Спочатку:
На сторінку книги
Мама мовчала всю дорогу додому. Лише кілька разів глянула в дзеркало заднього виду, ніби перевіряла, чи ми на місці. Шарлотта притискала до себе плюшевого єнота, якого випросила у сувенірній крамниці зоопарку, а я час від часу торкалася язиком маленької ранки на губі. Вона вже майже перестала кровити, але неприємно пульсувала.
Щойно машина зупинилася біля будинку, мама навіть не одразу згадала, що потрібно заглушити двигун.
— Дівчата, швидко всередину. Мені ще переодягнутися й їхати на роботу.
Ми зайшли до будинку. Мама одразу кинула ключі на тумбочку й почала поспіхом стягувати сережки.
— От бляха, волосся заплуталося в сережці.
— Мам... — озвалася Шарлотта. — Я голодна.
— На плиті вечеря.
— А що сьогодні?
Мама вже зникла в коридорі.
— Рис з овочами.
Запала коротка тиша.
— Але ми ж учора цілий день їли рис з овочами!
— Ні, — долинув мамин голос із кімнати. — Учора були овочі з рисом.
Шарлотта насупилася.
— Це одне й те саме!
— Зовсім ні. Сьогодні рису більше.
Я не втрималася й тихо фиркнула, бо згодна їсти один рис, аби нічого не готувати і тим паче не шукати, що приготувати.
Мама виглянула з кімнати вже у робочій формі.
— Тож або їж, або сиди голодна.
— Це несправедливо!
— Життя взагалі несправедливе.
Вона застібнулася, поправила бейджик, схопила сумку й швидко попрямувала до дверей.
— Люблю вас. Буду зранку.
— І ми тебе, — відповіла Шарлотта вже трохи тихіше.
Двері зачинилися. За вікном завівся двигун, і мама виїхала з подвір'я. Шарлотта драматично подивилася на каструлю.
— Я починаю ненавидіти рис.
— Не жалійся.
— А ти їстимеш?
— Потім.
Вона знизала плечима й полізла по тарілку. Я ж відкрила морозильну камеру. Лід намертво примерз до пластикової форми. Я взяла ніж і почала обережно підважувати один із кубиків.
— Що ти робиш? — запитала Шарлотта.
— Хочу прикласти до губи.
Після кількох невдалих спроб кубик нарешті вискочив і зі стуком упав у мийку. Я загорнула його в паперовий рушник і притиснула до ранки. Стало трохи легше, хоча думки були зовсім не про біль. Я дивилася у вікно й згадувала той момент, коли пташеня дзьобнуло мене. Таким чином, дзьоб і сам замастився моєю кров’ю. Я повільно опустила руку. "А якщо..." А якщо я заразила його? Люди передають птахам хвороби? А хто ж міг заразити мене? Я почала перебирати в голові все, що знала про зоонози[1]. Згадала про вірус пташиного грипу, сальмонелу, деякі бактерії, паразитів. Але це здебільшого передавалося в інший бік. Здається… Я насупилася. "Здається" мене вже не влаштовувало. Хотілося знати напевно. Я вже потягнулася по планшету, котрий залишала на кухні, щоб перевірити, але мене перервав дзвінок в Snapchat. Я кілька секунд дивилася на екран, перш ніж відповісти, бо не хотіла красуватися своєю роздовбаною губою.
— Алло?
— Люсіль?
— Так.
Моя однокласниця Емма говорила так швидко, ніби щойно пробігла марафон.
— Ти вже чула?
— Про що?
— Боже… ти серйозно нічого не знаєш?
— Еммо.
— У нас сьогодні таке сталося…
Я міцніше стиснула телефон.
— Що саме?
Кілька секунд вона мовчала.
— Пам'ятаєш ту дівчинку з третього класу? Маленьку біляву… Здається, Емілія.
Я спробувала пригадати.
— Начебто.
— Її мама...
Емма затнулася.
— Ну… я навіть не знаю, як це пояснити.
— Скажи вже як є.
Я відчула, як всередині починає наростати тривога.
— Вона прийшла забирати її після уроків.
— І що далі?
— Стояла біля входу.
Емма зробила глибокий вдих.
— А потім… у неї раптом кров потекла з очей.
Я трохи зависла.
— Із носа ти хотіла сказати?
— Ні, з очей.
Моя нижня щелепа повільно опустилася.
— Що?
— І ще... з вух.
Мені здалося, що я неправильно почула.
— З вух?
— Так.
На кухні Шарлотта саме грюкнула ложкою об тарілку, але я майже не звернула уваги.
— Це був якийсь жах, Люсіль. Люди почали кричати. Хтось викликав швидку. Вона просто… впала. Я все бачила.
Вона почала тонути в сльозах. Я відчула, як у грудях неприємно стиснулося, але я нічим не могла допомогти.
— Коли це сталося?
— Сьогодні.
— О котрій?
— Десь хвилин за десять після того, як ти поїхала зі школи.
Я швидко почала рахувати. Отже, ми саме були в зоопарку. Господи, як добре, що Шарлотта не стала цьому свідком. Як добре, що вона була тоді поруч зі мною і мамою.
— І що потім?
Моя подруга ніколи не славилася довгими паузами, а тут вона геть замовкла.
— Еммо?
Її голос став набагато тихішим.
— Та жінка померла прямо біля школи.
Мені здалося, що всі звуки в будинку кудись зникли.
— Прямо там.
Я не відповіла.
— Просто… на моїх очах.
Я дивилася в одну точку і міцніше стиснула телефон.
— Лікарі сказали, що сталося?
— Ні. Швидка дуже швидко її забрала... але всі вже говорять...
— Що говорять?
— Не знаю… різне.
Емма ковтнула повітря.
— Хтось каже, що це якась невідома хвороба. Почали говорити про Еболу[2]. Пам’ятаєш всі ці розмови про її поширення?
Я заплющила очі. І не знала, про що взагалі думати, але думала про все і одразу. В мить пронеслося скільки здогадок і припущень.
— Люсіль? Ти там?
— Так, пробач, я просто в шоці. Я співчуваю тобі — це такий жах.
— Дякую за підтримку. І… через це все завтра в школі вихідний.
Пізніше ввечері, коли я вже лежала в ліжку, Джейк засипав мене повідомленнями. Я вирішила відповісти.
“Ти вже знаєш, що сталося біля школи?”
Я закусила пошкоджену губу й відразу пошкодувала про це.
“Емма розповіла.”
Знову з’явилися три крапки.
“Я був там.”
Я завмерла.
“Ти це бачив?”
Кілька секунд відповіді не було. Потім повідомлення з'явилося.
“Так. Я досі не можу це забути.”
Я автоматично натиснула кнопку виклику.
Він відповів після другого гудка.
— Привіт, — його голос звучав дивно тихо.
Зазвичай він починав розмову якимось дурним жартом або одразу сипав історіями. Зараз цього не було.
— Привіт.
Запала незручна пауза.
— Я стояв майже поруч.
Я мовчала.
— Вона спочатку хитнулася, — продовжив він. — Я подумав, що їй стало зле через спеку. Потім якась жінка поруч почала кричати.
Його голос помітно затремтів.
— І тоді...
Він замовк.
— Не розповідай, якщо важко, — тихо сказала я.
— Ні… мені ніби треба це комусь сказати.
Я лише сильніше притиснула телефон до вуха.
— Спочатку я навіть не зрозумів, що саме бачу. Просто… обличчя в неї стало червоним. Потім по щоці потекла кров. Я подумав, що вона вдарилася. Чи камінь хтось їй в голову кинув… Ну, ти знаєш, у мене таке було.
Він коротко засміявся. Сухо й без жодної радості.
— А тоді зрозумів, що ніхто в неї нічого не кидав.
Я заплющила очі.
— Люди почали відходити назад.
— Угу.
— А її донька...
Він різко замовк.
Минуло кілька секунд.
— Вона кричала, стояла біля мами й плакала. Я навіть... не знаю...
— Потім приїхала швидка, а вона вже майже не рухалася.
Він шумно видихнув.
— Люсіль… мені досі здається, що це вічно буде перед моїми очима.
Я відчула знайоме бажання почати пояснювати. Розкласти все по поличках. Розповісти про шокову реакцію мозку, про психологічну травму або про те, чому він знову й знову згадує цей момент. Але цього разу я стрималася. Йому зараз не потрібна була лекція.
— Мені дуже шкода, що тобі довелося це побачити.
Він нічого не відповів.
— Це справді страшно.
— Так...
— Будь-хто після такого почувався б погано.
Я почула, як він повільно видихнув.
— Дякую.
Знову запала тиша, але вже менш важка.
— Знаєш, — нарешті сказав він. — Я весь вечір сиджу вдома.
— І правильно.
— Ні, бо що довше я сам, то більше думаю про це.
— Це нормально.
— Нормально?
— Так.
— А мені здається, що я сходжу з розуму.
— Не сходиш.
Я вимовила це настільки впевнено, що сама здивувалася.
Він тихо засміявся.
— Слухай...
Він трохи пожвавішав.
— Може... погуляємо?
Я хотіла відмовити. Уже майже відкрила рота, але спинилася. У його голосі більше не було безтурботності. Він справді переживав, і йому потрібен був друг.
— Люсіль?
— Добре.
— Що добре?
— Завтра можемо зустрітися.
На тому кінці запала пауза.
— Справді?
— Так.
— Серйозно?
— Так, Джейку.
Його голос одразу змінився.
— Клас.
Я аж почула, як він усміхається.
— Обіцяю, без тарзанок.
— Це вже прогрес.
— Без дахів.
— Ще краще.
— Без розвалених будівель.
— Мені подобається, куди рухається ця розмова.
Він тихо засміявся.
— Тоді… просто погуляємо?
— Просто погуляємо.
— Купимо морозиво?
— Якщо працюватиме кіоск.
— Домовилися.
Мені стало трохи легше.
— І дякую, що написав.
— Добраніч, Люсіль.
— Добраніч.
Я поклала телефон поруч із собою. На екрані ще кілька секунд світилася наша переписка. Потім кімната знову занурилася в темряву.
[1]Зоонози — це інфекційні хвороби, збудники яких циркулюють серед тварин, але можуть передаватися людині. До них належать близько 200 захворювань, зокрема COVID-19, сказ, сальмонельоз, лептоспіроз та токсоплазмоз. Вони становлять понад 60% усіх відомих інфекційних хвороб у світі.
[2]Хвороба, яку спричинює вірус Ебола (гарячка Ебола, геморагічна гарячка Ебола, англ. Ebola fever) — гостра вірусна висококонтагіозна природно-осередкова хвороба, яка характеризується часто тяжким перебігом, високою летальністю, вираженою інтоксикацією, зневодненням, ураженням кровоносних судин багатьох органів із розвитком тяжкого геморагічного синдрому.
