Спочатку:
На сторінку книги
Під кінець вечері задзвонив мамин телефон. Наче все почалося спокійно, навіть занадто спокійно. Я саме допивала чай, коли почула про її роботу. Вуха самі насторожилися.
— Ні, я сказала, що не можу з ним працювати, — різко відповіла вона. — Бо він агресивний і великий, а я не погоджувалася на такі умови.
Кілька секунд вона мовчала, слухаючи співрозмовника, а потім грюкнула чашкою об стільницю.
— Мені байдуже, що там знову сталося! Я теж маю права, і перепрацьовувати через нього я не збираюся!
Її голос дедалі підвищувався.
— Та знайдіть когось іншого! Я теж людина! У мене діти вдома, якщо ви раптом забули!
Я обмінялася поглядом із Шарлоттою.
— Знову начальник? — тихо запитала сестра.
Я лише знизала плечима.
— Ні! — майже крикнула мама в телефон. — Я не затримаюся на зайву годину. І тим паче на дві. Якщо у вас знову проблеми, вирішуйте їх без мене!
Вона різко обірвала виклик і ще кілька секунд дивилася на темний екран.
— Дістали… — пробурмотіла вона.
Потім схопила пачку цигарок і вийшла надвір, так сильно грюкнувши дверима, що здригнулися шибки.
Я ще кілька секунд сиділа нерухомо. «Знову проблеми.» Саме так вона сказала.
Проблеми, через які маму знову намагалися затримати. Напевно, вони не можуть з ними впоратися настільки, що це затяглося не на один день, судячи з маминих затримок, тиждень як.
Виникали десятки можливих варіантів. Аварія? Поломка обладнання? Небезпечні матеріали? Інфекція? Усі ці версії потрібно було обдумати.
— Люсіль? — озвалася Шарлотта. — Ти теж чуєш?
— Що?
— Вона зараз повернеться ще зліша.
Я подивилася у вікно. Мама вже нервово ходила подвір'ям із цигаркою в руках, активно жестикулюючи, хоча поруч нікого не було.
— Можливо, — тихо відповіла я.
Мені раптом стало важко сидіти за столом. Хотілося залишитися наодинці зі своїми думками.
— Я піду до себе.
— Уже спати?
— Ні. Просто хочу побути сама.
Шарлотта лише знизала плечима й потягнулася до телевізора.
Я забрала планшет, який мені так і не знадобився (зазвичай я вмикаю відео на YouTube під час їжі), і повільно піднялася сходами. Знизу ще долинав мамин сердитий голос — здається, їй знову хтось телефонував з роботи, і сварка почалася з новою силою.
Зачинивши двері своєї кімнати, я сперлася спиною об них і заплющила очі. Тепер до мене дійшла проста річ: лабораторія явно не була тим нудним місцем, яке я собі уявляла всі ці роки. І якщо там відбувається щось настільки серйозне, що останніми днями зі співробітників витискають усі соки, то моя теорія вже не здавалася такою божевільною.
Я підійшла до столу, увімкнула планшет і відкрила чисту нотатку. Перший рядок написала майже не замислюючись:
«Усе, що я знаю про мамину роботу.»
Список виявився до смішного коротким: назва лабораторії, тривалість маминих змін, бейджик із карткою доступу, ключі. І телефонні дзвінки через якісь «проблеми».
Я мовчки дивилася на ці кілька рядків і відчула дивне роздратування, бо жодного разу по-справжньому не поцікавилася, чим займається моя власна мама. Знову я повернулася до нещодавньої думки: схоже, настав час це виправити. Тільки так, щоб вона про це навіть не здогадалася.
Після сьогоднішніх розмов заснути взагалі не вийшло. Хоч мама вже й пішла на роботу, а Шарлотта спокійно спить. Чомусь мене досі не полишало бажання зазирнути під ліжко, яке я старанно ігнорувала. Відчуття присутності наче й зникло, але все одно щось мені не давало спокою. Нарешті я підвелася і зазирнула під ліжко… А там… Я нічого не могла розгледіти, і пилу купа. Треба відсунути ліжко, що я і спробувала зробити, але сил не вистачало буквально трохи. Ну що мені робити, як не просити сестру? Я не хочу марити ще й цю ніч. І не хочу підсідати на снодійне. Тільки не це. Я у відчаї настільки, щоб долучити до моїх божевільних здогадок сестру.
Я тихо відчинила двері її кімнати.
— Шарлотто… ти спиш?
Сестра невдоволено заворушилася під ковдрою і щось сонно промимрила в подушку.
— Ммм?..
— Я серйозно питаю… ти нічого дивного не помічала останні дні?
Шарлотта невдоволено перевернулася на ліжку і ліниво розплющила одне око.
— Господи, Люсіль… котра година?
— Просто відповідай.
Я кілька секунд мовчала, добираючи слова.
— У моїй кімнаті хтось був.
Шарлотта тихо пирхнула.
— Ти знову зі своїми тупими теоріями?
— Я серйозно.
— Мама б уже давно помітила.
— Мама п’яна спить на дивані майже щодня.
Я тихо зайшла до кімнати і підійшла ближче до її ліжка.
— Допоможеш мені?
— З чим?..
— Хочу посунути ліжко у своїй кімнаті.
Шарлотта невдоволено застогнала.
— Ти нормальна взагалі?
— Будь ласка.
Шарлотта ще кілька секунд бурчала собі під ніс, але все ж відкинула ковдру і злізла з ліжка. І ми тихо вийшли з її кімнати.
— Якщо там нікого не буде, ти від мене відчепишся?
— Обіцяю.
Ми зайшли до моєї кімнати і одразу підійшли до мого ліжка.
— Добре, — прошепотіла Шарлотта. — Куди штовхати?
— За той край.
Ми вперлися руками в дерев'яне узголів'я й повільно посунули ліжко від стіни. Воно зі скрипом проїхало кілька сантиметрів. Я одразу присіла навпочіпки й зазирнула під нього. А там лише пил, загублена шкарпетка, стара заколка і більше нічого.
Я оглянула кожен сантиметр підлоги, а там порожньо.
— Ну що? — сонно запитала Шарлотта.
Я мовчала. Мене все одно не відпускало відчуття якоїсь незавершеності. Тому я увімкнула найяскравіше світло у кімнаті, через що Шарлотта примружилася.
Якщо під ліжком нікого немає, це ще не означає, що там нікого не було.
— Люсіль?
Я повернулася до розглядання підлоги і мої очі відкрилися ширше.
— Нічого.
— Я ж казала.
Ми посунули ліжко назад.
— Тепер можна спати?
Я кивнула.
— Так.
Шарлотта позіхнула й одразу попленталася до своєї кімнати. Я ще трохи постояла, усвідомлюючи, що я щойно помітила сліди невеликих лап, які залишилися на запиленій підлозі. У моїй кімнаті був гризун, але нічого не погризено. Ніде немає лайна, яке вони залишають на кожному кроці. Дивно… Сліди були помітні лише під ліжком через пил, тому я не могла дізнатися, куди він подівся. Хах, зараз я звинувачую себе за те, що іноді прибираю в кімнаті.
— Добре, Люсіль, — тихо сказала я сама собі. — Або ти остаточно сходиш з розуму, або в будинку завівся звичайний гризун.
Другий варіант звучав значно приємніше.
Я уже хотіла лягати, але мозок вкотре відмовився заспокоюватися. У голові одна за одною складалися нові версії. Можливо, через дивні зміни я помітила це лише зараз і накручую зайве. Можливо, гризун жив у будинку вже давно. А можливо... Я різко обірвала власні думки. Досить. Я вже й без того встигла пов'язати свій стан із вірусами, лабораторією, маминою роботою і тепер ще мало не почала шукати змову за участю якогось гризуна. Це вже переходило будь-які межі. Я глибоко вдихнула.
Завтра після школи потрібно купити або хоча б попросити маму купити живоловку для гризунів. Якщо в будинку справді завилася миша чи щур, вона/він рано чи пізно попадеться. Тому востаннє поглянула на місце під ліжком, вимкнула світло й залізла під ковдру. Сон так і не приходив. Тому я знову пішла за снодійним.
