Спочатку:
На сторінку книги
За кілька хвилин телефон знову завібрував, і це почало мене бентежити. Останнім часом я не чекала хороших звісток, тож краще було б не отримувати повідомлень взагалі. Та поглянувши на екран, все виявилося не так погано, бо це був Джейк.
“То як? Через годину зустрічаємося?”
Я кілька секунд дивилася на повідомлення і не хотіла відповідати. Хоч і вчора сама погодилася провести з ним день, але тепер усе змінилося. Мама не повернулася. Шарлотту залишати саму я не могла.
“Не вийде. Мама досі на роботі. Я не можу залишити Шарлотту саму вдома.”
Відповідь не змусила чекати.
“То бери її з собою.”
Я кліпнула. Він абсолютно не розуміє прямого натяку на відмову.
“Вона захоче морозива, а у мене мало грошей.”
“Без проблем. Я теж хочу морозива, тому всіх пригощу. Можемо ще погодувати качок. Я не проти.”
Я піднялася до сестри, щоб перевірити, чи вона вже прокинулася. Тихенько зайшла до її кімнати і подивилася на Шарлотту. Вона сиділа на підлозі перед телефоном, але майже не дивилася мультфільм. Замість цього крутила в руках свого нового плюшевого єнота із зоопарку.
— Шарлотто.
— Що?
— Хочеш у парк?
Вона одразу повернула голову.
— А морозиво буде?
— Якщо поводитимешся нормально.
— Буде!
— Тоді збирайся.
Рівно за годину ми зустрілися в міському парку. Джейк уже чекав біля фонтану. Та я не очікувала побачити його таким пониклим. Він не був схожим на того, хто ось-ось запропонує залізти на дерево, перестрибнути струмок або знайти якийсь покинутий будинок. Відсторонений хлопець стояв, засунувши руки в кишені худі, і дивився кудись у землю.
Побачивши нас, він слабко усміхнувся.
— Привіт.
— Привіт.
Шарлотта відразу помахала йому.
— Привіт, Джейку!
— Привіт, малечо.
Він навіть усміхнувся трохи щиріше. І ми повільно рушили алеєю. Перші хвилини ніхто майже не говорив. Навіть парк сьогодні здавався дивним. Людей було менше, ніж зазвичай. Багато хто сидів на лавках із телефонами в руках. Дехто щось жваво обговорював. Кілька людей проходили повз у медичних масках. Я машинально це відзначила. Новина вже починала розходитися містом.
— Може, сьогодні краще не ходити в людні місця, — несподівано промовила Шарлотта.
Ми з Джейком одночасно подивилися на неї. Я тим паче, невже вона щось дізналася про поширення вірусу?
— Але парк не дуже людний, — додала вона.
— Так, — відповіла я.
Джейк мовчав ще хвилину. Потім тихо сказав:
— Знаєш… мені здається, мене відправлять до психолога.
Я перевела погляд на нього.
— Чому?
Він нервово засміявся.
— Серйозно питаєш?
— Так.
— Бо я бачив, як померла людина.
Він вимовив це абсолютно спокійно. Та всередині нього явно ховалася серйозна психологічна травма.
— Я досі не можу це викинути з голови.
Він потер долонями обличчя.
— Учора майже не спав.
Я кивнула.
— Заплющую очі… — він замовк на мить. — І знову бачу її, — його голос став тихішим. — Спочатку вона стояла… — він показав рукою. — Потім схопилася за голову, — ковтнув. — А потім...
Він так і не договорив. Я мовчала. Чомусь я звертала увагу не на те, що в нього відбирало мову, а на те, що постійно якісь нові деталі — хіба раніше хтось говорив, що вона схопилася за голову?
Телефон завібрував. Термінові новини. Я машинально відкрила сповіщення.
"Медики поки не коментують походження невідомої інфекції…"
Ще одне повідомлення.
"Поліція просить не поширювати неперевірені чутки..."
Наступне.
"Департамент охорони здоров'я проводить перевірку..."
Я швидко переглядала заголовки. А Джейк тим часом продовжував говорити.
— Мама каже, що це нормально.
Я лише кивнула, не відриваючи очей від екрана.
— Каже, після такого люди ще довго приходять до тями.
Я відкрила нову статтю. А там ані якихось деталей, тільки дурнуваті загальні фрази. "Причина смерті встановлюється." Брехня. Вони вже знали про вірус.
Телефон знову завібрував.
— Люсіль.
Я не відразу зрозуміла, що Джейк звернувся до мене.
— Га?
— Ти мене слухаєш?
— Так.
— Що я щойно сказав?
Я мовчала, бо не звернула уваги.
Він важко видихнув.
— От бачиш.
Я швидко вимкнула екран.
— Вибач.
— Та нічого.
Але було видно, що це "нічого" означало зовсім інше. Він кілька секунд дивився вперед.
— Мені реально страшно.
Я автоматично відповіла:
— Це минеться.
Він подивився на мене.
— Просто потрібен час.
— І все?
— Так.
— Ти серйозно?
Я насупилася.
— А що ще сказати?
Він мовчав. А я раптом усвідомила дивну річ. Я справді не знала, що ще сказати. Тож мовчки дивилася на нього. Бачила хлопця, якому важко. Але всередині… майже нічого не відчувала. Не могла змусити себе сприймати це як щось виняткове. Перед очима спливла проста думка. Щосекунди у світі помирають люди: від старості, онкології, ДТП, інфаркту, голоду… Більшість навіть не встигає попрощатися. Просто люди не бачать цього на власні очі. А Джейк побачив. Його дитячий мозок ще не навчився приймати смерть як частину реальності. Він досі жив у світі, де смерть — це щось із телевізора. Я ж… не знала, що сталося зі мною. Але тепер це здавалося ще одним фактом. Невже я справді перестаю співчувати? Я спробувала виправитися.
— Джейку...
Він підняв голову.
— Те, що ти бачив… — зробила коротку паузу. — Це справді важко.
Навіть мені ці слова здалися неприродними. Наче я читала інструкцію.
— Якщо тобі стане легше після психолога… сходи.
— Думаєш?
— Так.
Він продовжував дивитися мені в очі. Надто довго вдивлявся, так, ніби намагався знайти там когось знайомого. Потім тихо запитав:
— Люсіль...
— Що?
— Ти взагалі зараз щось відчуваєш?
Я розгубилася.
— У якому сенсі?
— Будь-якому.
Я мовчала.
Він нервово засміявся.
— Пам'ятаєш, як ти переживала через пташенят?
Я кивнула.
— Або коли ми знайшли того збитого єнота?
Я пам'ятала.
— Ти тоді мало не побилася з чоловіком, який сказав, що це просто тварина.
Я мовчала.
— А зараз...
Він повільно похитав головою.
— Зараз людина померла у мене на очах.
— Я знаю.
— І ти говориш про це так, ніби читаєш прогноз погоди.
У грудях щось неприємно стиснулося.
— Це неправда.
— Правда.
— Ні.
— Ти навіть не слухала мене.
Я опустила очі, бо він мав рацію.
— Увесь час дивилася в телефон.
— Я...
— Я тобі кажу, що не можу спати.
Він говорив уже голосніше.
— Що в мене перед очима стоїть та жінка.
— А тебе більше цікавлять новини.
Я відкрила рота. І не знайшла жодного аргументу, бо новини справді здавалися мені важливішими. Не через байдужість, а тому що вони могли відповісти на запитання. Що це за вірус? Чи пов'язаний він зі мною? Ці думки витісняли все інше.
— Джейку...
— Ні.
Він перебив мене.
— Я не знаю, що з тобою сталося.
Його голос затремтів.
— Але ти більше не та Люсіль, яку я знав.
Я мовчала.
— Наче... — сумно всміхнувся. — Наче тебе підмінили.
Ці слова влучили точніше, ніж він міг уявити, бо я сама це вже знала. Тільки не наважувалася вимовити вголос.
Він зробив крок назад.
— Мені треба додому.
— Джейку...
— Побачимося.
Він навіть не дочекався відповіді. Просто розвернувся й швидко пішов алеєю. А я дивилася йому вслід. Не стала за ним бігти і просити вибачення, бо не хотіла прикидатися, ніби я дійсно вважаю смерть людини надприродною. Так, це жахливо, але не травма на все життя. Все, що я могла зробити, — це знецінити його моральні переживання. Я ще бачила його спину, а потім він звернув за кущі й зник.
Поруч тихо озвалася Шарлотта.
— Він правий.
Я перевела погляд на сестру.
— Про що ти?
Вона трохи знизала плечима.
— Ти змінилася.
Я мовчала.
— Раніше ти завжди слухала людей.
Вона опустила очі.
— А тепер ніби весь час думаєш про щось інше.
Вона взяла мене за руку.
— Мені теж страшно, Люсіль.
Я стиснула її маленьку долоню. І мені захотілося відкласти телефон. Можливо, мені слід боротися з собою теперішньою. Я не розуміла наскільки моє життя було непоганим раніше. Скільки причин для усмішки втратила після моїх розумових змін. Розумні люди не можуть бути щасливими в дурному світі.
