Спочатку:
На сторінку книги
Напруга й невизначеність, що зависли в повітрі, мов тонкий дим від щойно згаслої свічки, ставали дедалі відчутнішими. Навіть не озираючись, я відчувала: Ред напружений до межі. Та все ж кинула короткий позирк через плече — його очі метушливо бігали приміщенням, не затримуючись ні на чому, а сам він виглядав так, ніби от-от зірветься. І це лише сильніше розгойдувало мене — його тривога ніби відлунювала в мені, примножуючи власну.
— Не панікуй, — твердо мовила я, стримуючи внутрішнє тремтіння. — Ти ж сам казав: паніка страшніша за Е-вірус. Виберемося.
Щоправда, всередині ці слова звучали далеко не так переконливо.
Ред промовчав.
Я витягла чорну теку, і стелаж із важким скреготом посунувся вбік. За мить, із глухим клацанням, він знову став на місце, остаточно приховавши вхід до Архіву.
Після непроглядної темряви світло в кабінеті «міс Піґґі» боляче різонуло по очах. Лише за кілька секунд зір почав звикати. Я обернулася й перехопила напружений погляд Реда. Холодне блакитне освітлення робило його обличчя майже неприродно блідим, але водночас ще виразнішим.
І раптом щось усередині мене ніби притихло. Звісно, тривога нікуди не зникла, та вже не впивалася гострими пазурами. Вона ніби розтеклася, стала глухішою. Думки сповільнилися, потекли важче, наче крізь товщу води.
Я кілька разів кліпнула, силкуючись повернути собі ясність.
— Якщо сирена справді через нас, — проказала я, — то сюди вони навряд чи сунуться. Такої зухвалості точно ніхто не чекатиме, — тихенько реготнула й підморгнула, намагаючись хоч трохи розрядити напругу.
Ред мовчки простягнув мені ліхтарик, що вже згас. Чи то він його вимкнув, чи просто батарея здохла — байдуже. Слів не знадобилося. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти: він довіряє мені, але його нерви вже натягнуті до межі. Коли я забирала ліхтарик, наші пальці ледь торкнулися. Його долоня виявилась напрочуд холодною, а пальці — трішки тремтіли. І це чомусь відгукнулося в мені сильніше, ніж моторошне виття сирени.
— І що тепер? — нарешті порушив мовчанку Ред. У його голосі змішалися втома, роздратування й нетерплячість людини, яка будь-що прагне повернути контроль над ситуацією. — Ключ від комірчини сьогодні не повертаємо?
— Не думаю, що варто витрачати на це час. Та й зараз навряд чи вийде… Зроблю це завтра.
Я поклала обидва ліхтарики до нижньої шухляди масивного столу «міс Піґґі». Рухалася впевнено — принаймні на вигляд.
Сирена знову прорізала тишу. В животі неприємно замлоїло, серце закалатало швидше. Її довгий, пронизливий звук розливався приміщенням, бився об стіни й проникав під шкіру, мов жива істота, що невтомно нагадувала про небезпеку.
— Є один спосіб вибратися, — мовила я, рушаючи ближче до дверей, попри шалене бажання затулити вуха.
Ред мовчки пішов слідом, не зводячи із мене очей, немов чекав, що я зараз озвучу ще одну божевільну ідею.
— На цьому поверсі є така саме комірчина, як схованка «міс Піґґі» на другому. Тільки там справді зберігають швабри й мийні засоби. У кінці є вікно. Воно відчиняється зсередини. Я вже користувалася ним... Але є одна проблема — пожежних сходів там немає. Доведеться стрибати, — пояснила я, пригадуючи, як ми вже стикалися з чимось подібним у минулому. — Третій поверх — не критично. Ми ж тренувалися, — додала, силкуючись надати голосу легкості, щоб приховати занепокоєння. — Викрутимося.
— Як скажеш, — сухо відповів він.
І я була вдячна, що цього разу він не став сперечатися. Зараз нам потрібно було діяти як одне ціле. Можливо, саме від цього залежало, чи виберемося ми звідси.
Тож я вчепилася в думку «ми виберемося» так міцно, ніби це була єдина опора, що ще тримала мене на ногах. Бо надія — це все, що в нас залишилося.
Перед тим як відчинити двері, ми обмінялися сторожкими поглядами. Проте в Редових очах було ще щось таке, від чого десь глибоко в грудях — мов із крихітного зернятка — почала проростати впевненість. Я вхопилася за неї, дозволяючи їй розростатися всередині, витісняючи страх.
Сирена й далі виводила свій тужливий, пронизливий поклик, ніби відчайдушно намагалася знову поселити в нас паніку. Та цього разу я не дозволила їй перемогти. Я знала одне: ми з Редом готові ризикнути всім, аби вибратися з цієї пастки.
***
Коли ми навшпиньках вислизнули з кабінету «міс Піґґі», перед нами розтягнувся довгий порожній коридор. Освітлення тут було холодніше й різкіше — і від цього простір здавався ще більш ворожим. Сирена тепер вила зовсім поруч, пронизуючи слух гострими хвилями. Не перемовляючись і навіть не озираючись, ми стрімко попрямували в той бік, звідки прийшли.
До комірчини залишалося всього кілька кроків. Я вже майже дозволила собі полегшено видихнути... Аж раптом двері, що вели до сходів, із гуркотом розчахнулися, і перед нами виріс Охоронець. За ним — ще один. І ще. За лічені секунди четверо Дорослих перегородили прохід, остаточно відрізавши нам шлях.
— От дідько… — вихопилося в мене.
Холод миттєво стягнув нутро, серце боляче сіпнулося, а голова на мить спорожніла. Залишився лише один інстинкт — тікати.
Не роздумуючи ні секунди, я вхопила Реда за руку й різко потягнула в протилежний бік.
— Ходу! Ходу! Ходу! — заволала щосили.
Ми зірвалися з місця. Бігли, не озираючись. Повітря було просякнуте страхом і адреналіном — солодкуватим, гострим, трішки п’янким. Він обпікав легені й гнав уперед швидше за будь-який наказ розуму. Наші кроки гучно відлунювали коридором, збиваючись у шалений ритм, а позаду вже гриміли накази:
— Стійте! Негайно зупиніться!
Голоси зливалися зі зловісним виттям сирени в один рваний, нестерпний шум.
На якусь мить я зосередилася на теплій, міцній долоні Реда. Саме зараз вона стала для мене єдиною опорою серед цього хаосу. Я відчувала його напруження, рішучість — і сама ніби переймалася ними, знаходячи сили бігти далі.
Ми вже майже дісталися дверей у протилежному кінці коридору, коли перед нами, наче з-під землі, виросли дві Охоронниці. А за ними — ще кілька Охоронців. Я нервово йойкнула, зустрівшись із крижаним, байдужим поглядом одного з них. Серце збилося з ритму, а тоді закалатало ще сильніше, шаленіше. Саме в цю мить сирена знову протяжно завила, і її моторошний, журливий звук прошив тіло аж до кісток.
Часу більше не лишалося. Діяти потрібно було негайно.
Я різко розвернулася й щодуху рвонула назад, рвучко потягнувши Реда за собою. Та запізно. Один з Охоронців уже перехопив його. Ред щосили смикнувся, намагаючись вирватися із залізної хватки Дорослого, і мої пальці безсило вислизнули з його долоні.
— Тікай! — загорлав він, і голос глухою луною прокотився коридором.
Усе навколо раптом ніби сповільнилося: рухи стали тягучими, звуки — спотвореними... Я мимоволі почала відступати, відчуваючи, як світ звужується до вузького тунелю.
І тоді за спиною пролунав холодний, розтягнутий голос:
— Дівчино, тікати нікуди. Ви оточені.
Я блискавично озирнулася. Позаду вже насувалися інші Охоронці.
Знову глянула на Реда: він відчайдушно пручався, але двоє кремезних Дорослих тримали його, мов у лещатах. Один кілька разів вдарив його в обличчя, потім — у живіт. Тіло Реда здригнулося й зігнулося від удару, але він не видав ані звуку.
І лише за мить я усвідомила, що той розпачливий крик, який луною розітнув коридор... належав мені.
Наступної миті мене схопили зі спини. Одразу кілька рук скували кожен рух, а чиясь груба долоня затиснула мені рота. Я відчайдушно смикнулася, та мене вже тягнули кудись у невідомість.
***
Нас із Редом доправили на перший поверх — у прихований од сторонніх очей кабінет Очільника Безпеки, де вирішували справи, про які не говорили вголос. Високий, суворий чоловік років сорока п’яти з різко окресленими вилицями, глибокими зморшками на лобі й холодним, хижим поглядом кілька довгих секунд мовчки вивчав нас, немов зважував, що ми собою становимо… і яку ціну нам визначити. Від цього погляду хотілося сховатися, відвести очі — або просто щезнути.
А тоді спокійним, рівним тоном він наказав замкнути нас у кімнаті для допитів — «до з’ясування обставин і прибуття вищого керівництва».
І коли двері за нашими спинами зачинилися з глухим клацанням, мене різко прошило думкою про «міс Піґґі». Про те, як вона відреагує, коли дізнається....
Дідько.
***
Кімната, куди нас завели, була невеликою й практично порожньою: жодних вікон, холодне блакитне світло й величезне дзеркало на всю стіну, що безжально фіксувало кожен наш рух. Охоронці мовчки пристебнули нас до металевих стільців, завівши руки за спину, і так само без слів зникли за дверима.
Тиша впала важко. Повітря стояло — гаряче, задушливе. Сирену більше не було чути — шумоізоляція працювала бездоганно, зате вентиляція, здається, майже ні. Денне тепло застоялося в кімнаті, огортаючи тіло липкою невидимою плівкою. У ніс бив різкий запах нагрітого пластику. Та найгірше — це солоно-гіркий присмак страху, який я не могла позбутися, як би не ковтала.
Коли я спробувала поворушити руками, холодний метал врізався в зап’ястя. І саме в ту мить остаточно дійшло: це не сон і не дурний жарт. Це насправді відбувається. Отакої...
Ред сидів навпроти, по інший бік вузького пластикового столу. Я відразу помітила розсічену брову й тонку цівку крові, що повільно стікала по щоці.
— Реде, ти поранений! — вигукнула нервово. — Треба щось зробити… Покличемо когось.
— Та пусте, — відмахнувся він і навіть ледь кумедно поворушив бровами. А тоді, вп’явшись у мене поглядом, тихіше додав: — Краще скажи, що будемо робити? Треба вигадати якусь історію... Батько не дасть їм нашкодити мені... а я витягну й тебе.
Серце у грудях різко стиснулося. Мені його ідея зовсім не сподобалася. Я скептично підібгала губи.
— Ти серйозно думаєш, що «міс Піґґі» не зрозуміє, де ми були?
— А де ми були? — у Редовому голосі з’явилася легка зухвалість. Він розслаблено відкинувся на спинку стільця й підморгнув.
Я тихенько пирснула, похитавши головою.
Ред задоволено всміхнувся, ковзнув поглядом по кімнаті й затримався на дзеркалі.
— Як гадаєш, якщо ми прикинемося закоханими — спрацює?
Мить ніби застигла, відбившись у блискучій поверхні люстро. Спершу я побачила там свої отетерілі очі... а затим наші погляди перетнулися. У його смарагдових очах заграла небезпечна лукавинка. Тиша між нами натягнулася до межі — мов секунда перед вибухом. І раптом я відчула, як його погляд затягує мене, повільно, невідворотно, наче вир. І я наче сама ступаю уперед — без опору, прямо в цю пастку.
Я кліпнула, ледве встигши схаменутися. Потім навмисне загостривши голос і сховавшись за іронією, кинула:
— Ти серйозно думаєш, що хтось купиться на байку про нічне побачення в будівлі, куди навіть удень Учням зась? Та ще й поруч із кабінетом «міс Піґґі»? Та не сміши мої пантофлі! — І тільки вимовивши це, я усвідомила, що сказала дослівно Кейловими словами.
Утім, Ред хитро посміхнувся й, майже муркочучи, відповів:
— Кажуть, там є дуже затишна кімната для відпочинку Дорослих.
Для людини в кайданках це звучало занадто самовпевнено. Та я ніяк не зреагувала, навіть бровою не повела. А він не зупинився:
— Уявляю, яке буде обличчя в «міс Піґґі», коли вона дізнається, що ми з тобою там… кхм… — він багатозначно замовк, та в очах спалахнув небезпечний вогник.
Я лише фиркнула, не дозволяючи йому затягнути мене в цю гру глибше.
— Ой, леле, ти серйозно? Либонь, тебе добряче приклали по голові... Спускайся на землю, казкарю.
Ред не здавався й, ледь покрививши вуста, запитав:
— Думаєш, буде ліпше, якщо «міс Піґґі» почує правду?
У його зелених очах тремтіла дивна, вперта впевненість — мов світло далеких зірок, що не гасне навіть у пітьмі.
Трясця… звісно ж, ні. Я це прекрасно розуміла. І саме тому стало по-справжньому страшно. Це вже була не гра і не імпровізація, не спроба викрутитися на ходу — це був вибір. Або правда, яка може нас знищити, або брехня, що, можливо, дасть шанс вижити. І не лише нам.
Та мене не відпускала інша думка: що, якщо ми оберемо різне?
Плин думок урвало глухе бурчання в животі. Я важко видихнула — звук глухо прокотився стінами. І затим я раптом надто виразно відчула власне серцебиття.
Відповідь прийшла миттєво: брехня не врятує.
— Реде... — голос зрадницьки здригнувся. — Я впевнена, що вона вже все знає. Вона завжди знає… — слова давалися важко, повітря ніби бракувало. — І що б не сталося далі… — Я зупинилася на мить, глибоко вдихнула, а потім на одному подиху проказала: — Я була готова. Коли йшла сюди — розуміла, що, як і минулого разу... — затнулася, ковтнула повітря. — Якщо мене впіймають — будуть наслідки, — опустила погляд.
Ноги затерпли від незручної пози, тіло стало липким од поту. Я трохи відхилилася назад, притискаючись до спинки стільця, і відчула, як кров знову розходиться по жилах — різке поколювання розбіглося по руках і ногах. Тихо йойкнула.
— Я не дозволю, щоб із тобою щось сталося, — твердим тоном промовив Ред.
Почувся брязкіт ланцюгів, скрегіт ніжок стільця — він, либонь, подався вперед, силкуючись наблизитися до мене.
Я підвела голову, наші погляди зустрілися. І в ту мить стало ясно: кожен із нас уже зробив свій вибір. Залишалося тільки довести його до кінця.
— Воно того варте… розумієш? Навіть зараз... — тихо пробурмотіла я, не відводячи очей. — Найбільше мене лякає невідомість… — Погляд мимоволі ковзнув на стіл. — Все інше…
— Ебба помилилась, — раптом похмуро озвався Ред.
— Вона не винна… — видихнула я. — Її передбачення… мабуть, нестабільні. Майбутнє змінюється — достатньо комусь зробити інший вибір… — я глипнула на дзеркало. — Можливо, вона щось відчула… але ж ми вже… — урвалася, бо ніби вперше по-справжньому побачила себе.
Вигляд у мене був жалюгідний: втомлені очі, бліде обличчя, пересохлі губи, що ледве ворушилися; темні кола під очима, бруд на шкірі, синці, запечена кров на колінах… і колись акуратна блакитна сукня, тепер зім’ята, брудна й місцями розірвана.
— Нас там уже не було… — тихо договорила я.
У відображенні я впіймала погляд Реда. Він виглядав не краще: блідий, виснажений, із тінню тривоги й сумніву в очах. Кров із розсіченої брови повільно стікала вузькою цівкою — мов червоні сльози — і, досягнувши підборіддя, капала на сорочку.
— Реде… мені не подобається твоя рана…
Він коротко глянув у дзеркало й знову відмахнувся:
— Казав вже тобі: пусте! Заживе.
— Гаразд… — видихнула невпевнено, не маючи сил сперечатися. — Сподіваюся, з твоїм братом і іншими все добре… — перевела я тему, спостерігаючи за ним у відображенні. — Навіть думати не хочу, що їх теж схопили…
— Я теж… — майже нечутно відгукнувся Ред.
Далі між нами запала довга павза — кожен замкнувся у власних думках.
І раптом згори щось різко скреготнуло — так, ніби саме повітря тріснуло навпіл. Я здригнулася, ланцюги дзенькнули у відповідь. Дивний звук прокотився стінами, перетворюючи кімнату на глухий резонатор. Він пробирався під шкіру, відбивався від кожного кута, змушуючи все навколо вібрувати. Затим щось дуже виразно клацнуло — і обірвалося, поступившись протяжному гулу, що тягнувся, мов вітер у вузьких трубах.
— Що це?.. — розгублено прошепотіла я, швидко озираючись у пошуках джерела. Звук здавався чужим, неприродним; від нього дзвеніло в голові, а тривога повільно розтікалася тілом, мов кислота.
Ред, на диво, залишався спокійним. Він глянув угору, тоді знову на мене — і в його очах майнула знайома суміш напруження й напівжарту.
— Здається, ввімкнули вентиляцію, — кивнув він на отвори в стелі, — бо бояться, що ми з тобою тут дуба вріжемо, — додав із вимученою усмішкою.
І ніби на підтвердження його слів із решіток повіяло прохолодою. Повітря стало легшим, чистішим. Я жадібно вдихнула, відчуваючи, як ця свіжість поступово витісняє застояну задуху, притлумлює страх і хоча б трохи прояснює думки.
