Раді Вас бачити!

Сонце стояло майже в зеніті, коли ми вийшли з парку. Бруківка Фарелії під ногами здавалася теплою, а місто навколо пульсувало життям. Відкриті веранди кав’ярень, густий аромат свіжої випічки та поодинокі туристи, що завмирали з фотоапаратами біля кожного фасаду. Я відчувала таку легкість у кожному кроці, ніби цей день був створений виключно для нас.

— Може, пообідаємо тут? — несподівано запропонував Антоні, вказуючи на вивіску з золотим написом.

Я мимоволі оглянула себе. Розтріпане після прогулянки волосся, проста футболка та короткі шорти. Ми виглядали як пара, що щойно втекла з пляжу, а не відвідувачі вишуканого закладу з білими скатертинами. Я не втрималася й розсміялася.

— Хіба що нам винесуть їжу до задніх дверей! Ну який ресторан, Антоні? Поглянь на мене. Нас навіть на поріг не пустять у такому вигляді.

Він не відповів, тільки хитро всміхнувся, і в кутиках його губ заграла впевненість людини, яка знає щось, чого не знаю я.

Ми зупинилися перед закладом під назвою «La Verità». Фасад будівлі вражав стриманою елегантністю: високі панорамні вікна в рамах із темного дерева відбивали сонячні промені. Кована лампа у вінтажному стилі над входом і масивні дубові двері натякали, що за ними ховається зовсім інший світ. Уздовж стін тягнулися в’юнкі рослини, а біля входу в керамічних вазах стояли оливкові дерева, додаючи атмосфері італійського затишку. Кожна деталь, від золотого шрифту на вивісці до ідеально викладеної плитки, виглядала бездоганно.

Швейцар зустрів нас так, ніби ми були найважливішими гостями дня. Він усміхнувся, відчинив важкі двері й ввічливо запросив усередину. Коли ми переступили поріг, легкий звук кованого дзвіночка ознаменував початок нашої маленької втечі від реальності.

— Ваш столик вільний, — кивнув він Антоні.

Ми пройшли в кут залу. Навколо панувала тиша, розбавлена м’яким джазом. На столах мерехтіли свічки в скляних підсвічниках, а делікатне світло настільних ламп створювало відчуття інтимності, попри те, що зал був напівпорожнім. Тут час ніби сповільнювався.

— Ти тут часто буваєш? — запитала я, намагаючись приховати легке хвилювання під наглядом офіціантів.

Антоні лише загадково мружився. Коли до нас підійшов офіціант і привітався з ним як зі старим другом, у мене з’явилося дивне відчуття. Цей ресторан виглядав як його особиста територія, де все підпорядковане його присутності. Мене охопило приємне збудження: бути тут разом із ним, відчувати, як він органічно вписується в цю розкіш, поки я сиджу поруч у своїх шортах.

— Замовляй що завгодно на свій смак, — промовив він із тією легкою впевненістю, яка так мене вабила.

Я відкрила меню й одразу зачепилася поглядом за цифри. Ціни, м’яко кажучи, кусалися.

— Слухай, тут зовсім не дешево, — зауважила я, піднімаючи брову.

— Байдуже, — він знову засміявся тим самим магнетичним сміхом, від якого все навколо ставало простішим. — Це мій ресторан.

Мене наче холодною водою облило. Ми знайомі більше місяця. Ми ділилися таємницями, сміялися, годинами гуляли містом, а я жодного разу не запитала, чим він займається. Навіть під час нашої першої зустрічі робота залишилася десь поза моєю цікавістю.

— Ти власник? — нарешті витиснула я, не приховуючи подиву.

— Так, — відповів він просто, але з іскрою в очах. — І не тільки цього закладу.

Настала пауза. У залі тихо дзвеніли прибори, хтось сміявся за сусіднім столиком, а я розглядала Антоні, наче бачила його вперше. Один ресторан, це успіх. Мережа, це влада.

— Виявляється, я зовсім тебе не знаю, — я намагалася вловити в його погляді бодай натяк на самовдоволення, але він був занадто професійним гравцем.

— Ти багато чого не знаєш, Емілі. — Його посмішка була спокійною, без тіні хвальби. — Але обіцяю: з часом пазл складеться.

Я зітхнула, відчуваючи, як між нами знову натягується та сама нитка, що й у парку.

— Мені варто боятись? — жарт вийшов трохи нервовим.

Він нахилився ближче. Погляд став серйозним, майже важким.

— Ніколи. Я обіцяв, що не скривджу тебе. Вір мені.

На мить світ навколо зник. Не було ні офіціантів, ні музики. Тільки його голос, що в’їдався під шкіру глибше за будь-яку обіцянку.

Нам принесли замовлення. Легкий салат із руколи, томати чері, тонкі пелюстки пармезану. Я машинально порпалася виделкою в тарілці, поки не подали основне: моє філе лосося з лимонним ароматом і його телячі медальйони під густим грибним соусом. Їжа була божественною, але я ледь відчувала смак. У голові все ще крутилися слова Чака.

Ми розмовляли про дрібниці, сміялися, обходячи гострі кути. Антоні майстерно відводив розмову від своєї імперії, повертаючи увагу до мене. Його пальці іноді випадково торкалися моєї руки, і кожен такий контакт відгукувався електричним розрядом.

Годинник на стіні пробив 16:00. Звук ударив по нервах.

— Мені час, — я відклала прибори, намагаючись не думати про те, що ця казка закінчується. — Скоро приїде Чак. Треба перевдягнутися, підготувати легенду. В ресторан він мене в шортах не потягне.

Ми обоє засміялися. Це був легкий сміх, але в ньому вже відчувався холод вечора, що насувався. Я дивилася на Антоні, він був втіленням спокою. Мене дивувало, як цей чоловік може за кілька годин підняти мене з безодні відчаю до повної ейфорії. Його присутність діяла як наркотик.

Але десь глибоко всередині вже прокидалося тремтіння. Передчуття вечора, ресторану, розмови з Чаком. Весь цей день був акумулятором енергії, яка знадобиться мені зовсім скоро, коли доведеться брехати в очі людині, яка, можливо, вже все знає.

Я встала з-за столу, відчуваючи вагу кожного кроку. Нам належав цей день, але вечір... вечір належав Чаку.

Ще за пів години я була вдома. Двері за мною тихо зачинилися. Я рушила до ванної, де швидкий душ став спробою очистити не лише тіло, а й думки. Тепла вода обпікала шкіру, змиваючи втому дня. Аромат гелю для душу, ніжний і квітковий, нагадував, що попереду чекає щось важливе.

Після душу я висушила волосся і вклала його легкими хвилями. Все створювало ілюзію готовності до свята.

Макіяж зайняв більше часу. Я вирівняла тон шкіри, підкреслила очі димчастими тінями і тонким шаром туші, щоб погляд став глибшим. Трохи рум’ян додали щокам тепла, а губи прикрасив кораловий відтінок. Усмішка здавалася яскравою, майже впевненою.

Настав момент вибору сукні. Я розкрила шафу. Мій погляд зупинився на темно-синій атласній сукні до колін. Тканина обіймала фігуру, підкреслюючи талію. Я швидко одяглася, перевірила аксесуари і завершила образ парою елегантних туфель на тонких підборах.

Стоячи перед дзеркалом, я відчула приємне хвилювання. Образ був готовий. Я зробила глибокий вдих і всміхнулася своєму відображенню.

Коли до будинку під’їхав автомобіль Чака, я саме закінчувала приготування. Усе було на своїх місцях.

Він увійшов до дому в несподівано гарному настрої. Його погляд був легким, а посмішка здавалася справжньою. Мене це здивувало. Зранку він був іншим. Чак поцілував мене ніжніше, ніж зазвичай, і це миттєво збентежило мене. Жодного натяку на ранкові чашки або роздратування.

— Я швидко в душ і поїхали, — сказав він, роздягаючись по дорозі до ванної.

Його спокій насторожував. Я мовчки спостерігала за ним, тримаючи дистанцію в думках. Цей настрій був несподіванкою. Я відчувала тонку нитку тривоги. Чи справді все гаразд, чи це лише гра?

Мене завжди дивувало, як чоловіки вміють так швидко приводити себе до ладу. Минуло двадцять хвилин, і Чак уже стояв біля дверей у бездоганному костюмі. Його погляд був впевненим, а посмішка легкою.

— Готова? — запитав він.

— Так, — відповіла я, намагаючись приховати тривогу в серці.

Ми сіли в авто, яке ще вчора було для мене пасткою у лісі, і поїхали вулицями вечірньої Фарелії. М’яке світло ліхтарів відбивалося на бруківці. З вікон кав’ярень долинав аромат випічки, змішаний із запахом літнього вечора. Я відчувала ритм міста, але ця подорож тривала недовго.

Через десять хвилин Чак зупинив автомобіль.

— Приїхали, — промовив він спокійно.

Місце здалося мені знайомим.

Я повернула голову до вікна, і дихання перехопило. Там, над входом, золотими літерами сяяла вивіска: «La Verità».