Раді Вас бачити!

Цієї ночі я спала в гостьовій. Закрилася на ключ. Чак не заперечував. У цій його покірності була якась холодна, неприємна мирність. Він розумів, що переступив межу. Але його нескінченні «пробач» нічого не змінювали. Страх осів десь між ребрами, нагадуючи, що після п’ятнадцяти років спільного життя я можу почуватися абсолютно беззахисною.

Чому саме ліс? Що він хотів показати? Я прокручувала в голові його пальці на моєму зап’ясті та сталевий погляд. Що б він зробив, якби я справді йому зраджувала? Ця думка пройшла крізь мене холодом, який не давав заснути.

Я лежала, прислухаючись до нічного міста. Кожен шурхіт здавався загрозою. Намагалася дихати рівно, переконувала себе: двері замкнені, я в безпеці. Але контроль не зник, він просто перемістився за стіну.

Прокинулась ще до світанку. Тиша в кімнаті була такою густою, що я боялася поворухнутися. За стіною спав Чак. Сама думка про це викликала нудоту.

Я чекала. Завмерла, поки в коридорі не рипнула підлога, поки не почула дзвін ключів і звук дверей. Тільки коли у дворі заревів двигун і машина від’їхала, я нарешті видихнула. Плечі розслабилися, але тінь усередині нікуди не поділася.

Учора все змінилося. Гра, яку я вела так зухвало, закінчилася в тій машині. Мої сльози й біль стерли ілюзію влади. Хто він насправді? Скільки ще темряви він приховує? І чи хочу я її бачити?

Раптом у вхідні двері постукали. Я здригнулася так, що пальці судомою вчепилися в ковдру. Це був не Чак, його машина поїхала. Але страх знову накрив мене з головою.

— Емілі, це я, — голос Антоні з вулиці подіяв як розряд.

Я підірвалася з ліжка. Навіть не глянула в дзеркало, хай бачить мене такою: розкуйовдженою, в одних трусиках, із набряклим від безсоння обличчям. Я майже побігла до дверей.

Клацнув замок. Його погляд пройшовся по мені: швидко, голодно, наче він знову привласнював моє тіло. Це обпалило сильніше, ніж я очікувала. Наступної миті я вже вчепилася в нього, ховаючись у його теплі. Його руки зімкнулися на моїй спині, і я зрозуміла, як сильно мені це було треба.

Ми пройшли у вітальню. Знову цей простір, де побут змішувався зі страхом.

— Що сталося, Емілі? — він вдивлявся в мої очі, шукаючи відповідь раніше за слова.

— Ти приніс? — мій голос зірвався. Мені був потрібен не метал, а ілюзія захисту.

— Ні, — він похитав головою, голос став жорстким. — У Фарелії не дістанеш ствол за одну ніч. Тут із цим суворо. Кажи, що в тебе сталося?

І я вивалила все. Кожну деталь: ліс, чужий голос Чака, його тремтячі руки на кермі. Розповіла про порожні вибачення, які нічого не лікують.

Антоні слухав мовчки. Тільки щелепа ходила ходором. Він не перебивав, лише стискав кулаки так, що біліли кісточки. Це мовчання було важчим за будь-який крик. Коли я замовкла, у кімнаті стало занадто тихо.

— Пістолет не варіант, — нарешті відрізав він. — Уявімо, він у тебе в руках. Ти готова вбити його?

Я проковтнула клубок. Він був правий. Я б не змогла. Не мої руки.

— Мені страшно, — прошепотіла я, визнаючи поразку.

— Вірю, — він зробив крок ближче, голос пом’якшав. — Переїжджай до мене. Прямо зараз.

Мене наче холодною водою облили. Я застигла, не знаючи, куди подіти руки.

— Антоні… я не можу. Я боюсь чоловіка, з яким спала п’ятнадцять років. А тебе я знаю місяць.

Він затримав подих. Погляд став важким.

— Я знаю, що ти мене не скривдиш, — вела я далі, — але це занадто швидко. Моє життя розлітається на шматки, я ще навіть не зрозуміла, хто я в цьому хаосі.

Ці слова різали нас обох. Мені хотілося здатися, впасти в його обійми й забути про все, але щось усередині тримало на відстані.

— Розумію, — відповів він після довгої паузи. Голос звучав втомлено. — Просто… тут я не завжди встигну тебе захистити.

Він відвернувся, приховуючи погляд. Я знала, що він правий. Але не могла інакше.

— Може… це більше не повториться, — бовкнула я, намагаючись вмовити власний страх. 

Антоні подивився на мене так, ніби бачив усі мої відмовки наскрізь. Він хотів сперечатися, але тільки зітхнув і провів рукою по моєму волоссю.

Між нами зависла тиша. Він пропонував прихисток, а я будувала стіну. І ніхто з нас не знав, як її розвалити.

— Кави? — випалила я. Голос здригнувся, але в ньому прорізався нервовий смішок. Треба було якось збити цей пафос і напругу.

Антоні посміхнувся. Він зрозумів: це не ввічливість, а спроба не збожеволіти.

— Добре, — він зміряв мене поглядом. — Але за умови: ти залишаєшся в цьому.

Я опустила очі й тільки зараз згадала, що стою посеред вітальні в одних трусиках. Весь цей час, поки я ридала й розповідала про ліс, я була гола. Шкіра миттєво стала чутливою, кожен подих повітря здавався дотиком. Але сорому не було. Був виклик.

— Тож… каву? — я намагалася додати голосу сталі, помітивши, як у його очах майнула насмішка.

Він кивнув. Поки я поралася на кухні, тиша стала іншою, не такою липкою. Крихка близькість, де слова вже не були потрібні.

Ми сіли один навпроти одного.

— Емілі, — Антоні заговорив тихо, але в кожному слові відчувався свист батога. — Якщо таке повториться, йди в поліцію. Чак підписав контракт, як і ти. Шлюб у Фарелії не дає йому права власності на твоє тіло. Він не може заборонити тобі спати з кимось іншим.

Я зробила ковток гарячої кави. Тепло обпекло язик, повертаючи відчуття реальності.

— І що йому буде? — запитала я, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях.

— Депортація. Довічна заборона на в’їзд, — відрізав Антоні. — Якщо він спробує зламати правила, він втратить усе.

Я відчула невелике полегшення. Чак не повинен дізнатися про Антоні. Мій секрет, це мій останній редут. Але тепер у мене є козир, про який він навіть не здогадується. Один дзвінок і він вилітає з країни.

Я відчула, як контроль повертається. Нехай ризиковано, нехай на межі, але тепер я не просто жертва.

Занурившись у думки, я відвела погляд від Антоні й раптом заціпеніла. На журнальному столику, біля вази з квітами, лежав телефон Чака. Чорний екран, тиша, але його присутність била по очах сильніше за прожектор.

Забув? Чи залишив навмисно, щоб перевірити мене? Кава в роті миттєво стала гіркою.

— Антоні… — ледь видихнула я, не знаючи, що сказати.

Він теж помітив телефон. Брови зійшлися на переніссі, він напружився, як пружина.

І саме в цю мить за вікном почувся знайомий гул. Хрипке гарчання двигуна, яке я впізнаю з тисячі. Машина Чака. Тіло заніміло. Крапля поту скотилася по шиї, лоскочучи хребет.

— Чорт… — прошепотів Антоні.

Тишу розірвало різке клацання замка. Вхідні двері відчинились.