Спочатку:
На сторінку книги
— Я обіцяв тобі дещо розповісти... — раптом озвався Ред, глибоко вдихнувши.
Я миттєво напружилася, втупилася поглядом прямісінько в його очі: він виглядав незвично серйозним, без тіні звичної іронії. Мовчки кивнула
— Казав, що відповім на питання, — провадив він, уважно дивлячись на мене, — які утворили бар'єр між нами. Я... — затнувся, знову роблячи глибокий вдих. — А я не хочу ніяких бар'єрів між нами, Ріко. Зовсім не хочу.
Я знову лише кивнула, і він продовжив:
— Сьогодні ти сказала, що я тобі не байдужий... — він на секунду замовк, а тоді занадто впевнено мовив: — І ти мені теж. Дуже.
Ці слова відгукнулися в мені теплом і водночас тривогою — наче щось небезпечне прокидалося під шкірою. Я змусила себе не відвести погляду, стримати цей порив, залишитися холодною, хоч це й давалося дедалі важче.
— Тоді досить цих ігор у мовчанку й схованки,— твердо проказала я. — Розповідай усе, що знаєш. І скажи нарешті правду: навіщо ви тут. Особисто ти.
На якусь мить запала тиша. Ми дивилися одне на одного, не кліпаючи. Серце прискорило ритм, долоні зволожніли від напруги, та зовні я все ще трималася рівно. Це був мій рубіж — я не збиралася відступати. Я чекала на відповідь, яка могла змінити все: наші долі, наші стосунки, і, можливо, навіть наш крихітний світ, в якому ми застрягли. Бо правда інколи небезпечніша за будь-яку зброю… Та я була готова її прийняти, навіть якщо це означало руйнування всього... Всього, що я знала.
— Це був мій почерк, — ледь чутно промовив Ред, на мить заплющуючи очі й піджимаючи губи.
— Що?.. — я розгублено насупилась. — Про що ти?
Він, розплющив очі, і тоді я побачила там те, чого зовсім не чекала, — провину. І до мене поволі почало доходити.
— Про зразки… це ти дописав? — приголомшено видихнула я. — Навіщо? Що це означає?
— Не знаю, — сухо відповів він.
Серце пронизав гострий біль, наче хтось штрикнув голкою.
— Я не пам’ятаю… — додав Ред уже тихіше, похитавши головою. — Останнім часом у мене дивні відчуття, ніби шматки пам’яті просто… зникли... — це прозвучало досить розгублено. Проте вже за мить він зібрався й промовив крижаним тоном, наче холоднокровно забивав цвяхи у кришку труни Еммеріха Вінґарда: — Я майже впевнений, що цей покидьок «бавився» з моєю пам'яттю. Певно, я дізнався щось зайве… і він просто стер це.
— Стривай! — різко обірвала я його, аж сама здригнулася від власного голосу й смикнулася на стільці. — Ти думаєш, що батько стер твою пам'ять? Шматками? Так саме, як і пам'ять Кристаль?..
Усередині все переверталося від суміші шоку й раптового усвідомлення.
— Так, — холодно зронив Ред, і це прозвучало вже так, наче він остаточно відрізав батька від себе.
Шлунок стиснувся в тугий клубок.
— А мені? Мені... таке робили? — запитала впалим голосом.
— Не знаю, Ріко. Чесно — не знаю. Але... думаю, що так, — дика втома й розчарування просочувалась з кожного його слова.
Напруга між нами відчутно погустішала. Я пильно зорила за Редом, відчайдушно намагаючись знайти логіку в його словах, скласти докупи всі розсипані уламки цієї історії. Його відвертість збивала з пантелику: він не виглядав ворогом... проте й довіритися йому повністю я не могла. Думки гарячково металися, хапаючись за кожну дрібницю.
Трясця… З кожним його словом легше не ставало — навпаки, усе тільки ускладнювалося. Навіщо він дописав ті зразки? Як це пов'язано зі мною? Чому саме я опинилася в центрі всього цього? Невже його батько справді стер йому пам'ять?.. І мені теж? Скільки ще правди приховано від нас? І що взагалі відбувається за межами Колонії?..
Я уважно придивилася до Реда. Що б не коїлося зараз у нього в душі, він насилу тримав себе в руках. Напружені жовна, міцно стиснуті зуби, застиглі плечі — усе видавало його нервове напруження.
Можливо... це мій єдиний шанс. Єдина можливість докопатися до правди, зрозуміти, навіщо вони тут насправді... і чому всі дороги зрештою привели саме до мене. Тож...
— Розповідай, — різко випалила я, більше не стримуючи себе. — Навіщо ви тут насправді?
Ред важко зітхнув, звів на мене погляд і, дивлячись просто в очі, вимовив:
— Я почну з самого початку… з того, чого ти ще не знаєш.
Стараючись опанувати почуття, що вирували в душі, я мовчки кивнула.
— Перед тим як відправити нас сюди, батько розповів нам жахливу казочку… — він на мить затнувся, ковтнув, — ...про Уріелу. Що вона небезпечна. Що не змирилася зі смертю його коханої й через ревнощі здатна здати Патріка Спільноті за першої ж нагоди. — Ред на секунду заплющив очі, ніби прокручував це знову. — Тоді ж він сказав, що існують інші діти — такі, як ми. Зі здібностями. І що ми маємо знайти їх у цій Колонії. А коли ми питали, звідки в нас це… він відповідав, що ми — нове покоління. Що природа сама знайшла спосіб боротися з вірусом. Що ми… особливі. — Він замовк, на секунду склепивши повіки. Дивна незрозуміла емоція промайнула його обличчям, а потім відкрив очі й гірко всміхнувся: — Він уміє переконувати. Дуже. І всі тоді йому повірили… крім мене.
Я відчувала, як за очницями від напруги наростає біль. Пальці самі стиснулися в кулаки, а шлунок неприємно скрутило.
Ред трохи посунувся вперед — брязнули кайданки, і я мимоволі здригнулася від цього різкого звуку.
— Він дав нам деактиватори — «про всяк випадок», — продовжив він рівним тоном, наче читав нудну лекцію. — Наказав спостерігати, придивлятися до дивних випадків, до дітей… Це була версія для Кейла, Бетті й Патріка... — Його усмішка стала ще гіркішою. — Втім, я бачив, що історія не сходиться. Занадто багато дірок. Тож… поставив питання, — важко видихнув Ред. — І тоді він придумав іншу версію. Для мене. — Він скрушно похитав головою, в його тоні відчувалась гризька туга. — А я, як йолоп, повівся… Бо для мене в нього була окрема місія. Особлива, — уїдливість у голосі пішла нанівець, і він замовк, втупившись у глянцеву поверхню столу.
— Яка? — не витримала я.
Ред неквапливо звів втомлені очі на мене; обличчя було дуже блідим, як у мерця, а на лобі блищали краплі поту, хоча в приміщенні вже було прохолодно.
— Я мав стежити за тобою, — тихо відказав він. — Допомагати тобі тримати під контролем емоції… і не дозволяти зближуватися з іншими хлопцями. Бо це могло зіпсувати його план.
У мене перехопило подих.
— Який ще... план?
— Він вважає тебе особливою, — відповів так само спокійно, дивлячись на мене втомленим, проте теплим поглядом. — Не такою, як усі ми.
— Чому?
— Цього я не знаю, — Ред похитав головою.
Я свердлила його пронизливим поглядом, адже не вірила жодному слову.
Ніби прочитавши мої думки, він повільно видихнув:
— Не дивись так… Я справді не пам’ятаю. Коли намагаюся згадати… наче в густий туман заходжу. Все розпливається… — він говорив так тихо й повільно, немов кожне слово давалося з надзусиллям. — Наче щось є… але дотягнутися не можу.
На якусь мить ми обидва замовкли. На Редовому обличчі застиг вираз глибокої задуми, а я майже фізично відчула напругу в приміщенні — наче повітря перетворилося на крихке скло, яке щомиті може луснути. В голові вирувала круговерть думок, і було дуже не просто зібрати їх до купи, щоб продовжити спокійно розмову. До того ж роздратування разом із тривогою вельми заважали мислити чітко.
Я кілька разів глибоко вдихнула, перш ніж змогла вимовити:
— Чому мені не можна зближатися з іншими хлопцями?
— Щоб ти не завагітніла.
— Що?.. — мене ніби струмом вдарило. — Це що за маячня? — обурення накотило хвилею, змішуючись із шоком. — Я не те що вагітніти — я взагалі не хотіла жодних стосунків… — урвала себе, змусивши видихнути й трохи заспокоїтися. — Звідки в нього така інформація? Від «міс Піґґі»?
— Можливо, — Ред знизав плечима. — А може, не тільки від неї… Хіба що…
— Хіба що?.. — насторожилась я, відчуваючи, як м’язи напружилися, спина й руки боліли від незручної пози, а ноги почало зводити судомою.
Він повернув голову до дзеркала й уважно вдивився у власне відображення.
— Хіба що... стіни Колонії мають очі.
— Тобто… за нами стежать? — викрикнула я приголомшено. — Весь час? — перебігла оком на дзеркало, очманіло вдивляючись у його відображення.
— Думаю, так, — Ред у люстрі кивнув. — Точно не скажу. Тут теж… туман, — його голос втратив колишню твердість і став глухим, нестійким. — Якщо я й знав… то вже не пам’ятаю.
Я й раніше це відчувала. Здогадувалася. Проте зараз це звучало інакше. Невже Дорослі можуть бути настільки...
Удуші все кипіло, але я не хотіла думати про це зараз. Не хотіла тонути у вирі відчаю й розчарування, тож сухо промовила:
— Які ще в тебе були завдання щодо мене?
Ред у дзеркалі ковзнув по мені сумним поглядом, важко зітхнув і після короткої павзи тихо відказав:
— Батько змусив мене виводити тебе на емоції. Спостерігати, як ти реагуєш на різні речі... — Він заплющив очі, ніби на мить відгородився від реальності, потім повільно похитав головою й гірко всміхнувся. — Я був слухняним хлопчиком і робив усе, що він казав. Дуже хотів бути для нього найкращим. — Раптом він різко подався вперед — дзенькіт ланцюгів різонув по вухах. — Дідько... який же я був сліпий бовдур... — кинув своєму відображенню та практично відразу змусив себе заспокоїтися, знову заплющивши очі.
Було дивно бачити його таким — без звичної впевненості, без маски, за якою він завжди ховався. Ще дивніше було чути ці слова. І та внутрішня опора, яка щоразу народжувалася в мені лише від самої його присутності, зараз остаточно розсипалася. Крихти впевненості розчинилися в густому тумані безнадії, залишивши по собі лише гірку порожнечу.
Раптом у кімнаті прозвучав його тихий, іронічний смішок.
— Батько не врахував одного… — видихнув Ред, не розплющуючи очей. — Він був переконаний, що я страждаю через розрив із Бетті. Ми ж знайомі з дитинства... майже два роки були разом. Він зробив ставку саме на це. Що я... Що... — він на мить замовк, наче підбираючи слова. — Усі були певні, що мені боляче. Постійно запитували, як я почуваюся... — Його погляд безцільно вп'явся в стелю. — А мені було байдуже. Навпаки... я відчув полегшення. — Ред повільно перевів очі на мене; в погляді геть не було гри — лише напружена щирість. — А потім... я зустрів тебе. Почав проводити з тобою час… пізнавати тебе. І цього він уже не прорахував. Бо був переконаний, що я кохаю Бетті. — Він глибоко вдихнув і, не витримавши мого погляду, опустив очі. — Батько, мабуть, навіть не міг уявити, що я відчую щось до тебе… що ти станеш мені близькою… що я…
— І чому я зараз маю тобі вірити?! — мої слова вибухнули, мов іскра, кинута в сухий порох, не давши йому договорити.
Ред глипнув на мене — в очах промайнула щира розгубленість.
— Чому я не можу вирішити, що це ще одна майстерно вигадана історія? — голос тремтів, але з кожним словом ставав дедалі гучнішим. — Щоб якась наївна, закохана дурепа повірила у вашу маячню й слухняно танцювала під вашу сопілку, мов маріонетка, га?!
Пальці самі стиснулися в кулаки, а серце шалено калатало, ніби попереджало про небезпеку. Жар розтікався тілом, змінюючись крижаним тремтінням. Спершу затрусилися руки, потім плечі, груди... за мить уже все тіло било дрібне, неконтрольоване тремтіння, і я була не в змозі його спинити.
А Ред... залишався напрочуд спокійним. Непохитним. Наче скеля, об яку раз по раз розбиваються розбурхані хвилі.
— Закоханими ж найпростіше керувати, еге ж? — гірко виплюнула я.
Кілька секунд він мовчки дивився на мене. Обличчя не виказувало майже нічого — лише спокій і дивну зосередженість. Потім тихо, але твердо промовив:
— Я не хочу й не буду тобі нічого доводити, Ріко. Це просто є. Хочеш — вір, хочеш — ні… але я кохаю тебе.
І це стало останньою краплею.
Щось усередині мене остаточно обірвалося. Лють, образа, розпач — усе, що я так довго стримувала, вибухнуло разом, накривши мене з головою. Здавалося, серце просто не витримує — його розривало на шматки.
— Кохаєш?! Та ти весь цей час брехав мені! — закричала я, вже не контролюючи голосу. Рвучко сіпнулася вперед, відчуваючи, як кожен нерв натягнувся до межі, а кров гуде у венах. — Порпався в моїх речах... у моєму житті... у моїх стосунках! — голос ламався від напруги. — Ще трохи — і я б зненавиділа Тіса… ТІСА!
Очі обпекли сльози, а серце застугоніло так сильно, що, здавалося, його чують усі.
— Ти користувався мною! Моєю довірою... моїми почуттями... заради ваших цілей! — слова виривалися уривками, але я вже не могла зупинитися. — А я вірила тобі… намагалася вірити… — голос остаточно зірвався. — Я відкрилася тобі настільки, що... — судомний вдих. — Чому, Реде?.. Навіщо? — сльози потекли по щоках, пекучі й гіркі. — Я не розумію… чому ти так зі мною? Навіщо, Реде?.. — Я відвернулася, сховавши обличчя за волоссям, але це вже не могло приховати схлипів.
Ред рвучко сіпнувся — кімнатою прокотився різкий брязкіт ланцюгів і пронизливий скрегіт стільця, ніби відлуння його внутрішнього надлому. Я нервово шарпнулася вбік, очі металися по його обличчю. Він важко дихав, обличчя зблідло ще більше, а знекровлені губи тремтіли.
Його голос задеренчав од хвилювання, коли він із розпачем промовив:
— Ріко... будь ласка, пробач. Спробуй зрозуміти: я не знав, хто ти… І не знав, що насправді робить мій батько. Я був певен… що допомагаю. Що ми робимо щось важливе. Рятуємо людство.
— Рятуєте людство? Та ви чудовиська!
Усе тіло жахливо палало, наче мене кинули у вогонь. До горла підкотила нудота, голова запаморочилася, а кімната попливла перед очима, ніби повільно розчинялася разом із ним.
— Невже… ти й досі… не бачиш?.. — ковтаючи сльози, насилу вимовила я. — Твій батько, «міс Піґґі», уся ця Колонія… вони продають нас… як худобу… — голос зірвався, сльози душили мене. — Ти ж сам казав: для багатіїв ми — товар… Просто товар, Реде… — схлипнула я. — А ти їм допомагав…
Я опустила голову, знову сховавши обличчя за завісою волосся. Не могла більше ні дивитися на нього, ні стримувати той біль, що роздирав мене зсередини.
— Пробач... — сказав Ред тремким голосом і замовк.
Ми залишилися в тиші. Я відволожувала душу сльозами, а Ред... не рухався, не говорив. Лише важко дихав десь навпроти.
Я не наважувалася підвести очі. Боялася зустрітися з його поглядом. Боялася побачити в ньому щось таке, що змусить мене засумніватися у власній ненависті. Бо правда, яка відкрилася цієї ночі, виявилася надто страшною… надто болючою.
І тепер ми сиділи тут удвох — скуті не лише кайданками, а й брехнею, власними рішеннями та чужими планами.... у світі, де навіть найближча людина може раптом опинитися по інший бік. А найстрашніше — зрозуміти, що вона, можливо, теж була лише чиєюсь жертвою.
