Раді Вас бачити!

Теплий весняний ранок. Я прокинулася від того, що його долоня вже звично повзла по моєму стегну вгору. Впевнено, навіть трохи по-господарськи. Я затамувала подих, не від романтики, а від того знайомого передчуття. Його тіло притиснулося до мого, гаряче й наполегливе. Він уже прокинувся. В усіх сенсах.

Я посміхнулася в подушку. Не розплющуючи очей, ковзнула рукою вниз, намацала його стегно. Відчула, як він напружився. Я пірнула під ковдру. Тепло, запах його шкіри, легке тремтіння. Його пальці вплелися в моє волосся — він чекав цього. Я взяла його член у рот, відчуваючи кожен рух, кожну пульсацію. Його тіло сіпалося під моїми губами, а я просто занурювалася в цей момент, смакуючи владу над його реакціями.

Він перевернув мене на спину. Без зайвих реверансів. Руки ковзали по тілу, грубувато, але надійно. Коли він стягнув мої трусики, я просто підняла стегна, відкриваючи йому шлях. Це було відпрацьовано до автоматизму.

Його поштовхи були впевненими. Бажання розливалося всередині, але десь на фоні я чула наше дихання і ритмічний скрип ліжка. Коли він увійшов, я мимоволі стогнала, не для нього, для себе. Глибоко, ритмічно, до вогню десь там, всередині. Його погляд був сфокусований, але десь далеко. Він був тут і водночас у своєму власному кайфі.

Ми рухалися в унісон. Пульсація, напруга, очікування фіналу. Я просто віддалася цьому ритму, вимикаючи мозок.

І раптом… все. Він кінчив швидко. Як завжди.

Він навалився на мене всією вагою, важко дихаючи, і мазнув губами по моїх — звичний поцілунок, майже формальний. Я відповіла автоматично. Не тому, що хотіла, і не тому, що було байдуже. Просто… так у нас заведено. Вже п’ятнадцять років поспіль.

Він мовчки встав і пішов у душ. А я залишилася лежати, витріщившись у стелю. Слухала шум води й те, як мої власні думки стають у чергу. Мене не бісило, що він не спитав, як я. Я не чекала на квіти чи довгі розмови. Це наше життя. Без театру. Мені не боляче. Напевно, це і є та сама стабільність. Як ранкова кава на автоматі: не тому, що це шедевр кулінарії, а тому, що ти без цього вже не можеш.

Мені тридцять вісім. П’ятнадцять років в одному ліжку. Він мій перший і єдиний. Іноді я думаю про це як про прогноз погоди: просто факт. Двічі на тиждень він цілує мене в шию, входить, кінчає і йде митися. І це нормально.

Я знаю, що він мене кохає. По-своєму. Спокійно, як старий диван у вітальні. Може, комусь це здасться холодом, але мене не ранить. Я звикла до такої любові: мовчазної і буденної.

Я встала, поправила ковдру і пішла у ванну. Пар від його гарячого душу ще висів у повітрі. Він уже витирався. Наші погляди перетнулися на секунду і розійшлися. Жодних слів. Я просто зайшла під воду, змиваючи з себе залишки сну… і його самого. Мені комфортно. Мабуть, це і є щастя, просто не таке, як у тих дурних серіалах.

Ще через десять хвилин ми вже пили каву на кухні.

— Які плани на день? — кинув він, не відриваючись від чашки.

Я здригнулася. Занадто глибоко залипла в стрічку Instagram.

Чак сидів переді мною: ідеально виголений, у дорогому костюмі. Весь такий зібраний, що аж зуби зводило.

Плану не було. Знову. Я була безробітною, бо він сам так хотів. Чак заробляв достатньо для нас двох і завжди казав: «Не напружуйся, люба. Я хочу бачити тебе вдома спокійною і усміхненою». Чи влаштовувало мене це? Швидше так. Зручно бути дорогою деталлю в інтер'єрі красивої квартири.

— Зустрінуся з Софією. Вона обіцяла якісь чергові «соковиті» плітки, — я зробила ковток кави. Вона вже майже охолола.

Він кивнув. Думками він уже був на нараді.

— Передай їй привіт. Влаштуй собі гарний день, — він швидко мазнув поцілунком по щоці й пішов.

Двері зачинилися. Квартиру накрила та сама порожнеча. Знайома, як старі капці. Але сьогодні вона чомусь тиснула сильніше.

Сьогодні мені хотілось чогось ще...

Я зайшла у спальню, скинула халат і зупинилася перед дзеркалом. Не модель з обкладинки, але й не соромно. Жінка, тридцять вісім років. М'які вигини, шкіра, яка ще пам'ятає сонце минулого літа. Я провела долонею по стегну. Холодно.

Рука сама ковзнула нижче. Серце збилося з ритму. Тепло, що лишилося після Чака, нікуди не зникло, воно просто застрягло всередині, не знайшовши виходу. Я сіла на підлогу прямо перед дзеркалом. Хотіла бачити себе. Пальці торкнулися живота, потім нижче. Я знала кожну свою точку краще за нього. Знала, як натиснути, щоб вигнутися, як прискорити цей клятий темп.

Я дивилася у дзеркало на свої напівзакриті очі. Це була моя особиста розмова. Без поспіху Чака. Без його впевненого «тобі було добре?». Мені було добре, бо я точно знала, що мені потрібно в цю секунду. Рука рухалася швидше. Напруга стала майже болючою, а потім… вибух. Короткий, різкий вибух і крик, що залишив після себе тільки втому.

Я не роблю це часто. Може, раз на місяць.

Чак хороший чоловік, справді. Він надійний, він дбає. Але в ліжку він егоїст. Швидкий, передбачуваний. Він свято вірить, що все робить правильно, а я його не переконую. Навіщо руйнувати його ілюзію?

Я підвелася, накинула халат. На кухні ще пахло його парфумами. Знайомий запах арабіки змішався з його одеколоном. За вікном Чикаго вже гуділо в своєму темпі. Кожен там, унизу, жив свою роль. Хтось як я, за розкладом. А хтось, можливо, саме зараз відчував щось справжнє.

Цей ранковий секс… він залишив дивний післясмак. Не тілесний, ні. Психологічний. Відчуття бажання, яке так і не встигло розчинитися в буденності.