Спочатку:
На сторінку книги
Вівторок. Цього навчального дня я вирішила мовчати.
Це виявилося надзвичайно складним завданням, бо я все знала наперед: що запитає вчитель і яка відповідь має бути. Краще мені не ставало. На кожному уроці я бачила помилки в прикладах ще до того, як їх дописували на дошці. На літературі згадала, що письменник, якого ми проходили, використав один і той самий художній прийом майже в кожному творі останнього періоду, але міцно стиснула губи. На математиці вчитель помилився у проміжних обчисленнях. Я помітила це за секунду, але промовчала.
Навіть коли кілька однокласників почали сперечатися через відповідь, я опустила очі в зошит. Треба мовчати. Саме це я повторювала подумки мало не кожні п'ять хвилин. Щоразу, коли рука мимоволі починала підніматися, я одразу стискала її в кулак під партою.
Учитель біології здивовано подивився на мене.
— Люсіль? Ти сьогодні не збираєшся відповідати?
— Просто втомилася.
Цього разу це була правда лише наполовину, бо втомилася не від уроків, а від власного мозку. Він працював без перепочинку, аналізуючи кожну дрібницю: інтонації людей, міміку і жести, звуки вентиляції. Навіть те, як сонячне світло проходило крізь жалюзі, змушувало мене автоматично оцінювати кут падіння променів, тим самим вираховуючи час доби без годинника. Я вже ненавиділа це. На великій перерві Джейк кілька разів намагався заговорити зі мною.
— Як справи?
— Нормально.
— Учора кудись зникла. Я писав тобі.
— Так.
— Ти образилася?
— Ні.
Він здивовано примружився.
Раніше я хоча б жартувала у відповідь. Тепер мені бракувало сил навіть на це. До кінця занять я успішно пережила ще кілька ситуацій, коли дуже хотілося виправити вчителів. Навіть отримала дивне задоволення від того, що стрималася. Можливо, так і треба. Менше людей звертатимуть увагу. А менше запитань — менше проблем. Коли останній урок закінчився, я вже збиралася піти по Шарлотту, але за спиною почувся знайомий голос.
— Люсіль!
Я озирнулася і помітила Джейка. Він стояв біля виходу зі школи, закинувши рюкзак на одне плече.
— Пішли до озера.
— Навіщо?
— Бо ми вже сто років там не були.
Насправді минуло трохи більше тижня.
— Мені треба забрати Шарлотту.
— То забери. Я почекаю.
Я кілька секунд мовчала. Повертатися додому і маніакально досліджувати свої теорії в інтернет-просторі теж особливо не хотілося.
Мама, швидше за все, знову спатиме перед нічною зміною.
— Добре.
Джейк широко посміхнувся.
— Оце вже моя Люсіль.
Я нічого не відповіла. Моя Люсіль? Мені було неприємно це чути. Бо я розуміла, що він вклав у ці слова трохи більше, аніж дружні почуття.
Спочатку ми зайшли по Шарлотту. Вона всю дорогу додому без упину говорила про якусь шкільну виставу, а потім, коли ми дійшли до будинку, швидко забігла всередину.
— Тільки недовго! — крикнула вона мені навздогін.
Я кивнула й разом із Джейком рушила до озера. Погода була теплою. На невеликому дерев'яному пірсі сиділи кілька старшокласників із вудками. Трохи далі сім'я смажила сосиски на переносному грилі. На спортивному майданчику хлопці кидали м'яч у баскетбольне кільце, а за деревами хтось голосно тренувався бити бейсбольною битою по м'ячу. Звичайний американський вечір. Колись мені подобалася ця атмосфера. Тепер я більше спостерігала, ніж відчувала.
— Дивись!
Джейк уже кудись побіг. Я підняла голову. Біля старого дуба висіла товста мотузка з вузлом внизу. Тарзанка.
— Господи… — тихо пробурмотіла я.
— Ти ще пам'ятаєш, як ми тут літали?
Він уже скинув рюкзак на землю.
— Джейку...
— Зараз покажу клас!
Він розігнався, схопився за мотузку й стрибнув над водою. Мотузка описала широку дугу. На мить він завис над озером.
— Уууу!
Потім відпустив руки й із величезним плюскотом упав у воду. Кілька підлітків на березі засміялися, але не ті, що рибу ловили. Зі зрозумілих причин тим старшокласникам не сподобалася ця дурна витівка. Джейк виринув, відкинув волосся назад і переможно підняв великий палець.
— Бачила?!
Я мовчки кивнула. А у голові промайнули геть інші думки. Товщина мотузки приблизно два сантиметри. Видимі сліди зношення біля вузла. Старе напіввсохле дерево. Одна з гілок має видиму неозброєним оком тріщину. Ймовірність обриву значно більша, ніж здається.
— Давай ти! — крикнув він.
— Ні.
— Та чого?
— Не хочу.
Він виліз на берег і одразу знову схопився за мотузку.
— Дивись тоді задом наперед!
— Джейку...
Він уже летів. Цього разу навмисно перевернувся в повітрі. Ледь не вдарився коліном об стовбур дерева. Знову шубовснув у воду. Я відчула, як м'язи на плечах напружилися. Чому він постійно це робить? Він виліз мокрий, щасливий і засміявся.
— Ти бачила?!
— Бачила.
— Це було круто!
Я дивилася на нього й раптом зрозуміла дивну річ, що у цей момент я б теж сміялася. А зараз мені хотілося перевірити, чи він нічого собі не зламав. І чи не захворіє він через холодну воду. На вулиці тільки квітень! І тепер він у мокрому одязі проведе вечір.
— З тобою все гаразд?
— Авжеж!
— Ти мало не врізався в дерево.
— Але ж не врізався.
— Лише цього разу.
Він фиркнув.
— Ти сьогодні як моя мама.
Я мимоволі посміхнулася.
— Може.
Але всередині мені зовсім не було смішно. Він знову поліз на дерево. Потім вирішив пройтися по старій дерев'яній огорожі, балансуючи руками. Після цього знайшов напівзатоплену колоду й почав стрибати по ній, ніби вона була містком. Кожна його нова витівка змушувала мене автоматично оцінювати ризики: мокре дерево і слизька поверхня, глибина біля берега приблизно метр, каміння під водою (гостре, напевно), можливий удар головою. Я більше не бачила нічого веселого. В голові майнули думки про переломи і струс мозку. Всі думки гарно ілюструвалися кривавими картинками з лікарні і ще гіршими перед цим.
— Ти взагалі дивишся? — засміявся Джейк.
— Дивлюся.
— То чого така сумна?
Я довго мовчала, бо відповідь мені самій не подобалася. Перебування в його компанії більше не приносило задоволення. Раніше поруч із ним мене охоплювала щира радість — забувалися свої власні домашні проблеми. Тепер… я почувалася дорослою, яка стежить, щоб інша дитина випадково себе не вбила. І це відчуття ставало дедалі сильнішим. Враження, що тепер у мене з’явився молодший придуркуватий братик.
Він ще щось розповідав про новий скейтпарк, про хлопця, який хотів перестрибнути через десять велосипедів, про челендж із TikTok, який вони збиралися повторити на вихідних. Я слухала й ловила себе на тому, що автоматично складаю список причин, чому кожна з цих ідей закінчиться травмою. Мені стало страшно. І не через Джейка, хоча це дивно, а через себе. Минуло всього кілька днів з того часу, як я сміялася разом із ним. А зараз мені було важливіше думати про мамину лабораторію, дивні симптоми й сліди гризуна під моїм ліжком, ніж слухати його жарти.
Я дивилася на озеро, де вечірнє сонце розсипало золоті відблиски по воді, і чесно зізналася собі в тому, що дуже не хотіла визнавати: я втрачаю останні радісні моменти в своєму житті. Втрачаю радість загалом, бо вже не сприймаю дитячі ігри за веселощі, навпаки, я починаю хвилюватися за кожну витівку, яка може призвести до незворотних наслідків.
Невже я не помічала, наскільки вчинки Джейка небезпечні і несмішні? Можливо, слід триматися від нього якнайдалі, аби не хвилюватися за нього. Здається… та ні, не здається, я зараз точно брешу сама собі, бо з ним насправді виявилося геть не весело гуляти. Мені більше не цікава його компанія, і, враховуючи його невзаємні почуття до мене, слід від нього відсторонитися.
