Спочатку:
На сторінку книги
Уже за кілька хвилин нашої гри я почала помічати перші результати. Мої рухи здавалися впевненішими та виваженими. Я обійшла більярдний стіл у пошуках вдалого кута й нарешті зупинилася, вибравши найкращу позицію.
Щосили намагалася не розпливатися в занадто широкій усмішці, коли знову влучила, але задоволення все одно читалося на моєму обличчі.
— У тебе дуже добре виходить, — зауважила Ніла, ставлячи свій кий на місце, коли ми закінчили гру.
— Без такого чудового вчителя нічого б не вийшло, — відповіла я, знизавши плечима.
— Тільки не кажи цього моєму братові, — засміялася вона. — Ти не голодна?
— Була б не проти перекусити.
— Тоді давай спустимося вниз і подивимося, що там є поїсти.
Вона знову взяла мене під руку, і ми вийшли з кімнати. Коли ми спускалися сходами, у ніс миттєво вдарив апетитний аромат смаженого м’яса. Ми пришвидшили кроки й вийшли на простору терасу. Біля мангала з великою виделкою в руках чаклував Домінік. Лев та Єгор стояли біля накритого столу, про щось тихо розмовляючи.
Я озирнулася довкола, поглядом шукаючи Давида, але його ніде не було видно.
Ніла відпустила мою руку й підбігла до брата, із цікавістю зазираючи на гриль.
— Когось шукаєш?
Я ледь не здригнулася, коли почула біля себе спокійний голос Лева. Він щойно розмовляв з Єгором, а тепер раптом опинився поруч зі мною. Він здавався мені дуже проникливим і таємничим, тому я мимоволі ставилася до нього насторожено.
— Когось, — виправила я. Лев, очевидно, і без слів чудово розумів, про кого мова.
— Він на кухні. Перші двері ліворуч.
Я вдячно кивнула й рушила в зазначеному напрямку.
З боку напевно виглядало б дивно, якби я його уникала. Для друзів ми — закохана пара, яка незабаром збирається побратися. І мені потрібно було щомиті підтверджувати цей статус.
На самому порозі я зупинилася, побачивши Давида, який схилився над кухонним столом і зосереджено нарізав овочі. Двері були прочинені, тому він не помітив, як я підійшла.
— Так рівно, — зірвалося з моїх уст, коли я побачила ідеальні, однакові шматочки. Тепер я мала беззаперечне підтвердження того, що він — запеклий перфекціоніст, хоча й раніше помічала його прагнення до бездоганності в усьому.
Я підійшла ближче, і Давид нарешті підвів на мене свої карі очі.
— Хочеш?
— Угу.
Я потягнулася до дошки, на якій Давид зосереджено нарізав овочі, взяла одне кільце огірка й закинула собі до рота.
— Я можу тобі чимось допомогти? — запитала я.
— Поки я дорізатиму, ти можеш пошукати тарілки. Вони мають бути десь тут, у верхніх шафках.
Я слухняно кивнула.
— Ви завжди готуєте разом? — поцікавилася я, розставляючи тарілки на столі.
— Іноді. Зараз ми робимо це частіше. Усе це… допомагає відволіктися.
— Знаєш, у дитинстві я… — я раптом запнулася, поринаючи у власні спогади, але за мить продовжила: — Я дуже любила готувати. Мама завжди доручала нам із сестрою якісь легкі завдання, і ми з радістю їх виконували. А ще вона часто пекла яблучний пиріг. Я його просто обожнювала…
Я різко замовкла, відчувши, як на очі зрадницьки навертаються пеленою сльози.
— Я не бачив її тоді в лікарні, — тихо зауважив Давид, спостерігаючи за моєю реакцією.
— Вона померла сім років тому.
Я помітила, як у його зазвичай холодних карих очах на мить промайнула розгубленість.
— Співчуваю, — щиро пробурмотів він.
— Дякую.
— Уже все готово! — у дверях раптово з’явилася Ніла. — Ми зачекалися на вас.
— Ми вже йдемо, — промовив Давид і перший рушив до виходу, пройшовши повз сестру друга.
Ніла підійшла до столу й заклопотано взялася діставати пластиковий контейнер.
— Я принесла ванільні мафіни.
— О, я обожнюю солодке! Ти сама їх спекла?
— Так, — вона кивнула головою, обережно викладаючи випічку на велику тарілку.
— Вони мають дуже апетитний вигляд, — похвалила я її кулінарний шедевр.
— Коли скуштуєш, будеш у повному захваті. Мій брат від них просто відірватися не може, — вона тихо захихотіла.
— Я обов’язково спробую.
Покінчивши зі справами на кухні, ми вийшли на терасу, щоб не змушувати інших чекати. Я сіла поруч із Давидом і оглянула стіл. У мене ледь слинка не потекла, коли побачила, наскільки соковитими й підсмаженими виглядали стейки, які щойно зняв із мангала Домінік.
— Мій брат справді божественно готує м'ясо, — тихо шепнула мені на вухо Ніла.
Я поклала собі шматочок і ледь стрималася, щоб не заплющити очі від задоволення. М’ясо виявилося неймовірно ніжним, соковитим і дуже-дуже смачним. На кілька секунд я таки замружилася, повністю насолоджуючись моментом.
— Це неймовірно смачно, — видихнула я, подивившись на Домініка.
— Радий, що тобі сподобалося, — Домінік задоволено усміхнувся, а потім його погляд упав на тарілку, яку принесла його сестра. — Ти спекла мафіни? — здивовано перепитав він. — Коли це ти встигла?
— Тоді, коли ти заявив, що в тебе «надважливі справи» і тобі терміново потрібно кудись поїхати, — спокійно відрізала вона.
Я миттєво опустила погляд, відчувши, як велика, гаряча долоня Давида впевнено лягла на мою ногу під столом. Я спантеличено зиркнула на нього, намагаючись зрозуміти цей жест, але він залишався абсолютно незворушним.
Коли вечеря добігла кінця, гості почали потроху роз’їжджатися по домівках, і ми не стали винятком.
— Як тобі сьогоднішній день? — запитав Давид, не відриваючи пильного погляду від нічної дороги. Цього разу ми їхали самі, без Ігоря, і Давид упевнено вів машину.
— Це був фантастичний день.
Він мовчки кивнув, краєм ока глянувши на моє обличчя.
— Я радий, що вони тобі сподобалися.
— Знаєш… — я сперлася підборіддям на долоню, розглядаючи його профіль. — Я вже дуже давно так добре не проводила час. Твої друзі надзвичайно милі.
Я помітила, як Давид щосили намагається стримати кутики губ.
— «Милі» — це точно не про них.
— Гаразд. А як щодо «люб‘язні»?
— Ну, це визначення підходить їм значно більше.
Я задоволено кивнула й повернулася до вікна.
— Ти не сказав їм правди, — я не запитувала, а стверджувала.
— Ні.
— Ніла запитувала, чи обрали ми дату нашого весілля, — тихо мовила я, бо гадки не мала, як він на це відреагує.
— І що ти їй відповіла?
— Сказала, що плануємо на осінь.
Я підняла на нього погляд, аби побачити його реакцію, але Давид залишався цілком спокійним.
— Дякую, що розповіла мені.
Після його слів в автомобілі на кілька хвилин запала цілковита тиша. Я відвернулася до вікна, спостерігаючи, як за склом один за одним миготять ліхтарі нічного міста.
— Ти сердишся? — тихо запитала я, не витримавши цієї паузи. — За те, що я збрехала їй.
— Ні. Це я збрехав їм із самого початку і втягнув тебе в усе це, — задумливо промовив він.
— Ну, я й сама втягнулася, — нагадала я йому. — Я могла не підписувати той контракт і не погоджуватися на твоє прохання.
— Могла, але не зробила. Чому?
— Того дня мене покинув хлопець, і я була дуже ображена на нього, — зізналася я. — Можливо, це й стало причиною. Але ще я сильно хотіла віддячити Владу. Саме завдяки йому я отримала роботу у твоїй компанії. Тому ось так усе й вийшло.
— По-перше, це він повинен дякувати за те, що має таку хорошу помічницю…
— Ти мене зараз хвалиш? — здивовано перепитала я, мимоволі усміхаючись.
— Ти заслуговуєш на похвалу. По-друге, твій колишній хлопець — бовдур.
Я тихо захихотіла.
— Буде по-третє?
— По-третє, ми вже приїхали.
Я спантеличено озирнулася й помітила, що автомобіль уже стоїть на під'їзній доріжці біля будинку.
— Ох... — тихо видихнула я.
Я настільки захопилася нашою розмовою, що навіть не помітила, як швидко минув час у дорозі. Мені щиро хотілося, щоб ця мить тривала якомога довше. Але Давид уже вийшов з машини, і я неохоче зробила те саме.
