Раді Вас бачити!

Аліса

Рік потому

Мої підбори цокотіли мармуровою підлогою, коли я бігла коридором, щоб не запізнитись. В руках я тримала гарячу каву, яку кожного ранку приносила своєму босу. В останній момент я встигла забігти в ліфт та натиснула на поверх офісу. Перевівши подих, увімкнула телефон, щоб перевірити час. В мене ще було п'ять хвилин до початку робочого дня.

Коли я вперше прийшла на роботу в «Levytsky group», я була в захваті від цього приголомшливого вигляду, який відкривався на все місто. Мені запропонували високу зарплатню та й люди, які тут працюють дуже милі й привітні, тому я без вагань погодилася. Але важливою новиною для мене було те, що я буду особистим помічником директора фінансів.

Зайшовши до нього в кабінет, помітила як Влад Олексійович розмовляв по телефону. На ньому був темно-сірий костюм. Темно-русяве волосся вкладено назад. Я підійшла і поставила стакан з кавою на стіл. Він, не відриваючись від розмови, кивнув мені та прошепотів «дякую», після чого я вийшла та попрямувала до свого робочого столу.

Відкривши нотатки, я переглянула розпорядок дня. На сьогодні заплановано декілька зустрічей дві з яких — за межами офісу. Сподіваюся, я на них не буду потрібна. Мені рідко доводилося йти з Владом на ділові зустрічі, але в якійсь мірі це було корисно, нові знайомства і все таке.

Я взяла декілька документів й зайшла до кабінету. Він був світлим й відносно просторим, з великим шкіряним диваном з боку. Глянцева підлога ідеально підходила до сірих стін, а з вікон до підлоги відкривався неймовірний краєвид. Чесно? Я заздрила йому, тому що цей кабінет був найкращим із того, що я колись бачила.

— Я принесла папери, які потрібно підписати, — заговорила я, підходячи до нього.

— Добре. Давай їх сюди! — Він відірвав свій погляд від ноутбука і відсунув його на кінець столу.

Я простягнула йому папери.

— Звіт вже готовий. Я скинула на пошту, — додала я.

— Чудово.

— Я можу йти?

Він кивнув.

— До речі, тобі личить білий колір.

Я всміхнулася та торкнулась пальцями свого піджака.

— Дякую.

Вийшовши з його кабінету, почула звук повідомлення. Взяла телефон до рук і завмерла, моя усмішка в мить спала.

Андрій : Пробач, але я думаю, що нам варто розійтись. Не дзвони мені.

Я кліпнула раз, другий, не вірячи своїм очам.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе танком переїхали. Щось з батьком?

Я підняла голову і побачила перед собою Олю, свою подругу та колегу. Вона стурбовано дивилась на мене, а я не могла вимовити їй жодного слова.

— Ні... — я похитала головою.

— Може принести води?

Я мовчала, після чого прошепотіла:

— Андрій мене кинув.

— Що?! — крикнула вона, і в той момент на нас повернулись погляди людей, які були неподалік. Вона тихо запитала: — Коли?

— Декілька хвилин тому.

— От козел!

Я була в такому ступорі, що не могла зрозуміти: чи я хочу розплакатись, чи розбити стілець об його голову. Все ж я б почала з другого, а закінчила першим. На очах вже почали виступати сльози. Ми зустрічалися близько року, планували спільне майбутнє, а він одним повідомленням розтоптав їх.

— Не в здумай плакати. Він не заслуговує, щоб за ним плакали, — застерегла вона та ніжно погладила мене по плечу.

Вона неначе прочитала мої думки.

— Я й не думала, — збрехала я.

— От і правильно!

— Угу.

— Здається, мені треба йти... — вона ледь помітно хитнула головою в бік і швидко зникла, залишивши мене посеред коридору.

Мій погляд метнувся праворуч і мої плечі напружилися, коли я побачила головного директора та власника фірми. Давид Левицький впевнено й владно йшов коридором. Він виглядав таким стриманим і серйозним, що мій пульс став битись швидше. Я похапцем витерла очі та рушила до столу.

— Дві кави в кабінет, — гаркнув він, навіть не глянувши в мій бік, й зайшов до кабінету Влада.

Я бачила його декілька разів, але по чутках знала, що він дуже вимогливий та трудоголік. Роль генерального директора дісталась йому не так легко, як би здавалось. Він довго і важко працював, щоб бути тим, ким він є зараз.

— Ти, бляха, здурів?.. — почулися із кабінету приглушені голоси.

Їх було чутно навіть до маленької кухні, коли я стояла біля кавоварки та готувала каву.

— Що ж там таке, — прошепотіла я.

Глибоко вдихнувши, я увійшла в кабінет.

— Нам тепер прийдеться думати, де взяти цю твою... — Влад показав жест пальцями, — наречену. Чим ти, трясця, думав коли казав це? І звідки взагалі це взялось?!

 Влад стояв, спершись на стіл руками, а Давид сидів, відкинувшись на спинку крісла. Я поставила чашки на стіл та відступила поближче до дверей.

— Владе, я не прийшов до тебе не вислуховувати твої лекції, а за допомогою, — звернувся Давид надмірно спокійним, але злегка роздратованим тоном. — І якщо хочеш знати, чому я це сказав, то вона була там і я не стримався. Ось і тому.

Влад підійшов та зупинився навпроти Давида, схопившись руками за спинку крісла.

— Хто? Іра? 

Давид напружено кивнув.

— А як вона...

— Як бачиш її не звільнили, — сказав Давид, його погляд зачепився за мене.

Я напружено зробила маленький крок назад. Його погляд лякав мене мало не до кісток, він спалював.

— Владе, — звернувся Давид, перекинувши на нього свій погляд. — Це питання потрібно вирішити якнайшвидшим способом, поки ніхто нічого не запідозрив. Боюся, рада директорів та партнери не зрозуміють цього фарсу.

 — Дай подумати. 

В кабінеті запала тиша, і мені здалось це чудовим шансом втекти.

— Ще щось принести? — запитала я, бажаючи піти геть.

Влад повернув голову до мене, пильно роздивляючись, ніби зважуючи варіанти, після чого на його обличчі побачила дивну посмішку.

— А якщо ти б могла бути тією нареченою?

Після цього запитання Давид поглянув на мене зовсім іншим поглядом, — не тим, що говорить, ніби я ніщо, — а зацікавленим. Він схилив голову набік та потер підборіддя.

— Я? Ви це зараз серйозно? — розгублено перепитала я.

Я широко розплющила очі і не могла повірити своїм вухам. Вони щойно запропонували мені побути фіктивною нареченою? Це смішно!

— Цілком, — мовив чоловік. — Подивись на нього, він явно потребує допомоги. Компанія потребує. Ти допоможеш врятувати нашу компанію від сорому, якщо погодишся.— Я глянула на Давида.

Він явно не був схожий на чоловіка, якому потрібна саме моя допомога. Він як тільки вийде на вулицю, то на нього одразу посиплеться град жінок, які б залюбки продемонстрували свою увагу. Високий, темноволосий і дуже мужній, чим не мрія кожної дівчини? І жахливо красивий.

— А чому саме я? — запитала я. — Я впевнена що є більш бажаючі.

— Тому що його ніхто ніколи не бачив на побаченнях, — відповів Влад. — А з тобою ми скажемо, що був службовий роман. Знали тільки деякі працівники фірми. І найголовніше... — він підійшов до мене і поклав свою руку мені на плече. — Я тобі довіряю більше ніж будь-кому. Ти справишся з цим, як ніхто інший.

Ну, це було логічно. Хороша легенда про початок стосунків. Чоловік зустрічає дівчину в офісі, закохується, а потім в них закручується роман. Я таке хіба що в серіалах бачила. 

Я опустила очі на його руку, яка все ще торкалась мого плеча. Мені було дуже приємно від слів, що він мені довіряє. Адже довіру не так легко заслужити. Влад не був строгим босом, але він вимогливий, і це додає стимул краще працювати.

— То ти погоджуєшся? — з очікуванням дивився Давид.

— Скільки це все буде тривати?

— Шість місяців.

— Шість місяців, — повторила я. — А що, якщо хтось зрозуміє, що це неправда?

— Вони не дізнаються, — твердо сказав Давид. — Ми зробимо все, щоб вони цього не зробили. Але якщо так станеться, це вже будуть мої проблеми. Тебе не чіпатимуть.

— Якщо тобі це допоможе краще подумати, то ми тобі щедро заплатимо, — запропонував Влад.

Я замислено витріщилася на Влада, який чекав на мою відповідь. Шість місяців — це довго. Але я настільки була зла на свого колишнього хлопця, що мій розум зробив свій вибір.

— Я погоджуюсь.

Сподіваюсь, я не пошкодую...