Раді Вас бачити!

Я прокинулась від дотику Чака до щоки. Щось таке, вже давно забуте. Звідки ця ніжність?

— Доброго ранку, кохана, — голос звучав солодко, незвично м’яко.

— І тобі доброго, — відповіла я, розплющуючи очі від несподіванки.

Він усміхнувся. Тепло, але якось надто виставлено, ніби позував для фото. Я не могла зрозуміти: це турбота чи роль, яку він раптом вирішив зіграти.

— Сьогодні неділя. Я вихідний, тож подумав… може, поїдемо на пляж? Просто ти й я. Море, трохи тиші. Нам треба побути разом.

Я напряглась аж до булок. Поїздка на пляж із Чаком, це не його стиль. Зазвичай він би вже бурчав про справи або тупив в телефоні. Але сьогодні він був іншим.

— На пляж? — перепитала я, щоб виграти час.

— Так. Ти ж любиш море, і казала, що ми нікуди не виходимо вдвох. Одягни щось легке, — він нахилився і торкнувся губами мого чола.

Я кивнула, але всередині ворушився неспокій. Це було занадто правильно. Занадто ідеально для Чака.

Ми одяглись і вийшли на балкон. Сонце Фарелії вже припікало. Я зробила ковток кави, намагаючись відчути цей ранок.

— Як тобі вечірка? — запитав Чак. Його очі блищали, а посмішка видавала більше, ніж він казав.

— Мені сподобалось, — я відчула, як щоки починають горіти. — Мабуть, тому що це був перший вихід за два місяці. 

— Ну, сьогодні буде вдруге, — засміявся він.

Сміх розкотився по балкону.

Я спробувала підхопити цей сміх, але усмішка вийшла крихкою. Сором'язливість? Ні, швидше страх. Його погляд не просто ковзав по мені, він оцінював. Він вимірював мою реакцію, наче шукав у моєму обличчі тріщину.

Легка напруга пробігла між нами. Не лють, не конфлікт, а щось глибше. Ми обидва знали правила цієї гри, але ніхто ще не розкрив карт.

Близько одинадцятої сіли в машину. Дорога до моря займала годину. Чак увімкнув щось повільне, ритмічне, що мало підкреслювати спокій, якого насправді не було. Ми майже не розмовляли. Мовчання обволікало, як липка вата.

За вікном миготіла Фарелія. Спершу вузькі дороги між полями пшениці, потім пагорби, вкриті густим лісом. Сонце сліпило, відбиваючись від лобового скла. Проїжджали села з білими стінами та черепицею. У повітрі стояв густий, солодкуватий запах стиглих томатів і пилу.

Чим ближче до узбережжя, тим прохолоднішим ставало повітря. На горизонті нарешті випливло блакитне море з яхтами, що ледь помітними цятками завмерли на воді. Краєвиди шепотіли: «Що б не сталося далі — це літо ще має свої сюрпризи»

Море зустріло нас гарячим вітром і запахом солі. Пісок припікав навіть крізь підошви. Пляж жив своїм шумним, безсоромним життям. Хтось купався, хтось плавився під сонцем із книжкою.

Але були й інші. Кілька пар, не звертаючи уваги на натовп, трахалися прямо тут, серед білого дня. Їх прикривала лише байдужість сторонніх поглядів. Мене відразу накрило спогадом про Софію. Вона розповідала, як її брали на пляжі, і в тому описі була заборонена насолода, змішана з ритмом хвиль.

По спині пробіг холодок. Не від вітру, а від цього п’янкого поєднання спогадів і цікавості. Увесь цей вир навколо бив по нервах. Кожен погляд на людей розпалював тривожне, солодке передчуття. Серце забилося швидше.

Я оглянула пляж у пошуках кабінки для перевдягання. Їх не було. Чого я дивувалася? Це Фарелія — країна, де тіло ніколи не було забороненим.

Дістала з сумки купальник. Не вагаючись, скинула сукню. Вона ковзнула вниз, востаннє торкнувшись шкіри, перш ніж упасти до ніг. Під поглядами десятків незнайомців я залишилася в самих трусиках. Сором не чіпляв. Навпаки, всередині розгорявся азарт. Ще мить, і остання перешкода злетіла додолу.

Вітер обійняв оголене тіло. Він ковзав по мені, немов невидимі пальці коханця: торкався плечей, лоскотав живіт, облизував стегна. Соски миттю затверділи від прохолоди бризу. Здавалося, повітря смакує мене, роздягає глибше, ніж власні руки.

Я відчула напружений погляд Чака. Він навіть не приховував, як реагує на цей мій публічний екстаз.

— Ем… тебе всі бачать, — тихо процідив він крізь зуби. У голосі змішалися ревнощі й хрипке бажання.

— Я знаю, любий, — байдуже кинула я, насолоджуючись владою над ним.

Дала собі ще кілька секунд, поки вітер ніжив шкіру, а напруга в повітрі стала майже фізичною. Тільки тоді повільно почала одягати купальник, навмисно розтягуючи його тортури.

Це була «неймовірна» неділя. З чоловіком, якого раніше кохала без тями, а тепер просто грала роль. Ми купалися, пили коктейлі, їли морозиво. Тіло відпочивало, а розум насторожено стежив за кожною дрібницею. Чак був занадто правильним. Занадто ідеальним.

Його рука торкалася моєї ніби за сценарієм. Він сміявся, бризкався водою, як підліток. Я дивилася на нього і не впізнавала. Мій чоловік чи відшліфована копія для сьогоднішнього спектаклю?

Близько п’ятої почали збиратися. Сонце котилося вниз, малюючи картину щасливої родини. Я складала рушники й краєм ока спостерігала за Чаком. Він стояв осторонь, курив, вдивляючись у море. Його профіль у вечірньому світлі виглядав безтурботним.

Але я бачила напружену жилку на його шиї, коли він робив затяжку. Він думав не про наш день. Мене пронизала думка: чи не занадто він намагається мене повернути? Чи не криється за цією виставною турботою щось небезпечне?

Я зітхнула, підняла сумку й підійшла до нього.

— Готовий їхати? — голос трохи зірвався, але я зробила вигляд, що все нормально.

Він розчавив недопалок у піску й усміхнувся тією самою ідеальною усмішкою.

— Готовий.

Ми рушили.

Дорога назад одразу здалася іншою. Замість знайомих полів Чак звернув у ліс. Дерева зімкнулися над машиною, світло стало рваним, плямистим.

Я мовчала. Машина повільно повзла вперед, гілки шкребли по кузову. Потім він різко загальмував. Тиша стала густою.

— Ем… — сказав він спокійно. Занадто спокійно. — Як цікаво виходить: тиждень тому в душі ти назвала мене Антоні. А вчора ми знайомимося з сусідом, якого теж звати Антоні.

Я не змогла одразу вдихнути. Холод прошив хребет.

Оце я пропустила.

Чак нахилився ближче. Його погляд став холодним, точним.

— Це… просто збіг, — я намагалася вирівняти голос, але він звучав чужим.

— Збіг? Ти думала, я не помітив? Чи що таке можна забути, Ем?

Навколо глухий ліс. Я відчула паніку, змішану з дикою цікавістю. Чак був не тим, кого я знала п’ятнадцять років. Він став хижаком.

Його рука схопила моє зап’ястя. Міцно, як лещата. Біль пронизав тіло.

— Дивись мені в очі, — голос став сталевим. — Ти зраджувала мені?

Мені стало по-справжньому страшно. Я не могла перехопити ініціативу. Я боялася його.

— Ні, Чак… — голос зривався, — я бачила його вперше. Це просто дурне співпадіння.

— Не бреши мені! — пальці стиснулися ще сильніше.

Біль став нестерпним. Хотілося кричати.

— Відпусти… мені боляче, — я заплакала.

Сльози, здається, подіяли. Він вдивлявся в мене кілька секунд, а потім різко відсмикнув руку.

— Пробач, — прошепотів він, відвертаючись до вікна. — Не знаю, що на мене найшло. Поїхали додому.

Дорога назад була мертвою. Я дивилася на його профіль і не впізнавала чоловіка, з яким прожила життя.

Вдома він одразу пішов у душ. Я залишилася одна. Руки тремтіли, але в голові панувала жорстока рішучість.

Я знайшла номер Антоні. Пальці ковзали по екрані.

«Привіт. Мені потрібен пістолет».