Раді Вас бачити!

У понеділок після уроків мама чекала нас біля школи.

Нашу стару дешеву машину важко не впізнати, але мама виглядала так, ніби помилилася адресою і збиралася не до зоопарку, а на вечерю в дорогому ресторані. Волосся акуратно вкладене, легкий макіяж, нова світла блузка, тонкий ланцюжок на шиї. Навіть парфуми підібрала. Я не пам'ятала, коли востаннє бачила її настільки зібраною.

Шарлотта теж звернула на це увагу.

— Мамо, ти така красива.

Мама всміхнулася.

— Дякую.

— Люсіль казала, що це просто зоопарк і звичайний одяг підійде.

— Так і є.

— Тоді навіщо фарбувалася?

Мама на секунду замовкла.

— Там журналісти.

Це так нетипово для матері: зазвичай вона не цікавиться думкою оточення про свій зовнішній вигляд, але чомусь зараз вона така… не схожа на себе. Та я промовчала і сіла на заднє сидіння.

Усю дорогу мама поводилася трохи дивно, і я лиш спостерігала за цим. Кілька разів вона поправляла волосся у дзеркалі, перевіряла, чи не розмазалася помада, хоча ми ще навіть не приїхали. Явно нервувала.

Біля входу до зоопарку стояли машини місцевих телеканалів, кілька фургонів газет (котрі ніхто не читає) і десяток людей із камерами.

— Ого… — прошепотіла Шарлотта.

Мені ж захотілося сісти назад у машину після того, як я помітила усмішку на всі 32 від мого нового небажаного знайомого. Майкл уже чекав біля адміністративної будівлі.

— Раді вас бачити.

Він потиснув руку мамі, привітався із Шарлоттою, після чого підійшов до мене.

— Як справи?

Я машинально усміхнулася, як і всі довкола, та відіграла свою найщирішу роль.

— Готова до роботи.

— Добре.

Нас провели всередину службового корпусу, де вже чекали журналісти. Вони розмовляли між собою, перевіряли камери, налаштовували світло, міняли об'єктиви так, ніби готувалися фотографувати президента. Я тихо зітхнула. Занадто багато уваги. Ніколи не розуміла людей, які мріють стати відомими. Після перших двох хвилин під прицілом камер хотілося лише зникнути.

— Люсіль, — покликав Майкл.

Він стояв в компанії співробітника. Я підійшла до нього. Поряд стояла переноска. Коли доглядач відкрив її, я одразу впізнала пташенят. За ці дні вони ще більше підросли. Тепер вони вже міцно стояли на лапах, уважно крутили головами й зовсім не нагадували тих безпорадних клубочків пуху, яких я пам’ятала.

— Вони чудово їдять, — сказав доглядач. — І вже активно досліджують усе навколо.

Мені стало спокійніше. Принаймні одне моє дурне рішення справді врятувало комусь життя.

— Готові? — почувся голос фотографа.

Я ні.

— Так, — відповів замість мене Майкл.

Мене поставили перед невеликим стендом із логотипом зоопарку. Фотограф трохи нахилив голову.

— Усмішка.

Я спробувала.

— Трохи натуральніше: розслабся й опусти плечі.

Хотілося сказати, що розслаблено я зараз виглядатиму лише в тому випадку, якщо дозволять піти додому. Та Майкл обережно передав мені одного з птахів.

— Не хвилюйся. Він спокійний.

Я взяла його обома руками. Пір'я було напрочуд теплим. Птах уважно подивився на мене одним оком, потім іншим. Ще й так зацікавлено крутив головою та роззявляв клювик. Таке миле створіння. Від розглядання малечі мене відволік голос.

— Чудово, — сказав фотограф. — А тепер трохи вище.

Я підняла руки.

— Ближче до обличчя.

Ще ближче.

— І трохи поверни голову.

Я виконала прохання, але птах різко сіпнувся.

— Обереж...

Майкл не встиг договорити. Гострий дзьоб блискавично вдарив мене просто в нижню губу і затис її. Я інстинктивно смикнулася назад, але птаха мене не відпускала.

— Ай!

Від несподіванки я ледь не випустила пернатого, проте він все одно гарно на мені повис. Майкл одразу перехопив його і легенько погладив по шиї. І птах мене відпустив. Я відчула знайомий присмак крові.

— Серветку! — вигукнув хтось.

— У неї рана.

— Зупиніть зйомку.

Мама вже підбігла до мене.

— Покажи.

Вона обережно прибрала руку від губи.

— Неглибоко.

— Просто дуже кровить, — сказав один із працівників.

Мені приклали стерильну серветку. Кров швидко просочила білу тканину. Шарлотта дивилася на мене широко розплющеними очима.

— Боляче?

— Більше образливо.

— Тебе вкусив птах.

— Дякую, я помітила.

Фотограф опустив камеру.

— Напевно, на сьогодні досить.

Я мало не усміхнулася кривавим вишкіром. Нарешті хоч одна хороша новина.

— Перепрошую, — сказав Майкл. — Ми не очікували такої реакції.

— Він теж не очікував, що його зроблять фотомоделлю.

Майкл засміявся.

— Справедливо.

Журналісти ще кілька хвилин обговорювали між собою, чи можна використати вже зроблені кадри. Хтось запропонував повторити фотосесію іншим разом. Я подумки благала всесвіт, щоб цього ніколи не сталося. Мама тим часом усе ще уважно дивилася на мою губу.

— Додому поїдемо?

Я вже хотіла відповісти "так", але Майкл обережно втрутився.

— Якщо Люсіль почуватиметься нормально, ми б хотіли виконати другу частину домовленості. Без журналістів.

Я подивилася на парковку. Оператори вже складали штативи. Репортери прощалися один з одним. Машини повільно виїжджали за ворота. І лише коли останній телевізійний фургон зник за поворотом, територія зоопарку нарешті стала схожою на звичайний зоопарк, а не на знімальний майданчик. Я видихнула з полегшенням. Ось тепер можна було займатися тим, заради чого мене насправді запросили.

— Ходімо, — сказав Майкл. — Команда вже готова.

За адміністративною будівлею нас уже чекали дві машини зоопарку. Біля однієї стояли троє людей у польовому одязі. Один тримав планшет із картою місцевості, другий перевіряв акумулятори до фотоапарата з величезним об'єктивом, третя жінка складала у рюкзак якісь пластикові контейнери, рулетку й пакети для зразків. Одразу видно, що не гуляти зібралися.

— Це наша польова група, — представив їх Майкл. — Сара — орнітолог, Девід займається моніторингом диких популяцій, а Том відповідає за документацію.

Вони по черзі привіталися зі мною так, ніби я була не школяркою, а їхньою новою колегою. Це трохи бентежило. Так, я досі маю дурнуваті думки про все у всесвіті. І навіть така річ, як звертання до мене без зайвих фейкових усмішок, спонукала до роздумів.

— Ти пам'ятаєш дорогу? — запитала Сара.

— Так.

— Абсолютно впевнена?

Я навіть не замислилася.

— Біля старого мосту треба звернути праворуч, потім буде ґрунтова дорога приблизно милю, після неї покинутий склад із цегляною трубою. За ним ще одна будівля без даху. Гніздо було на другому поверсі.

Троє спеціалістів переглянулися.

— Гарна пам'ять, — тихо сказав Девід.

Я промовчала. Колись я б не змогла настільки точно описати маршрут. Мама теж здивовано подивилася на мене.

— Ти там часто буваєш?

— Бувала.

— Більше не гуляй там. Мені це не подобається.

Мені хотілося відповісти: "Мені теж багато чого не подобається." Але не те місце і не той час. Ми порозсідалися по машинах. Я їхала попереду разом із Майклом, а мама із Шарлоттою — позаду.

Дорогою чоловік відкрив Google-карту.

— Покажеш приблизне місце?

Я нахилилася ближче.

— Тут.

Він поставив позначку.

— Це територія старої паперової фабрики.

— Я не знала.

— Уже років двадцять стоїть покинутою.

Майкл уважно подивився на мене.

— І тобі не було страшно самій туди заходити?

Я зробила вигляд, що наївно задумалася. Він, напевно, і сам розумів, що підлітки рідко лазять в таких місцях в одиночній компанії.

— Тоді — ні.

— А зараз?

Я перевела погляд у вікно.

— Зараз би вже не пішла сама.

Він усміхнувся.

— Розумнішаєш.

"Якби ви тільки знали, наскільки."

Приблизно через півгодини ми звернули на знайому дорогу. Ось місце, де асфальт закінчується. Я показувала напрямок майже без зупинок.

— Тут ліворуч.

— Тепер прямо.

— Біля наступної будівлі зупиніться.

Машини загальмували. Перед нами стояла та сама напівзруйнована фабрика. І чомусь значно менша, ніж запам'яталася мені.

— Далі пішки, — сказала я.

Усі швидко взяли спорядження. Мама теж вийшла з машини.

— Ми теж ідемо?

— Якщо хочете, — відповів Майкл.

Шарлотта одразу схопила маму за руку.

— Я хочу.

Ми рушили знайомою стежкою. Через кілька хвилин я зупинилася.

— Тут.

Сара підняла голову.

— Другий поверх?

— Так.

— Гніздо ще має бути там, якщо його нічого не зруйнувало.

Ми доволі швидко піднялися тими самими розваленими бетонними сходами на другий поверх, і я провела всіх до потрібного місця.

— Це воно? — запитав Майкл.

— Так.

Сара зробила кілька фотографій. Потім уважно оглянула фасад.

— Цікаво...

— Що таке?

— Тут багато білого посліду.

Вона показала на стіну. Я придивилася. А й справді, тоді я цього навіть не помітила.

— Це означає, що птахи користувалися місцем доволі довго.

Девід уже фотографував усе навколо.

— Можливо, вони гніздилися тут не один сезон.

— А чому їх ніхто не бачив? — запитала мама.

Сара знизала плечима.

— Люди рідко обирають прогулянки такими місцями.

Логічно. Я теж опинилася тут майже випадково. Тим часом Майкл уважно оглянув приміщення. І я мовчки дивилася нагору. Минуло не так багато часу, а місце вже виглядало як ніби різкіше, детальніше.

Сара дістала фотоапарат із довгим об'єктивом. Кілька хвилин вона уважно розглядала гніздо. Потім несподівано завмерла.

— Зачекайте...

Усі повернулися до неї.

— Там хтось є.

Я теж підняла голову.

— Де?

— Ліворуч від балки.

Майкл узяв бінокль.

Минуло кілька секунд.

— Бачу.

— Дорослий?

— Так.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Один із батьків?

Сара повільно кивнула.

— Можливо.

Запала тиша. Я дивилася на темний силует високо під дахом. Він майже не рухався, бо уважно спостерігав за нами. У голові промайнула логічна думка: жоден із них так і не прилетів, бо одного зжер Рекс. А зараз... Другий усе ж був тут.

Сара ніби прочитала мої думки.

— Не звинувачуй себе. Це може бути інший птах з їхнього виду. А це дуже важливе відкриття. Цілком можливо, що цей вид птахів тут оселився певний час тому.

Я здивовано подивилася на неї, та це було награне здивування. Доволі швидко мені вдалося оцінити стан засмічення цієї будівлі птахами, та й їхні екскременти доволі чітко відрізнялися від какуль інших птахів. Тому я змогла припустити, що вони жили тут років зо два.

— Багато видів можуть залишати гніздо надовго. Особливо якщо щось їх налякало або якщо другий дорослий птах загинув.

Вона ще раз подивилася в бінокль.

— Ми поки що нічого не знаємо. Зараз зарано робити висновки.

Я мовчки кивнула. Хоча я могла б їй викласти усе за декілька хвилин, робити цього було не слід.