся.
— І тепер мені потрібно вирішити, що робити з вами.
Я насупилася.
— У якому сенсі?
— У прямому.
Вона спочатку подивилася на мене, потім на Шарлотту.
— Я думаю відправити вас до бабусі.
У кімнаті запала тиша. А потім заговорила Шарлотта:
— Ні.
— Це не обговорюється.
— Я не хочу!
— Шарлотто...
— Не хочу!
Вона вже майже кричала.
— Там нудно!
— Це лише на деякий час.
— Там навіть інтернет поганий!
Я мовчала, аж поки мама не перевела погляд на мене.
— А ти що скажеш?
— Я теж не хочу.
Вона явно не очікувала цього.
— Чому?
— Бо це за кілька годин їзди.
— І що?
— А якщо щось станеться?
— Саме тому я й хочу, щоб ви були далеко.
Я схрестила руки.
— Від чого далеко?
Мама мовчала.
— Мам.
— Просто далеко.
— Це не відповідь.
Вона різко встала.
— Бо так буде безпечніше!
— Чому?
— Люсіль!
— Чому безпечніше?
Вона кілька секунд дивилася мені просто в очі. Потім відвернулася.
— Я не можу пояснити.
— Не можеш чи не хочеш?
Вона стиснула кулаки.
— Не зараз.
Я відчула, як усередині починає закипати роздратування.
— Ти все одно працюєш ночами.
Вона мовчала.
— Ми й зараз майже самі.
— Це різні речі.
— Чим різні?
— Тим, що зараз усе інакше.
— Тоді поясни.
— Не можу!
Її голос уперше зірвався. Навіть Шарлотта здригнулася.
— Я не можу вам нічого пояснити!
Запала тиша. Я зробила глибокий вдих.
— Ми вже великі.
— Саме тому я й хвилююся.
— Ми можемо залишитися вдома.
— Ні.
— Чому?
— Бо я сказала ні.
— Це не аргумент.
Мама заплющила очі. Здавалося, вона боролася сама із собою.
— Послухай… — говорила вже значно тихіше. — Я зараз майже не буваю вдома.
— Ми знаємо.
— Я не можу вас контролювати.
— І не контролювала раніше.
— Люсіль!
— Це правда.
Вона безсило опустилася назад на стілець.
— Я просто хочу, щоб із вами нічого не сталося.
Я вже хотіла відповісти, але телефон різко завібрував і відволік. Налякав мене, бо за останні години кожне новинне сповіщення приносило лише погані новини. Але все одно довелося відкрити і прочитати.
Термінова новина.
"Місцева школа, біля якої вчора померла жінка, офіційно закрита на тижневий карантин."
Я глибоко вдихнула і продовжила читати.
"Доступ на територію навчального закладу тимчасово обмежено."
Ще нижче.
"Членів сім'ї померлої жінки госпіталізовано та ізольовано для проведення медичного обстеження."
"Медики повідомляють, що це стандартний запобіжний захід до встановлення причин смерті."
Стандартний. Я мало не пирхнула. Якщо це було настільки "стандартно", то чому мама вже другу добу майже не виходить із лабораторії? Чому її керівництво кричить про необхідність змусити журналістів замовкнути? Чому вона хоче терміново відправити нас за сотні кілометрів? Я повільно заблокувала телефон.
— Що там? — запитала мама.
Я уважно подивилася на неї. Вона знала відповідь ще до того, як поставила це запитання.
— Школу офіційно закрили на тиждень.
Вона мовчки кивнула.
— І сім'ю тієї жінки ізолювали.
Мамині пальці міцніше стиснули чашку. На коротку мить, але я це помітила. Вона знала й це. І, схоже, навіть більше. Людина, яка знає правду, зараз сидить навпроти мене. І робить все можливе, щоб я про неї не дізналася. Я більше не могла дивитися їй у вічі.
— Люсіль? — озвалася мама.
Я не відповіла. Схопила худі, телефон і ключі.
— Ти куди? — уже голосніше запитала вона.
— Прогуляюся.
— Ні.
Я вже відчинила двері.
— Я скоро.
— Люсіль!
Двері зачинилися раніше, ніж вона встигла сказати ще щось.
Холодне повітря трохи привело до тями. Я навіть не знала, куди йду. Просто хотілося опинитися якомога далі від кухні, де сиділа мама. Крок за кроком ноги самі привели мене до знайомої вулиці і будинку Джейка.
Я вже майже дійшла до його двору, коли почула знайоме гавкання. Великий золотистий ретривер неквапливо тягнув повідець, а за ним ішов Джейк із таким виглядом, ніби вигулюють його. Він дивився собі під ноги й навіть не помічав мене. Зате Рекс помітив. Пес різко замахав хвостом і майже потягнув господаря вперед.
— Ей... тихо...
Джейк підняв голову. Наші погляди зустрілися. Спочатку на його обличчі з'явилося здивування, а потім... Йому нібито стало легше дихати. Він навіть щиро усміхнувся.
— Привіт...
— Привіт.
Запала незручна пауза. Я зробила кілька кроків ближче до них.
— Можна?
Він кивнув. Я присіла навпочіпки перед Рексом.
— Привіт, красунчику.
Пес одразу ткнувся носом мені в долоню і радісно лизнув мені руку. Потім я повільно підвелася.
— Джейку...
Він уважно подивився на мене.
— Вибач, ти мав рацію. Я поводилася жахливо. І зовсім тебе не слухала. Мені шкода.
Кілька секунд між нами стояла тиша. Потім Джейк тихо видихнув.
— Це вже більше схоже на тебе.
Я ледь усміхнулася.
— То... мир?
Він простягнув кулак.
— Мир.
Я легенько торкнулася його кулака своїм. Рекс радісно загавкав, ніби теж схвалив наше перемир'я.
— Ходімо? — запитав Джейк.
— Куди?
— Прогуляємося алеєю.
Ми йшли повільно. Рекс час від часу забігав уперед, обнюхував дерева й повертався назад. Джейк уже виглядав значно спокійнішим. Він навіть кілька разів пожартував із того, що пес більше вигулює його, ніж навпаки. Ми зупинилися біля невеликого вуличного кіоска.
— Хочеш хот-дог?
Я хотіла відмовитися, але згадала, що майже нічого не їла сьогодні.
— Добре.
За кілька хвилин ми вже сиділи на лавці. Рекс терпляче лежав біля наших ніг, уважно стежачи за тим, як ми їмо.
— Не дивись так, — засміявся Джейк. — Тобі не можна.
Рекс зробив найнещасніший вираз морди, який тільки існує у собак. Я мимоволі сумно усміхнулася. Та знову телефон завібрував. Новинне сповіщення. І вже після заголовка перестала жувати.
"У міському зоопарку зафіксовано масову аномальну поведінку тварин."
Я швидко почала читати далі.
"Кілька видів птахів пошкодили вольєри та вилетіли за межі експозиції."
"Працівники повідомляють, що частина папуг почала вимовляти фрази, яких їх ніхто не навчав. На численних відео, які вже поширюються соціальними мережами, чути, як птахи заявляють про жорстоке поводження з тваринами, погані умови утримання та вимагають свободи."
Я завмерла.
"Відеоролики вже набрали мільйони переглядів."
"Адміністрація зоопарку поки що відмовляється коментувати ситуацію."
У мене похололи руки.
— Люсіль?
Я майже не чула Джейка. У голові блискавкою промайнула одна думка. Пташенята. Мої пташенята. Саме вони. Інших пояснень просто не існувало. Якщо вони вже почали заражати інших... То вірус поширюється набагато швидше, ніж я припускала.
Я швидко відкрила ще кілька новин. Всюди однакові відео. Папуга, який кричить:
— Випустіть нас! Ми не експонати! Вони тримають нас у клітках! Ми хочемо свободи!
Коментарі летіли тисячами. "Це фейк?", "ШІ?", "Монтаж?", "Боже, це реально?"
Я повільно опустила телефон. А Джейк уважно дивився на мене.
— Щось сталося?
Я похитала головою.
— Ні...
Усі тварини, відвідувачі та працівники контактуватимуть між собою. Їх почнуть ізолювати і шукати причину. Обов'язково візьмуть аналізи. Знайдуть вірус. Потім… шукатимуть, звідки він узявся. Зрозуміють, що першими були пташенята. А хто їх приніс? Я. А ще рано чи пізно всі вийдуть на лабораторію. Маму. Нашу сім'ю і друзів. Ланцюжок уже запустився. Його неможливо було зупинити.
Мій погляд повільно опустився на Рекса. Пес дивився на хот-дог. З такою надією, ніби це була найважливіша річ у його житті. І раптом у мене народилася аморальна ідея. Якщо його носіями можуть бути звичайні домашні улюбленці... У мене є шанс змінити світ. Допомогти тваринам.
— Люсіль?
Я ніби випадково послабила пальці. Хотдог вислизнув із паперової упаковки й упав просто на землю.
— Ой...
Рекс навіть не вагався. Одним рухом він схопив його й миттєво проковтнув.
— Ей! — засміявся Джейк. — Ну ти й злодій!
Він легенько поплескав пса по шиї.
— Я ж казав, що не можна.
Рекс лише весело замахав хвостом. Я дивилася на нього мовчки.
«Пробач...»
Це слово так і не зірвалося з губ. Можливо, цей вірус не передається таким способом. А можливо... Я щойно свідомо втягнула ще одну живу істоту в катастрофу, яка тільки починалася. Частина мене вже встигла виправдати цей вчинок. Якщо почнеться полювання на носіїв вірусу, собака може виявитися єдиною істотою, яка залишиться поруч із нами і зможе захистити мого друга від людей, які готові на все, аби правда про експерименти в лабораторії не вийшла на світ.
