Раді Вас бачити!

— Повернись, будь ласка, — попросила Ліна.

Я розвернулася, і вона закріпила на тканині ще одну шпильку.

— Нагадай мені, чому я повинна зараз тут стояти й слугувати тобі живим манекеном? — поцікавилася я.

— Бо ти неймовірно добра людина й чудова подруга. А тепер трохи нахилися, — попросила вона, заколюючи ще одну шпильку на корсеті.

Я розправила плечі й витягнулася, поки Ліна відходила на кілька метрів назад, щоб оцінити результат здалеку.

— Виглядає просто дивовижно! — задоволено вигукнула вона.

Я полегшено видихнула й нарешті розслабила плечі. Якщо вона задоволена результатом, це означало, що скоро я буду вільна.

Я опустила погляд на пишну спідницю сукні. Вона й справді була шедевральною: корсет рясно всипаний дрібними камінцями, на грудях красувався масивний бант, а збоку спадав довгий шлейф. Будь-яка дівчина була б у захваті від такого вбрання. Я розвернулася, і подруга легенько розстебнула блискавку.

— І не варто забувати, що за це я пригощаю тебе твоїм улюбленим солодким.

— Не можу дочекатися, коли знову спробую той десерт, — млосно видихнула я, змусивши Ліну розсміятися.

Подруга чудово знала, чим мене задобрити, та я й сама була тільки рада допомогти.

Коли ми вийшли з ательє, то одразу зазирнули до затишної кав'ярні неподалік. Я взяла собі тістечко, і, розрахувавшись, ми знову вийшли на вулицю.

— Народу просто тьма, — пробурмотіла Ліна, озирнувшись на скляні двері закладу.

Я теж подивилася назад і була шокована, побачивши, яка величезна черга вишикувалася до прилавка. Навіть не вірилося, що ми щойно так довго вистояли. Але божественний смак десерту точно того вартував.

— Підемо в парк? — запропонувала я.

— Гаразд. Я не проти пройтися, — вона легенько стенула одним плечем.

Ми зупинилися на світлофорі й, щойно загорілося зелене світло, перейшли дорогу та звернули в бік паркових алей. Свіже весняне повітря наповнило мої легені, коли я глибоко вдихнула. Небо було хмарним, але сонце раз у раз знаходило проріхи в хмарах, щоб визирнути назовні.

— Нервуєш перед показом? — запитала я, коли ми пройшли вглиб парку й сіли на вільну лавку.

— До нього ще два тижні, але збрешу, якщо скажу, що ні. Я чудово розумію, що мені є що показати, і колекція майже готова. Але це щемливе відчуття невідомості не полишає мене, — щиро зізналася Ліна. — Я часто задумуюся над тим, що робитиму, якщо їм не сподобається? Або якщо я не виправдаю очікувань і розчарую всіх…

Я лагідно поклала свою долоню поверх її.

— У тебе все обов'язково вийде. Я не знаю талановитішого дизайнера за тебе. Ти створюєш справжнє диво, і я дуже пишаюся, що маю таку неймовірну подругу, — тепло промовила я.

— Не хочеш стати моїм особистим мотиватором?

Я вдавано насупилася.

— А я, по-твоєму, досі ним не була? — постаралася я сказати це якомога обуреніше.

Вона заперечно хитнула головою й усміхнулася.

— Ти ж прийдеш на показ?

Я глянула їй в очі: там чітко читалася надія, хоча Ліні насправді взагалі не варто було перейматися.

— Ти ще запитуєш?! Звичайно, прийду!

— Я просто подумала… Може, у вас із Давидом є якісь спільні плани.

— Я б їх усе одно скасувала, — запевнила я її. — У жодному разі не пропустила б показ майбутньої всесвітньо відомої дизайнерки.

— Ах-х… — вона закотила очі. — Ти мені просто лестиш.

— Я просто вірю в тебе, — м'яко сказала я.

— До речі, що там у вас із Давидом? Розібралася у своїх почуттях?

Я схвильовано провела долонею по тканині штанів, ретельно розправляючи ледь помітні складочки. Я щиро не знала, що їй відповісти.

— Усе так складно… я…

— І далі уникатимеш його?

— Якби ж це було так легко, — важко зітхнула я. — Того тижня ми їздили з його друзями в заміський будинок. Коли нам випала нагода побути на самоті, я… поділилася з ним спогадом із дитинства. Про маму.

Ліна не перебивала, уважно вслухаючись у кожне моє слово.

— Думаєш, я занадто сильно йому відкриваюся?

Я втомлено потерла чоло.

— Ні. Навпаки, я вважаю, що не потрібно закриватися в собі. Ти ж не знаєш напевно — може, у вас дійсно є шанс на справжні стосунки.

— Цього точно не станеться. Він чітко дав зрозуміти із самого початку, що закохуватися він не збирається.

— А тепер?

На мить я серйозно замислилася над її запитанням, проте згодом приречено хитнула головою.

— Ти не знаєш, — відповіла Ліна замість мене.

— Не знаю, — тихо підтвердила я.

— Отже, тобі потрібно це з'ясувати, — впевнено промовила вона.

— Як?

— Запитай прямо.

— О, ні! — перелякано скрикнула я. — Я нізащо цього не робитиму! Якщо це виявиться невзаємно, я виглядатиму в його очах як остання закохана підлітка.

— А якщо не зробиш цього, то ніколи й не дізнаєшся правди.

— Якось переживу, — пробурмотіла я й повернулася до свого тістечка.

***

Під кінець дня я роздратовано закрила кришку ноутбука та відкинулася на спинку крісла. Слова Ліни весь час крутилися в моїй голові, не даючи спокою. Я не була противницею того, щоб дівчата першими зізнавалися в коханні чи робили перший крок. Але визнаю: я — боягузка, бо мені забракло б сміливості щось таке утнути.

Але все ж я розуміла, що вона має рацію, бо по-іншому я ніяк не дізнаюся. Тому мені доведеться набратися сміливості й... Зробити це!

Схопивши зі столу документи, я встала зі стільця та покрокувала до стелажа. Порозставлявши все по поличках, я зупинилася біля свого робочого столу, щоб поправити канцелярське приладдя. Мій стіл не був прикладом ідеальності, але мав охайний вигляд.

— Трясця! — лайнулася я, коли ручка випала з моєї руки та покотилася під стіл.

Я роздратовано закотила очі й опустилася на коліна. Нахилившись під стіл, я зосереджено провела поглядом по підлозі. І полегшено видихнула, коли річ потрапила у поле мого зору. Простягнувши руку, я дістала її і вже була готова вставати, коли почула позаду себе аж занадто знайомий голос:

— Потрібна допомога? — запитав Давид своїм низьким голосом.

Я різко підвелася на ноги, ледь не гепнувшись головою об край столу.

— Ні, все в порядку. Я просто діставала ручку, яка впала під стіл, — почала пояснювати я, сказавши все на одному видиху.

— Коли ти вже закінчила, то зайди, будь ласка, в мій кабінет, — сказав він.

Серце забилося швидше, віддаючи в барабанні перетинки. Я провела спітнілими долонями по своїй чорній спідниці, розгладжуючи складки.

Мені стало водночас цікаво і страшно. Давид ніколи не кликав мене до себе в кабінет у робочих питаннях, бо я тільки асистентка Влада. Та й не варто залишати без уваги те, що робочий день добігає кінця. Тому я дійшла висновку, що це може бути особисте.

Якщо я піду, в мене з'явиться шанс поговорити з ним і розповісти про те, що я відчуваю. Давид звів брови, чекаючи, коли я почну рухатися, бо я заклякла на місці.

— Е-м-м… Я зараз не зможу, — швидко промовила я. — Мені терміново потрібно до Влада.

Я вхопила ті самі документи зі стелажа й пішла в бік кабінету Влада. Я була не готова залишатися з Давидом наодинці. Обернувшись, побачила, як він злегка розгублено насупив брови. Взявшись за клямку дверей, я ще раз озирнулася, але в коридорі вже нікого не було.

На душі полегшало. Я швидко заштовхала папери назад, схопила свої речі й забігла в ліфт. Мені пощастило: він вчасно зупинився на моєму поверсі. Коли я спустилася вниз, у холі мене помітила Оля. Вона махнула мені рукою, запрошуючи підійти.

— Ти додому?

— Угу. Сьогодні вдалося піти раніше, — відповіла я. — А це куди?

Я кивнула на пакунок, який вона тримала в руках.

— Мене «нагородили» ним і наказали передати в юридичне бюро.

Коли ми вийшли на вулицю, Ігор уже стояв, спершись на капот автомобіля. Я подумала, що було б непогано запропонувати їй поїхати зі мною. Але спершу мала запитати дещо важливе.

— Готові їхати? — запитав Ігор, щойно ми підійшли до машини.

— Так. Але спершу я б хотіла дізнатися, чи не маємо ми чекати на Давида?

— Давид Олександрович повідомив, щоб я заїхав за ним пізніше, — ввічливо відповів він.

Я задоволено кивнула й повернулася до Олі.

— Не хочеш поїхати з нами? — запитала її. — Ігор підвезе тебе.

— Та ні, — відмахнулася вона. — Тут лише кілька кварталів, думаю, за пів години встигну дійти.

Я витріщилася на неї. Тепер вона точно має поїхати з нами!

— Нам по дорозі. До того ж так ти швидше покінчиш із цим і повернешся додому, — наполягала я.

Я відчинила дверцята пасажирські дверцята, наполягаючи. Олин погляд метався між мною та машиною. Я помітила, що їй, схоже, ніяково. Але я не мала наміру відступати.

— Ну, гаразд! — здалася вона й першою сіла в автомобіль.

Вона продиктувала Ігорю адресу, і за кілька хвилин ми вже були на місці. Нам пощастило, що не було заторів.

— Дякую, що підвезла, — промовила вона, відчиняючи дверцята.

— Дай знати, якщо щось знадобиться.

— Гаразд. Гарного вечора!

— Бувай.

Я помахала їй рукою, коли автомобіль рушив з місця.

— До будинку Давида Олександровича? — запитав Ігор, дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

Я втомлено кивнула.

— Так, — тихо прошепотіла.