Спочатку:
На сторінку книги
День після зараження.
Я прокинулася з відчуттям, що взагалі не спала. Та й мені зовсім хотілося спати. Зазвичай у суботу я могла валятися в ліжку до останнього, поки мама тарахкотіла посудом на кухні, а Шарлотта встигала двічі розбудити мене своїми мультиками. Сьогодні ж очі відкрилися самі.
За вікном ішов дощ. Я лежала й рахувала краплі, що стікали по склу. Через кілька хвилин зрозуміла, що пам'ятаю форму кожної смужки води. Дивно. Я перевела погляд на стелю, потім знову на вікно. Усе залишалося в пам’яті схожим на чітку фотографію. Може, мозок вирішив нарешті працювати за всі дванадцять років одразу. Для когось це звучить як найбільш нудна подія у світі. Для мене — майже фантастика.
Шарлотта ще спала, тому я тихенько вилізла з ліжка, зробила собі чай і сіла біля вікна з телефоном. Зазвичай я відкривала TikTok раніше, ніж цілковито прокидалася. Пів години пролітали непомітно, а потім я вже навіть не пам'ятала, що дивилася. Цього разу мене дещо здивувало. Я почала переглядати стрічку й раптом усвідомила, що помічаю набагато більше деталей. Одне відео мало погано обрізаний звук. В іншому автор кілька разів повторив той самий кадр, сподіваючись, що ніхто цього не побачить. У третьому я вперше звернула увагу, як світло падає на обличчя людини. Раніше такі речі просто прослизали повз мене. Тепер мозок чіплявся за них сам. Я вирішила перевірити власні ролики й переглянути кілька старих.
— Господи… — пробурмотіла я.
Деякі жарти здалися слабшими, ніж мені пам'яталося. Один монтаж можна було зробити набагато краще. У кількох місцях я могла залишити паузу коротшою буквально на пів секунди. Я ще ніколи не вдивлялася у власні відео настільки прискіпливо. Зазвичай або пишалася ними, або соромилася. Середини майже не існувало. Тепер бачила їх майже так, ніби авторство і монтаж належать іншій людині.
Тож я відкрила редактор і почала переробляти старий ролик. Так минуло хвилин сорок. Коли закінчила, підняла голову й зрозуміла, що жодного разу не відволіклася. Жоднісінького. Для мене це вже виглядало підозріло, бо мене неможливо охарактеризувати як сконцентровану людину.
На кухні мама залишила список покупок. Раніше я б сфотографувала його на телефон. Цього разу зиркнула разок на аркуш і все запам’ятала. Молоко. Яйця. Хліб. Макарони. Пральний порошок. Корм для кота тітки Джанет. Серветки. Кава. Вісім пунктів. За кілька годин дорогою до магазину я чітко усвідомила, що досі повністю пам'ятаю список. Навіть почерк мами. Літеру «М», яку вона завжди писала занадто великою. Я кілька разів спеціально перевірила себе подумки. Жодної помилки.
— Дивно… — пробурмотіла я собі під ніс.
Біля каси продавчиня запитала, чи потрібен пакет. Я вже відкрила рота, щоб відповісти, що прихопила свій, але мимохіть помітила маленьку тріщину на її бейджику. Потім подряпину на касовому апараті. Потім те, що одна лампа під стелею мерехтіла трохи повільніше за інші. Раніше таких речей узагалі наче й не помічала. Точніше, я їх бачила, але мозок наче викидав їх, бо вони були непотрібними. Тепер усе зберігалося в мозку.
Повернувшись додому, я допомогла Шарлотті складати пазл. Зазвичай це займало цілу вічність, бо вона губила деталі, а я швидко втрачала терпіння. Сьогодні ж я ще до того, як вона простягала мені черговий шматочок, вже знала, куди він стане.
— Ти шахраюєш, — образилася Шарлотта.
— Як можна шахраювати в пазлах?
— Я не знаю, але ти це робиш.
Я засміялася.
— Добре. Далі сама.
Я відсунулася, а вона знову почала шукати потрібні деталі по кілька хвилин.
— Як ти це зробила? — здивувалася вона.
— Не знаю.
І це була правда. Я не шукала потрібне місце, а ніби одразу бачила. Увечері відкрила підручник з біології. Лише аби потішити інтерес. Раніше відкрила б його хвилин на десять, потім переключилася б на телефон, потім ще на щось, а закінчилося б усе словами: «Та якось буде». А тут прочитала сторінку і закрила. Спробувала відтворити текст. Майже слово в слово. Тут уже цікаво радіти мені чи ні. Відкрила наступну сторінку. Дивна думка прийшла до мене: може, я випадково вжила якийсь наркотик? Невже це трапилося у мене вдома? Моя мама перейшла на наркотики?
Коли мама покликала їсти, підручник уже лежав закритий, а я дивилася якийсь безглуздий ролик у TikTok, ніби весь день нічого особливого не сталося. Я вирішила нікому нічого не розповідати. Бо що саме говорити? І нащо? «Мамо, здається, я раптом почала краще все запам'ятовувати?» Чи, може, треба було запитати, чи не вживає вона щось заборонене? Вона б вирішила, що я придурошна або що мені нічого робити.
Неділя минула ще дивніше.
Я кілька разів ловила себе на тому, що згадую розмови майже дослівно. Хто що сказав і яким тоном. У якій послідовності. Навіть вирази облич людей закарбувалися в пам'яті дуже чітко. Я вирішила перевірити себе. Відкрила листування з Джейком. Він якраз був онлайн.
Джейк:
"Жива?"
Я:
"Поки що."
Через кілька секунд прилетіло фото, де він сидів на якійсь іржавій дитячій гірці посеред двору й тримав у руках пакет чипсів.
"Виходь."
Це змусило усміхнутися. За двадцять хвилин уже сиділа поруч із ним, бо я згадала, де той старий дитячий майданчик.
— Я думав, ти хоч запитаєш, де я.
— Сам здивувався?
— Дуже.
Він простягнув мені пачку чипсів.
— Будеш?
Я похитала головою.
— Ти хвора?
— Ні.
— Точно хвора.
Ми засміялися і ще трохи посиділи, а потім він запропонував піти до старої занедбаної школи за кілька кварталів.
— Там відкрили прохід через паркан.
— І ти там вигулював Рекса, який зжер ще одну нещасну пташку?
— Нууу, чому ти така груба? Хіба тобі самій не цікаво, що там?
— Аргумент залізний.
Через десять хвилин ми вже перелізали крізь дірку в металевій сітці. Всередині нічого особливого: облуплені стіни, розбиті шибки, графіті, запах сирості.
Джейк йшов попереду й без упину щось розповідав. Я слухала, а невдовзі впіймала себе на думці, що пам'ятаю абсолютно все, що він сказав дорогою. Не про загальний зміст йдеться — мені кожне речення запам’яталося. Навіть місця, де він затинався.
— Ти вже тридцять сьомий раз сказав слово «реально».
Він озирнувся.
— Що?
— Тридцять сьомий.
— Ти рахувала?
— Ні.
— А звідки тоді знаєш?
Я відкрила рота… і зрозуміла, що справді не рахувала.
— Не знаю.
— Брехуха.
— Чесно тобі кажу.
Він пирхнув.
— Добре. Тоді скільки разів я сказав «короче»?
Я видала відповідь зі швидкістю світла:
— Дванадцять.
— Та ну.
Він дістав телефон.
— Зараз перевіримо.
— Ти записував себе?
— Голосові нотатки. Хотів записати звук, коли заліземо всередину.
Він перемотав запис і почав рахувати. Я чекала.
— ...десять... одинадцять...
Він замовк і ще раз прослухав останню хвилину.
— Дванадцять.
Я мовчала.
— Якого біса?
— Не знаю.
— Ти рахувала!
— Кажу ж, ні. Як взагалі можна вирахувати кожне використане тобою слово?
Він примружився.
— Це вже трохи стрьомно.
Я лише знизала плечима, хоча всередині теж стало якось… лячно.
Ми рушили далі. Джейк штовхнув старі двері, і вони протяжно заскрипіли. Я машинально провела поглядом по коридору: цегляні стіни, вузькі довгі вікна, розташовані майже під самою стелею, плоский дах, бетонні колони, старі алюмінієві віконні рами, террацова підлога, потерта тисячами черевиків. Майже все виглядало однаково простим, але дуже практичним. І неочікувано (так, мене все ще це дивує) у голові щось ніби клацнуло.
— Цю школу побудували десь між 1962 і 1968 роками.
Джейк навіть зупинився.
— Звідки ти це знаєш?
Я насупилася.
— Не знаю...
Я ще раз повільно обвела поглядом приміщення. Пояснення саме виринало з глибин мого розуму.
— Це схоже на Mid-Century Modern. Післявоєнні державні школи часто будували саме так. Мінімум декору, багато бетону, цегли й алюмінію, великі відкриті простори, щоб будівництво обходилося дешевше. Террацову підлогу теж тоді використовували дуже часто, бо вона майже не зношується.
Я замовкла. До мене лише після промовленого дійшло, що саме я щойно сказала. А Джейк свердлив мене поглядом так, ніби я почала розмовляти японською.
— Люсіль...
— Що?
— Ти ж минулого тижня переплутала Колізей із Пентагоном.
— І що найгірше… я це пам'ятаю.
— А тепер розповідаєш про архітектуру?
Я потерла скроню.
— Я не пам’ятаю, звідки це знаю.
Та насправді я все згадала, звісно, це все завжди було перед очима, розповіді про наше місто звідусіль. Всі знали про цю школу, і багато батьків там вчилися. Вони часто згадували про свої шкільні роки і говорили саме про цю школу.
Він озирнувся навколо.
— Почекай.
Він дістав телефон.
— Зараз перевіримо.
За хвилину його обличчя повільно змінилося.
— Це...
— Що там?
— Школу відкрили в шістдесят п'ятому.
Я мовчала.
— І про стиль теж майже влучила.
Я відчула, як по спині пробігли мурашки.
— Люсіль...
— Що?
— Якщо зараз скажеш, яка компанія виробляла ці віконні рами, я почну хвилюватися.
Я оглянула алюмінієвий профіль. На мить у голові промайнула ще якась думка — точно не варто говорити її вголос.
— Ні. І, чесно кажучи, мені дуже хочеться, щоб ця дурня вже закінчилася.
Він нервово всміхнувся.
— А мені, навпаки, цікаво, що ти ще раптом "згадаєш".
Від цих слів мені стало якось незатишно, бо це були не зовсім спогади. Щось спонукало мене до них.
— Люсіль.
— Що?
— Якщо ти раптом стала роботом, скажи чесно.
— Обіцяю, але спершу знайду зарядку.
