Минуло півтора року…
Кейл залишив Колонію п'ять місяців тому. Що сталося з Бетті, я так і не дізналася. Подейкували лише, що її теж забрали. Про долю Реда, Патріка й Тіса я також нічого не знала. З Еббою ми майже не перетиналися, а про те, щоб бодай перекинутися кількома словами, годі було й мріяти. Сміта ж відтоді, як мене виписали з Лазарету, я більше не бачила.
Увесь цей час тавро «Баніт» залишалося невіддільною частиною мого життя. Спершу — під час навчання у «Вищій Школі», згодом — уже в статусі «Майже Дорослий». Воно обмежувало мене майже в усьому. Двоє Наглядачів невідступно супроводжували мене вдень і вночі, стежачи за кожним рухом. Вони не випускали мене з поля зору й не дозволяли відійти навіть на кілька кроків. Зрештою, я звикла.
У Навчальних класах, Їдальні, на Стройовому Плацу чи під час роботи мені завжди відводили окреме місце — зазвичай якомога далі від інших, ніби сама моя присутність становила небезпеку.
Приблизно рік тому мені зробили щеплення. А разом із ним, як і всім іншим, остаточно позбавили можливості колись мати дітей.
Іноді я згадувала Реда. Його сум того дня, коли він сказав, що нам просто не залишили іншого вибору. Тоді я не могла до кінця зрозуміти, чому йому було так боляче. Тепер розумію.
Та я не скаржилася. Просто прийняла це як ще один крок, який потрібно було пройти, щоб одного дня нарешті вирватися з цього жахливого місця.
Зрештою, за останній рік тут майже нічого не змінилося. Колонія залишалася тією самою: холодною, байдужою системою, яка не пробачала слабкості й не дозволяла забувати, ким ти є для неї. Змінювалися лише ті, хто стояв на її чолі.
Якщо «міс Піґґі» зробила мене своєю особистою проблемою, то Бенґ навіть не помічав мого існування. Я не викликала в нього ні ненависті, ні цікавості. Для нього я була лише одним із багатьох Учнів Колонії — тією, хто щодня навчалася, тренувалася й виконувала свої обов’язки. Тінню серед інших тіней.
Мене це влаштовувало. Гадаю, інших теж.
Тренери й Вчителі ставилися до мене так само як і до решти Учнів. Навіть якщо хтось із них бачив у мені більший потенціал, ніж в інших, — ніхто цього не показував. Вони просто навчали мене, не роблячи винятків.
Хоча я все одно відчувала їхню пильну увагу. Адже, хоч би як вони намагалися цього не показувати, моя історія не могла залишитися непоміченою. За весь час існування Колонії ще ніхто не виживав після двадцяти ударів нейробатагом.
Так от… Учора мені виповнилося дев’ятнадцять. І разом із цим я отримала статус «Дорослий». А сьогодні, за кілька хвилин, сяду на монорейку, яка відвезе мене до Міста.
Нарешті я виходжу з тіні. Виходжу на світло.
Я не знаю, що чекає мене попереду. Не знаю, яким буде цей новий світ і чи знайдеться в ньому місце для мене. Проте вперше за довгий час я не боюся цієї невідомості. Бо відчуваю: саме звідси починається шлях до справжньої мене.
_______________________________________________________________________________________________________
Шановні читачі!
Дякую вам за те, що були поруч протягом цієї історії. Без вас ця книга не була б такою, якою вона є. Ваші відгуки, підтримка, емоції й віра в мене — це найбільший подарунок, який лише може отримати автор.
І це ще не прощання. Ми з Рікою лише зробили перший крок, тож попереду на нас чекає ще багато відкриттів, випробувань і зустрічей.
Дякую, що подорожуєте разом зі мною.
До нових зустрічей!
З теплом душі, Лекса Т. Кюро
