Спочатку:
На сторінку книги
Напередодні вечора я і Джейк розійшлися по домівках. Він ще щось гукнув мені услід про те, що наступного разу треба перевірити мене на телепатію, а я лише махнула рукою. Дорогою додому я відчула справжній страх. Звісно, на фоні попередніх подій. Це точно ненормально. До цього я заспокоювала себе і трохи раділа, що нарешті щось розумію так, як від мене вимагають.
Я дивилася на дорожній знак і думала: чому саме така висота? Чому саме цей шрифт? Чому світловідбивне покриття блищить саме так? Як це працює і чому це працює? Я переводила погляд на дерева, і мозок ніби автоматично аналізував, чому листя на одному боці вулиці темніше ніж на іншому. Потім побачила пожежний гідрант і раптом захотіла дізнатися, який у ньому тиск, як його перевіряють, хто придумав саме таку конструкцію і чому його фарбують саме у червоний колір.
Ще хвилин п'ять я йшла і розглядала все навколо. І зрозуміла, що жодна думка так і не закінчилася. Кожна породжувала ще п'ять нових, а з них виростало ще по десять. Нагадує геометричну прогресію. Думки стрибали між ними з такою швидкістю, що я ледве встигала усвідомлювати власні запитання.
Чому ворон сидить саме на цьому ліхтарі? Який матеріал усередині кабелю? Хто його винайшов? Чому взагалі люди передають електрику саме так? Я різко зупинилася.
— Замовкни...
Сказала це вголос. Я не зверталася ні до кого, окрім себе. Ніколи такого раніше не робила. А зараз зробила, бо всередині мене поселився диявол науки, якщо так можна сказати. І так сказати можна, бо все, що ми зараз говоримо, теж не існувало, а тепер існує, і нові слова і терміни теж з’являються. Тому я можу говорити і можу пояснити, що маю на увазі. І оновити словник я теж можу! На майбутнє потрібно дізнатися, як.
Мені хотілося, щоб у голові хоча б на хвилину стало тихіше, але стало ще гірше. Я зрозуміла, що починаю аналізувати навіть власне прохання. Чому люди говорять самі із собою? Чи це допомагає мозку структурувати інформацію? Яка частина мозку відповідає за внутрішній монолог? Чому я взагалі про це думаю? Чому не можу перестати?
Я потерла скроні. Зазвичай думки були схожі на телевізор, який працює десь у сусідній кімнаті. Його можна ігнорувати. Тепер вони нагадували сотню телевізорів, увімкнених одночасно. Жоден не мовчав.
Удома ситуація не покращилася. Коли Шарлотта малювала за кухонним столом, я лише краєм ока глянула на її аркуш з намальованим будинком, деревом та сонцем.
І одразу помітила, що всі вікна вона намалювала різного кольору і розміру, хоча старалася зробити їх однаковими. Чому діти так малюють? Це розвиток дрібної моторики? Чи особливість сприйняття пропорцій? Який середній вік, коли це минає?
— Люсіль?
Це змусило мене здригнутися. Шарлотта вже хвилину щось мені говорила, а я не почула жодного слова. Бо весь цей час думала про дитячі малюнки.
— Ти мене слухаєш?
— Так...
Вона примружилася.
— Ні.
— Ні, не слухаю… Пробач.
Я не бачила сенсу сперечатися чи виправдовуватися.
Поки мама готувала вечерю, я відкрила холодильник і зависла. Чому лампочка в нашому холодильнику світиться таким помаранчевим? Чому полиці зроблені зі скла, а не з пластику? Скільки електрики він споживає за день? Чому компресор вмикається саме зараз? Він це по таймеру робить чи міряє температуру? Я зачинила дверцята і відразу впіймала себе на думці, скільки разів людина відкриває холодильник протягом життя. Ледве стрималася, щоб не почати рахувати. Яка ж це дурня.
Увечері стало ще важче. Я лягла в ліжко і закрила очі. Зазвичай перед сном я думала про TikTok, школу, маму, Джейка або про те, як завтра знову доведеться рано вставати. Цього разу мене тероризували думки. Чому люди взагалі сплять? Чому організм людини витрачає близько третини життя саме на сон? Як формується пам'ять? Чому я пам'ятаю сьогодні майже кожну секунду? Скільки інформації може вмістити людський мозок? Чому я раніше цього не помічала? Чому зараз помічаю? Що зі мною сталося?
Останнє запитання нарешті хоч на трохи зупинило всі інші. Я розплющила очі, а перед ними стеля, тріщина в кутку, три маленькі плями біля люстри. Пам'ятала їх усіх до міліметра.
Стало моторошно. Я вже точно перестала радіти новим здібностям, бо зрозуміла одну річ. Якщо мозок може раптом почати працювати набагато краще... То він так само може одного дня перестати зупинятися взагалі. Чи навпаки, перестане працювати від перевтоми, а це не буде як натиск на рубильник, біологічні процеси набагато жорстокіші в таких ситуаціях.
Тієї ночі мені не вдавалося заснути.
Я лежала із заплющеними очима вже, мабуть, годину чи дві. Час перестав мати значення, бо думки вперто не давали спокою. Все те саме, що й напередодні: варто було одній думці завершитися — як одразу виникали три нові, а за ними ще десяток. Я не намагалася рахувати уявних овець, як радять у мультфільмах. Бо одразу замислилася, чому саме овець, а не кіз чи корів. Хто вигадав цей спосіб? Чи існують дослідження, які доводять, що він працює? Це правда чи стьоб? Як дурні казки. От чому Золотоволоска[1] їла кашу з трьох різних мисок, трьох різних ведмедів, і всі три каші були різні на смак, хіба їх не в одній посудині варили, та ще й не в одній і тій самій печі? Чи люди взагалі засинають швидше від монотонних образів? За хвилину я вже подумки намагалася пояснити собі механізм цього явища.
— Та замовкни вже… — прошепотіла я в темряву.
Це теж не допомогло. Я перевернула подушку холодним боком, пізніше зробила так ще раз. Потім зрозуміла, що аналізую, чому одна сторона холодніша. Я грію її собою зверху, а чому знизу між нею та матрацом немає того тепла? Через теплопровідність? Хотілося вдарити саму себе по голові, але не травмувати. Лише достатньо, аби думки затихли.
Я сіла на ліжку й подивилася на годинник на екрані телефону. Третя двадцять сім. На кухні гудів холодильник. За вікном проїхала машина. Почула її ще за кілька секунд до того, як світло фар ковзнуло по стелі. Уже встигла оцінити швидкість, напрямок руху й приблизну відстань до дороги.
Мене починала дратувати навіть власна здатність думати.
Я тихо вийшла з кімнати, намагаючись не розбудити сестру, що тихо спала в сусідній кімнаті. У голові промайнула проста думка: треба знайти щось заспокійливе. Мама колись казала, що в аптечці є таблетки від нервів. Якщо вони допомагають дорослим, може, хоча б трохи приглушать цей нескінченний потік запитань.
Кухня зустріла мене напівтемрявою. Лише маленький нічник над мийкою кидав жовтувате світло на стільницю. Я відчинила шафку з аптечкою й почала перебирати упаковки. А там чого тільки немає: пластир, бинт, знеболювальне, жарознижувальне, спрей від нежитю. Чого тільки немає… А немає бісового заспокійливого!
Вже хотіла зачинити дверцята, коли погляд зачепився за маленький білий флакон, засунутий далеко в куток. Він стояв окремо, ніби його спеціально сховали. Витягнула його і прочитала напис “Снодійне”. Кілька секунд дивилася на етикетку. Снодійне? Мама ніколи не скаржилася на безсоння. Навпаки, після зміни вона майже миттєво засинала. Інколи навіть на дивані, ще не встигнувши перевдягнутися. І знову машинально прочитала назву препарату ще раз і все, що є на етикетці. У голові вже народжувалися нові запитання. Коли вона його купила? Чому я жодного разу його не бачила? Вона його приймає? Чи приймала раніше? Чому приховала? Може, це взагалі не для неї?
Я відкрутила кришку. Флакон був майже повний. Значить, якщо мама й користувалася ним, то дуже рідко. Або... Я одразу обірвала цю думку. Не хотілося вигадувати те, чого не знала. Натомість обережно поставила пляшечку на стіл і подивилася в темний коридор. Нікого не було. Мене ніхто не помітить. Тож я розрахувала дозу та випила його.
[1]«Золотоволоска і три ведмеді» — це популярна англійська народна казка (також відома в адаптації Л. Толстого як «Три ведмеді»). За сюжетом, допитлива дівчинка блукає лісом, знаходить хатинку трьох ведмедів, куштує їхню їжу, тестує стільці та ліжка, після чого засинає в ліжечку найменшого ведмежати.
