Раді Вас бачити!

Дорогою додому я майже весь час мовчала. Шарлотта щось розповідала про школу, нову розмальовку й про те, що хтось у класі знову приніс павука в банці, але я слухала уривками. Телефон кілька разів завібрував у кишені. Напевно, Джейк. Я навіть не дістала його. Зараз мене хвилювали зовсім інші речі.

Щойно ми зайшли до будинку, Шарлотта голосно скривилася.

— Мааам, ти знову куриш у хаті?!

— Я відчиняла вікно! — долинуло з кухні.

— На три сантиметри! Це взагалі не рахується! Тут смердить, і ми будемо смердіти!

Їхня суперечка продовжилася, а я мовчки піднялася сходами до своєї кімнати. Кинула рюкзак біля дверей, зробила кілька кроків… і раптом заклякла.

Щось було не так.

Я повільно вдихнула повітря. Легені легко наповнилися ним, і запах залишався звичним: пил, деревина, мій шампунь, старі книжки. Але відчуття чужої присутності нікуди не зникало. Воно було настільки слабким та водночас настільки тривожним. Мозок наче вперто сигналізував: код червоний.

— Дивно... — тихо сказала я.

— Що дивно? — крикнула Шарлотта з коридору.

Я ще раз уважно оглянула кімнату.

— Тут хтось був.

— Та хто тут міг бути? — засміялася вона. — Ти знову надивилася своїх відео про маніяків?

— Ні.

Я підійшла до столу. Планшет лежав трохи під іншим кутом. Зовсім трохи. Може, сантиметри на два. Ніхто інший цього навіть не помітив би. Я теж не помітила б… всього лише кілька днів тому.

Пальці самі ковзнули по поверхні столу. Я провела ними по дереву, ніби могла знайти відповідь на дотик. Потім перевела погляд на комод, а там ті самі подряпини. Я пам'ятала їхнє розташування до найменших деталей.

— Планшет лежав не так, — сказала я більше собі, ніж сестрі.

— Ти серйозно пам'ятаєш, як лежав планшет?

— Так.

Я й справді пам'ятала. І повільно обійшла кімнату, намагаючись зрозуміти, що саме змінилося. Мозок миттєво почав перебирати варіанти. Мама заходила прибирати? Малоймовірно. Шарлотта? Вона б обов'язково щось зачепила або залишила сліди. Хтось сторонній? Але навіщо?

Я сама не помітила, як опинилася біля ліжка. Дивилася вниз кілька секунд, відчуваючи дивне бажання заглянути під нього. Не тому, що очікувала когось там знайти. Просто щось усередині підказувало, що я вже геть параною. І не потрібно слідувати за внутрішніми тривогами. Що буде далі? Організму здасться, що потрібно принести когось в жертву заради блага? Та це ж як шизофренія. Чи скоро я почну чути прямі накази свого внутрішнього голосу?

Саме в цю мить знизу долинув мамин голос:

— Якщо ви знову жерете печиво перед вечерею, я вас обох приб'ю!

Я здригнулася.

— Я не голодна! — крикнула у відповідь.

Постояла ще трохи і все ж відійшла від ліжка. Бо я не буду потурати своїй параної, допоки не дізнаюся, що зі мною не так. Тож сіла за стіл і ввімкнула планшет. Хотіла відволіктися, однак погляд одразу впав на відкритий браузер. Чомусь мене потягнуло шукати зовсім не те, що планувала. Блін, у мене тепер брудні руки через пил.

Довелося використовувати голосове введення : «Поведінкові зміни після вірусних інфекцій».

Потім відкрила десятки статей одну за одною. Медичні журнали, університетські публікації, форуми лікарів. Читала швидко, майже без упину. Деякі терміни бачила вперше, але їхній зміст роз’яснювався в голові доволі швидко. За кілька хвилин вже шукала нову інформацію: «Чи можуть віруси або бактерії впливати на когнітивні здібності та передаватися через біологічні рідини?»

Очі завмерли споглядаючи текст на екрані. Я перечитувала статті одну за одною. Десь описували порушення пам'яті чи запалення мозку. В іншому місці — зміни поведінки після інфекцій. Жоден матеріал повністю не збігався з тим, що відбувалося зі мною, але окремі шматочки складалися в дуже неприємну картину.

— Це неможливо… — прошепотіла я.

Я знайшла і перевірила ще кілька джерел.

— Але симптоми... занадто схожі...

Якщо припустити, що причина справді біологічна… тоді виникало інше питання. Я згадала маму, Шарлотту, Джейка, учителів і однокласників.

— Якщо це передається через контакт… тоді чому тільки я?

Саме цієї миті мама знову закричала знизу:

— Якщо ніхто не спуститься вечеряти, я почну бити ременем!

— Господи… — обурилася я.

Її крик змусив здригнутися. Я заблокувала планшет і повільно підвелася. Відповіді сьогодні все одно не знайду, але нарешті мені здалося, що я почала ставити правильні запитання. Потім прихопила з собою планшет і вийшла з кімнати.

Я повільно спустилася сходами, але цього разу дивилася на маму зовсім не так, як раніше. Вона стояла біля плити в робочому одязі, машинально помішувала вечерю й час від часу позіхала. Здавалася такою ж самою, як завжди: втомленою і роздратованою. Людиною, яка не дуже розуміє де день, а де ніч. Але одна думка вже встигла міцно засісти в моїй голові й відмовлялася зникати.

Та її клята робота. Я настільки звикла, що мама то спить, то працює, що майже перестала над цим замислюватися. Лабораторія завжди була для мене чимось на кшталт офісу чи супермаркету. Місцем, куди дорослі ходять заробляти гроші. Та після всього, що сталося за останні дні, це раптом набуло зовсім іншого значення. Якщо причина мого стану справді пов'язана з чимось біологічним… хіба лабораторія не перше місце, на яке варто звернути увагу?

Я одразу відкинула думку, ніби мама навмисно приховує від мене якусь страшну таємницю. Це вже скидалося б на сюжет дешевого серіалу. Мама сама не знає, в який момент і чому її можуть додатково викликати чи затримати. Навряд чи вона повертається додому після керування секретними експериментами. Проте не слід забувати, що між "керувати" і "щось знати" величезна різниця.

Сівши за стіл, я ненароком зачепилася поглядом за її бейджик, який вона вже встигла завчасно причепити до форми. Поруч лежали картка доступу, ключі й телефон. Я бачила їх майже щодня. Тільки зараз до мене дійшло, що за все моє життя я майже нічого не знала про місце, де мама проводить половину свого життя.

— Чого дивишся? — раптом запитала вона.

Я ледь не здригнулася.

— Та так...

— Знову задумалася?

— Ага.

Вона поставила переді мною тарілку.

— Їж, поки гаряче.

Я кивнула, але замість вечері аналізувала кожне її слово. Якщо зараз прямо запитати, над чим вона працює, це виглядатиме дивно. Я ж ніколи цим не цікавилася. Якщо почну розпитувати про віруси, бактерії чи дослідження, вона одразу насторожиться. Подумає, що зі мною щось сталося. А я сама ще не знала, що саме сталося.

— Мам...

Вона підняла очі.

— Що?

Я вже хотіла спитати про лабораторію, але в останню секунду змінила питання.

— У вас… там на роботі якийсь важкий період?

Вона пирхнула.

— А коли він був легким?

— Просто цікаво.

— Люсіль, якщо хочеш дізнатися, чи я втомилася, то відповідь завжди однакова. Так.

Я мовчки кивнула, але потім додала:

— У вас… зараз багато роботи?

Вона втомлено потерла очі.

— Як завжди.

— А що саме ви там робите?

Мама здивовано підняла брову.

— Серйозно, Люсіль? Через стільки років тебе це зацікавило?

Я мало не образилася.

— Просто стало цікаво.

Вона знизала плечима.

— Різне. Папери, обладнання, перевірки... У кожного своя робота.

Відповідь прозвучала настільки загально, що з неї неможливо було витягнути бодай щось корисне.

— А дослідження?

— Люсіль, я не науковиця.

— Знаю...

— Та й навіть якби була, навряд чи могла б розповідати про все, що відбувається на роботі.

Остання фраза прозвучала абсолютно буденно, але саме вона зачепила мене найбільше.

Не могла б розповідати. Отже, існували речі, про які вона справді не мала права говорити. Це ще нічого не доводило. Майже на будь-якій роботі є внутрішні правила. Проте мій мозок уже почав складати нові ланцюжки.

Я змусила себе мовчки доїсти вечерю. Продовжувати розмову було безглуздо. Ще кілька запитань — і мама точно почне підозрювати, що зі мною щось відбувається.

Ні. Так я точно все зіпсую. Доведеться дізнаватися обережніше. Так, щоб мама навіть не здогадалася, що я взагалі почала пов'язувати свою дивну… хворобу з місцем, де вона працює. Бо якщо я помиляюся, виглядатиму божевільною. А якщо ні… тоді… та я не готова до такої відповіді.

Якщо лабораторія хоч якось пов'язана з тим, що сталося зі мною, я дізнаюся про це сама. Без маминих пояснень і незручних запитань, головне — без зайвої уваги. Спочатку зберу все, що можна знайти у відкритому доступі: назву лабораторії, її дослідження, співробітників, фінансування, будь-які новини. Потім, якщо цього виявиться замало, доведеться придумати, як дізнатися більше.

Я вже зрозуміла одну важливу річ: відповіді існують — мені лишається їх знайти.