Раді Вас бачити!

Аліса

Він не був ніжним. Поцілунок уособлював в собі все те, що ми намагались тримати в собі, все що ми таємно бажали, але не насмілювались сказати. Зараз — воно вирвалось на волю. Ми були як зголоднілі звірі, пожираючи один одного. Відпустивши його сорочку, яку міцно стискала до цього, я запустила руку в м’яке волосся Давида, і згадала, як інколи мені хотілося торкнутися до нього. Давид з кожною секундою все вимогливіше й палкіше цілував мене. Я намагалась слідувати його темпу і так само палко відповідати на поцілунок.

Коли в голові запаморочилось, я спробувала не помітно вдихнути повітря. Але Давид скористався моментом та поглибив поцілунок. Його руки опустились на мою талію, і він підняв мене. Мої ноги обвили його пояс, і я притиснулася ще ближче. Я не стрималася, і з моїх грудей вирвався тихий стогін.

Я просто не впізнавала себе. Усе це скидалося на сон, від якого геть не хотілося прокидатися. Моя спина залишалася притиснутою до дверей, а Давидові долоні вже обхопили мої стегна. Здавалося, це лише початок, проте солодке передчуття миттєво розвіялося, коли він відсторонився. Давид лише притиснувся своїм чолом до мого, важко й уривчасто дихаючи.

— Ти як? — запитав він хрипко.

Я глибоко вдихнула носом, намагаючись заспокоїти серце і втихомирити дихання. У голові роїлося стільки думок, але я спромоглася вичавити з себе лише тихе:

— У порядку.

Він зробив крок назад, і я зістрибнула на підлогу. Мої ноги відчувалися наче ватяні. Коли я злегка похитнулася, чоловік підхопив мене за талію та знову притягнув до себе.

Я звела очі й здивувалася, помітивши, як сильно потемніли його зіниці.

— Ти точно в нормі?

— Ага, — схвильовано кивнула я. — Просто трохи запаморочилося в голові, але вже все добре.

Він кивнув і відпустив мене. Тієї ж миті я відчула пронизливий холод там, де щойно були його гарячі руки.

— Я трохи зіпсувала твою сорочку, — мовила я, опустивши погляд на пом’яті складки тканини, до яких була причетна.

— У мене є запасна.

На кілька секунд між нами запала тиша. Ми все ще дивилися одне одному в очі, і ніхто не наважувався розірвати цей зв'язок. Але раптом накотило усвідомлення, що ми взагалі-то в офісі. Я першою відвела погляд і ніяково кашлянула.

— Ем… Я піду? — я хитнула головою в бік дверей.

— Можеш іти. Увечері поговоримо про те, що між нами щойно сталося, гаразд?

— Так.

Я швидко розвернулася й потягнулася до ключа. Схоже, руки тремтіли занадто сильно, бо замок ніяк не піддавався. Позаду тихо зітхнув Давид, і наступної миті його гаряча долоня накрила мою. Коротка пауза, дзвінке клацання — і двері нарешті відчинилися.

Я поспішно вилетіла з кабінету й фактично забігла до найближчої вбиральні. Мені неабияк пощастило не зустріти когось по дорозі, адже було б нестерпно соромно, якби хтось побачив моє відображення у дзеркалі: припухлі губи, які досі пульсували від палких поцілунків, та пасма волосся, що безладно вибилися з ретельно укладеного зранку пучка.

Я заправила бежеву шовкову сорочку й розгладила руками чорні штани. Зараз я відчувала полегшення від того, як усе сталося. Проте розуміла: вечірня розмова може змінити абсолютно все…

Коли годинник показав восьму, я вийшла зі своєї кімнати й спустилася на перший поверх. Серце калатало від хвилювання, бо я поняття не мала, чого чекати. Давид ще не повернувся, тож я вирішила почекати його у вітальні.

Якийсь час я міряла кроками простір, вслухаючись у кожен шурхіт за дверима. Стрілки на стінному годиннику вже підбиралися до дев'ятої. Минула ціла година мого марного чекання.

Зітхнувши, я безсило опустилася на диван і міцно зчепила пальці. Мій погляд мимоволі впав на коротку сукню, яку я вирішила сьогодні одягнути. Одягаючи її, я не мала на меті нічого конкретного — вона мені просто подобалася, тож я вирішила не відмовляти собі в маленькому задоволенні.

Минуло ще трохи часу, і мої повіки почали наливатися важкістю. Мені обов'язково треба дочекатися його, він має з'явитися щомиті.

«Але нічого страшного не станеться, якщо я заплющу очі бодай на хвилинку», — подумала я.

Ця думка стала останньою перед тим, як утома остаточно взяла гору, і я поринула в легкий сон.

Давид

У цей час я мав бути з Алісою, а натомість розгрібаю робочі папери, які ніяк не закінчувалися. В офісі вже було порожньо — як і завжди, коли я затримувався допізна. Зазвичай мене не дратувала понаднормова робота, адже я розумів, що це необхідно для розвитку компанії. Але зараз це відверто злило.

Давши ладу останньому документу, я швидко впорядкував робочий стіл, який давно став мені другим домом, і вийшов з кабінету. Мої кроки глухо відбивалися луною в тиші порожньої будівлі.

Коли я переступив поріг дому, навколо панувала цілковита тиша. Спершу збирався йти одразу до її кімнати, але, проходячи повз вітальню, раптом зупинився. Серце підказало зазирнути туди. Я не надто вірив у знаки всесвіту, але цього разу інтуїція не підвела.

Підійшовши ближче, я побачив, що вона заснула прямо на дивані. Я міцно стиснув щелепи. Вона, бляха, чекала на мене. А я не зміг звільнитися раніше.

Мій погляд зупинився на її обличчі. Дихання було рівним, риси — розслабленими й спокійними. Не замислюючись, я протягнув руку й обережно прибрав убік пасма волосся, що ховали цю красу.

Від мого дотику вона здригнулася і розгублено розплющила очі.

— Вибач, я не хотів тебе будити, — тихо мовив я.

— Боже! Я все-таки заснула… — розчаровано зітхнула вона.

Аліса поспіхом сіла, спустивши ноги на підлогу. Спершу я не звернув уваги, але тепер помітив, у яку розкішну сукню вона вбралася. Я опустився на диван поруч із нею — так, щоб ми бачили обличчя одне одного.

— В офісі я сказав, що ввечері ми поговоримо про те, що між нами сталося, — почав я і помітив, як вона миттєво напружилася.

— Так, ти казав, — ледве чутно підтвердила вона.

— Почну з того, що я не знаю, як це логічно пояснити, але мене шалено тягне до тебе. Спочатку я не надавав цьому значення. Але сьогодні в кабінеті мене ніби зірвало з ланцюга.

— То ти теж щось відчуваєш? — запитала вона, і в її очах спалахнула надія.

— Симпатію? Так, — чесно відповів я. — Без жодних вагань можу сказати, що ти мені подобаєшся. І мене це лякає не менше, ніж тебе.

Вона злегка схилила голову вбік і задумливо притиснула вказівний палець до губ.

— І що ми робитимемо? — запитала вона.

Я мовчав, зважуючи варіанти, хоча будь-хто інший на моєму місці без вагань обрав би єдиний очевидний шлях. У цій ситуації я точно знав одне: що б вона зараз не відповіла, відтепер вона буде моєю.

— У мене є варіант, — упевнено сказав я. — Пропоную тобі стати моєю дівчиною. Справжньою дівчиною, — уточнив я.

Її очі розширилися від подиву, а пухкі губи розтулилися. Напевно, вона геть не очікувала почути від мене таке зізнання.

Вона нахилилася трохи ближче, пильно вивчаючи моє обличчя.

— Ти справді пропонуєш мені стати твоєю дівчиною?

— Ми можемо принаймні спробувати й подивитися, що з цього вийде, — відповів я, розслаблено відкинувшись на спинку дивана.

Вона також змінила позу, вмощуючись зручніше.

— Пропонуєш більше не грати фальшивих закоханих? — перепитала вона.

— Саме так. Я хочу, щоб усе було по-справжньому. Без брехні.

На її обличчі розцвіла усмішка, але за мить вона почала згасати. Аліса зітхнула й розчаровано похитала головою.

— Після того, як мене покинув колишній, я не мала жодного бажання заводити нові стосунки. Тому, коли почала відчувати щось до тебе, просто вирішила триматися подалі.

— Я помітив. Ти досить наполегливо ховалася.

Я вдав, що геть не відчув, як вона обурено штовхнула мене ліктем у бік, хоча удар вийшов ледь відчутним.

— Але, гадаю, ми справді можемо спробувати, — додала вона, погодившись із моїми словами. — У нас буде час до кінця дії договору. Якщо все вийде — будемо разом, якщо ні — розійдемося.

Я подумки прорахував, скільки ще залишилося до завершення нашої угоди. Два з половиною місяці. Цілком достатньо, щоб пізнати одне одного ближче.

— Уже встановлюєш терміни? — запитав я грайливо.

Не знаю чому, але мені шалено подобалося просто розмовляти з нею.

— Ти проти? — запитала вона, з викликом піднявши одну брову.

— Ні.

Я розгублено насупився, коли вона раптом підвелася з дивана, не зронивши більше ні слова. А наступної миті мій погляд упав на її простягнуту долоню.

— Давиде Олександровичу, ви точно погоджуєтеся стати моїм хлопцем? Назад шляху не буде, — додала вона, гордо здійнявши голову.

Я повільно підвівся, тримаючи на собі її пильний погляд.

Цього разу я дозволив собі щиро всміхнутися. Було неймовірно цікаво спостерігати за її кумедно серйозним обличчям та офіційним тоном.

— Погоджуюся, — твердо сказав я. — А тепер ходи-но сюди!

Я перехопив її за руку й потягнув на себе. За мить ми знову опинилися на дивані, а наші губи зустрілися в новому, палкому поцілунку.