Раді Вас бачити!

Кілька крапель його рідини лишилися на губах. Теплий, солоний присмак. Я все ще стояла на колінах, слухаючи власне свистяче дихання. Підняла погляд. В моїх очах було тільки одне: «Досить. Йди».

Він зрозумів без слів. Спокійно поправив шорти, востаннє ковзнув по мені поглядом і вийшов. Двері зачинилися з тихим клацанням. Тиша в будинку стала гулкою, майже фізичною. Я не підводилася. Хвилі збудження все ще смикали м’язи ніг, змішуючись із порожнечею в грудях.

Рука сама пішла вниз. Туди, де тіло вило від напруги. Пальці впилися у вологу, набряклу шкіру. Жодних ніжностей. Мені потрібно було вибити з себе цей стан, дотиснути до кінця. Дотик був твердим, майже грубим. Я заплющила очі й бачила перед собою тільки його щелепу та відчувала запах паленої ізоляції. Серце вдаряло в ребра, шкіра пашила.

Ритм ставав швидшим, глибшим. Я входила пальцями в себе, не жаліючи тіла. Дихання збилося на хрип. Кожен рух випалював залишки розуму. Насолода була гострою, як лезо. Тіло саме вигиналося назустріч руці, шукаючи розрядки в цій стерильній вітальні.

Оргазм накрив миттєво і страшно. Я ніколи не кінчала так довго. Тіло здригалося в судомах, кожен нерв пульсував від перевантаження. Я кусала губи, щоб не закричати на весь район. Коли поштовхи почали стихати, я облизала пальці. Смак власної солі перемішався з пам’яттю про нього.

Я впала на підлогу. Прохолодний мармур остуджував розпечену шкіру. Скуйовджене волосся заліпило обличчя. Я просто лежала, розкинувши руки, і слухала, як вібрує тиша. Живе відлуння внизу живота ще нагадувало про себе, але воно швидко згасало.

І так само швидко прийшов холод. Марення розвіялося. Свідомість увімкнулася, як різке світло в темній кімнаті. «Що ти накоїла?».

Пристрасть вивітрилася, залишивши по собі огидний осад. Шкіра на руках вкрилася мурашками. Кожен дотик до власного тіла, який щойно приносив кайф, тепер здавався брудним. Я все ще лежала на підлозі, відчуваючи тремтіння в пальцях. Це було принизливо. Пекуче. Розум почав похвилинно розбирати кожне моє рішення, що призвело до цього самогубства на мармурі.

Я підвелася на ліктях. Тіло все ще дрібно тремтіло, а в горлі стояв клубок із провини та нудоти. Сльози випередили думки. Вони котилися гарячими дорожками, залишаючи солоні сліди на щоках. Дихання було хрипким, кожен вдих давався з боєм, наче легені раптом стали замалими.

Я заплющила очі. Хаос у голові не вщухав. Сльози не змивали пам’ять про те, як Антоні стискав моє волосся. Вони лише підкреслювали мою слабкість. Я витерла обличчя тильним боком долоні й підвелася. Ноги були ватяними. Тримаючись за стіни, я дісталася ванної.

Прохолодна вода вдарила по плечах. Я стояла під струменем, чекаючи на полегшення, але його не було. Вода обмивала шкіру, змивала запах Антоні, але бруд засів значно глибше. Кожна крапля здавалася зайвою. Я терла себе мочалкою до почервоніння, намагаючись здерти цей ранок, наче стару шкіру. Ніякої рівноваги. Тільки контраст між жаром усередині та холодом зовні.

Я стояла там довго. Поки пальці не зморщилися, а вода не стала крижаною. Але душ не спрацював. Він не виполоскав самоненависть, що застрягла десь між ребрами. Ця пляма не виводиться милом.

В голові пульсувало тільки одне питання, гостре й колюче: «Сказати Чаку? Чи мовчати?».

Я була винна. Жодних виправдань, ніяких «моментів слабкості». Це була зрада в її найбруднішому вигляді. Чак заслуговував на правду. Але чи заслуговувала на правду ця йобана Фарелія, в яку він мене притягнув?

Він знав, куди ми їдемо. Знав правила, закони, Статтю 14. Він сам кинув мене в цей вир, щоб подивитися, випливу я чи захлинуся. Останній місяць він дивився на мене як на меблі. Не торкався. Не бачив у мені жінку. Мої потреби для нього просто перестали існувати.

Я відчула прилив люті. Ненавиділа себе за те, що шукаю виправдання. Намагалася перекинути на нього хоча б частину своєї провини. Це було жалюгідно, але в цьому була правда. Він створив умови для цього вибуху. А я просто натиснула на детонатор.

Я прийшла на кухню. Тіло все ще дрібно здригалося. Мені треба було зайняти руки чимось тупим і буденним. Клацнула конфорка. Запах олії мав би заспокоїти, але він тільки змішався із присмаком гарі, який все ще стояв у носі.

Я почала різати моркву. Ніж ходив ходором, скибочки розліталися по дошці в різні боки. Я була не тут. Я була все ще там, на колінах у вітальні.

Дзвінок розрізав тишу. На екрані висвітилося: Софія. Я глибоко вдихнула і натиснула на «прийняти».

— Емілі! — її голос увірвався в мою стерильну кухню. — Ну що ти там, не здохла ще від нудьги в своєму раю?

Я намагалася звучати нормально.

— Готую вечерю, Соф. А ти? Чого не спиш? У вас же ніч.

— Ти ж знаєш, ніч це мій час, — вона засміялася. Я чула звук льоду в склянці. — Як там Чак? Все ще грає в ідеального сім’янина чи вже знайшов собі місцеву секретарку з ногами від вух?

Я відповідала коротко. Одне слово, два. Ухилялася, як могла. Але Софію не надуриш, вона чула кожну мою заминку.

— Ем, стоп. Що за тон? — її голос став гострішим. — Ти мовчиш занадто довго. Щось трапилося?

«Просто мовчи», — наказав мені залишок здорового глузду. Але пальці продовжували різати моркву занадто швидко. Мені хотілося виблювати цю правду прямо зараз. Софія була єдиною, хто б не почав читати мені моралі.

— Соф... — я зупинилася. Ніж завмер у повітрі. — Я зробила дещо... жахливе.

Я майже бачила, як вона там, за океаном, відставила склянку й подалася вперед. А може готова була вже відкоркувати пляшку шампанського.

— Ти нарешті вийшла з дому і зняла когось у барі? — в її голосі не було жалю, тільки дикий азарт.

— Ні. Це сталося тут. У будинку. Це був просто... просто мінет.

Я вимовила це пошепки, дивлячись на нарізані овочі.

— Ого! Серйозно? — Софія видала короткий смішок. — Наша правильна дівчинка нарешті зірвалася? Я ж казала, що ти не витримаєш. Хто він? Сусід? Кур'єр? Електрик?

— Сусід. Я просто... я не думала, що так можу.

— Ем, розслабся, — Софія перебила мене, її голос став жорстким, але дружнім. — Я тебе точно не засуджую. Навпаки, нарешті в тебе з'явилися яйця.

— Софі, мені страшно. І водночас... я наче під напругою.

— Страх і збудження, це найкращий коктейль, дитинко, — вона знову засміялася. — Знаєш, іноді треба трохи скурвитися, щоб відчути себе живою. І як тобі? Тільки чесно. Не здумай мені тут малювати мученицю.

Я заплющила очі. Перед очима сплив рух під тканиною шортів Антоні.

— Дивно. Добре і паршиво одночасно.

— Це нормально. Твій мозок каже «не можна», а кицька каже «ще». Ти просто людина, Ем. Не робот у вітрині Фарелії.

Я мовчала, намагаючись ковтнути цей вузол у горлі.

— Так, я знаю. Але все одно складно.

— Складно — це жити з Чаком і вдавати, що тобі вистачає його поцілунків у маківку раз на тиждень. Ти прожила момент для себе. Це єдине, що має значення.

Я вдихнула запах олії, що вже почала диміти на пательні, і нарешті видавила те, що боялася визнати сама собі:

— Софі, мені сподобалось...