Спочатку:
На сторінку книги
Я прокинулася зранку пізніше звичного, знаючи, що в школу сьогодні не потрібно, дозволила собі поспати досхочу. Учорашній день виснажив мене настільки, що перед сном я випила одразу дві таблетки снодійного. Після розмов із працівниками зоопарку, журналістами, укусу пташеняти, новини про смерть жінки біля школи й телефонної розмови з Джейком голова нагадувала перевантажений комп'ютер. Я просто хотіла вимкнутися хоча б на кілька годин. Та навіть подвійна доза снодійного не зробила дива. Розплющивши очі, я кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись до будинку, і почула тишу. Це було дивно, бо мама давно мала повернутися додому і шарудіти на кухні. Обов'язково мали грюкати дверцята холодильника, шуміти чайник, рипіти кухонні шухляди або лунати телевізор, який вона вмикала як по розкладу. Якщо не вона, то Шарлотта вже тупотіла сходами, шукала пластівці або голосно скаржилася, що молоко закінчилося.
Я повернула голову до годинника. Мама мала бути вдома вже давно. Запізнення на десять чи навіть двадцять хвилин ще можна було пояснити. Але зараз минуло значно більше часу. Я сіла на ліжку. Спочатку подумала, що вона просто спить, але ні. Якби мама вже повернулася, я б почула машину ще тоді, коли вона заїжджала на подвір'я. Старий двигун неможливо було не впізнати. Я підвелася, вийшла в коридор і зазирнула до кімнати Шарлотти. Вона ще спала, обійнявши свого нового плюшевого єнота. Я тихо спустилася вниз, а там порожня кухня. Навіть мамина чашка не стояла на столі. Кавоварка точно не вмикалася. І її робочої сумки ніде не було. Усередині повільно наростало знайоме відчуття. Щось було не так. Я ж написала їй, що сьогодні школа не працюватиме. Вона могла мені написати хоч щось у відповідь. Тому вирішала їй зателефонувати.
Мама відповіла після кількох гудків. Це теж здивувало. Зазвичай під час зміни вона або скидала дзвінок, або писала коротке повідомлення, що передзвонить пізніше.
— Що сталося? — швидко запитала вона.
Її тон видавав роздратування. Ніби я відірвала її від чогось дуже важливого.
— Ти ще на роботі?
— Так.
Вона навіть не намагалася зтишити свій голос.
— Затримуюся.
Я міцніше стиснула телефон.
— Але...
— Люсіль, зараз...
Вона не встигла договорити. Десь на фоні почувся чужий чоловічий голос. Гучний настільки, що навіть телефонний мікрофон не зміг його приглушити.
— … це вже в новинах!
Я замовкла. Голос продовжував кричати.
— Щойно вийшла стаття!
Кілька людей почали говорити одночасно. Я майже нічого не могла розібрати. Потім той самий чоловік буквально загорлав:
— Це катастрофа!
У мене по спині пробіг холод.
— Потрібно змусити їх замовкнути!
Запала коротка пауза. Я почула чиїсь швидкі кроки. Мама, мабуть, відійшла трохи далі. Ось тепер її голос став тихішим.
— Люсіль.
Вона майже на шепіт перейшла.
— Усе добре.
Я мовчала.
— Я буду трохи пізніше.
— Що...
— Мені треба працювати.
І раптово поклала слухавку.
Я ще кілька секунд дивилася на чорний екран. «Усе добре.» Це були найменш переконливі слова, які я чула за останній тиждень. Якби все було добре, мама не говорила б пошепки. Якби все було добре, на задньому плані ніхто не кричав би про катастрофу. Якби все було добре, її б вкотре не затримували.
Я повільно сіла за кухонний стіл. Добре. Слід звернути увагу на факти і лише на них. Мама працює в лабораторії. Сьогодні вона мала бути вчасно, але затримується. Учора біля школи померла жінка. Жахливою смертю, яка потребує розслідування. Сьогодні вранці хтось на маминій роботі кричить про статтю в новинах. І ще про катастрофу. Занадто багато збігів.
Я відкрила планшет. Швидко набрала назву місцевого новинного сайту. Перше ж повідомлення висіло у самому верху. Опубліковано сім хвилин тому. Я відкрила статтю. Великий заголовок займав майже половину екрана.
«Жінка, яка померла біля початкової школи Вест-Крік, могла стати жертвою невідомого вірусу.»
Я перечитала його двічі. Потім почала читати сам текст. Усе, що розповідала Емма та Джейк, підтверджувалося.
Жінка прийшла забрати доньку після уроків. Раптово знепритомніла. Перед цим у неї почалася кровотеча з очей і вух. Медики прибули швидко, але врятувати її не вдалося. Поліція перекрила територію. Зразки її крові передали до спеціалізованої лабораторії і отримали неочікуваний результат. Причина смерті офіційно ще встановлювалася, але журналісти вже посилалися на власні джерела. Саме вони написали слова, від яких у мене побігли сироти.
«За попередньою інформацією, фахівці розглядають версію зараження невідомим вірусом.»
Я повільно відклала планшет. Невідомий вірус. Саме це і занепокоїло чоловіка в лабораторії. І тут треба бути повним ідіотом, аби не скласти 2+2. Я знову відкрила статтю і перечитала уважніше. Спеціалізована лабораторія: назва та адреса не вказуються. Але мені й не потрібна була назва. Я й без того знала лише одну таку лабораторію, яка займалася подібними речами, принаймні офіційно. Саме там працювала мама. Я відчула, як серце почало битися швидше. Добре, припустимо, лабораторію залучили саме через смерть цієї жінки. Тоді виникало питання. Маму почали затримувати певний час тому. Отже, ця історія почалася набагато раніше. Смерть біля школи не могла бути початком, а наслідком.
Я сперлася ліктями об стіл. У голові одна за одною складалися деталі. Я ще не знала, що саме сталося, але була майже впевнена в одному. У лабораторії щось пішло дуже не так. І тепер це «щось» гуляє за її межами.
Потрібно знайти інформацію про померлу. Як вона стосується лабораторії і хто може бути наступним? Я шукала усі соцмережі тієї дівчинки Емілії, та у неї не було нічого окрім TikTok, який вона не вела. Та навряд чи я змогла б її знайти чи щось розпитати в реальності — можна лише уявити її стан зараз. Навряд чи вона колись повернеться в стіни нашої школи, але я мушу слідкувати за нею хоч в соцмережах.
До речі, стаття про мій учорашній візит до зоопарку теж уже з'явилася серед місцевих новин. Я відкрила її лише з цікавості, хоча майже одразу пошкодувала. На головному фото стояла я з пташеням біля самого обличчя. За секунду до того, як воно вирішило дзьобнути мене в губу. Заголовок був майже таким, як і очікувалося: «Школярка врятувала надзвичайно рідкісних пташенят». Далі йшли красиві слова про небайдужість, любов до природи, співпрацю із зоопарком і важливість охорони рідкісних видів.
Я навіть не дочитала. Минуло якихось кілька годин, і цю статтю вже ніхто не читав. Усі обговорювали іншу.
Новина про невідомий вірус буквально змела мою історію з перших сторінок. Журналісти моментально переключилися на значно гучнішу тему. Навіть у соцмережах більшість людей уже сперечалася про можливу епідемію, а не про якихось птахів. Жахливо визнавати, але в цьому був маленький плюс. До мене буде значно менше уваги.
Але чи не стою я наступною в черзі на таку саму смерть? Ця думка мала б змусити мене негайно викликати швидку. Або нарешті розповісти все мамі. Але сталося протилежне. Щось усередині буквально кричало: “Не роби цього.” Я не могла пояснити, чому, бо це не було логічним висновком, а швидше відчуттям. Інтуїцією. Чимось дуже схожим на внутрішню тривогу, яка останніми днями вже кілька разів виявлялася правильною. Я почала міркувати далі. Добре, припустимо, я приходжу до лікаря. Кажу, що боюся невідомого вірусу. Розповідаю про свої симптоми. Що буде далі? Мене точно почнуть обстежувати. Візьмуть кров і передадуть до лабораторії. Запитають, де саме я була. Коли і з ким контактувала? А потім... Згадала крики, які чула сьогодні вранці. «Це катастрофа. Потрібно змусити їх замовкнути.»
Якщо там настільки панікують через одну новинну статтю, то що вони зроблять, коли з'явиться жива людина, яка потенційно могла розносити вірус? Мене можуть просто ізолювати. Цілком законно. Я навіть не здивуюся. Якщо вірус справді небезпечний, ніхто не дозволить мені спокійно повернутися додому. Я не вірила в дурні змови. Не думала, що уряд щодня приховує прибульців чи живих динозаврів. Але секретні дослідження існували. Закриті лабораторії існували. Іноді інформацію справді приховували. Це був факт. Питання полягало лише в одному. Наскільки далеко вони готові зайти? І на що вони готові піти, щоб ця таємниця залишилася таємницею?
