Раді Вас бачити!

На Стройовому Плацу, просто перед трибуною, де зазвичай стояла «міс Піґґі» разом з іншими Дорослими, звели дві металеві платформи з гумовим покриттям — одна навпроти одної. Вони були приблизно півтора метра заввишки, широкі й масивні, а на кожній здіймалися по два важкі металеві стовпи. Сам вигляд цієї конструкції стискав нутрощі холодом: у грудях важчало, шлунок зводило, до горла підступала нудота — і безсонна ніч лише підсилювала це відчуття.

Я напружено ковтнула. Отже, все відбудеться тут. Вона вирішила влаштувати показову кару. Але навіщо дві платформи?

Охоронниці підвели мене до лівої платформи, грубо підштовхнули до сходів і майже силоміць загнали нагору. Кайданки зняли, та я не встигла й пальцями поворухнути, як зі стовпів вислизнули еластичні ремені й туго стягнули зап’ястя. За мить так само зафіксували ноги. Одна із Дорослих натиснула щось на панелі — а далі різкий свист, і ремені рвучко втягнулись у спеціальні отвори, розтягуючи моє тіло в різні боки. Я опинилася розіп’ятою просто посеред майдану — під нещадним сонцем, перед усіма.

Всередині все стискалося від напруги. Болісний дискомфорт дедалі сильніше змішувався з глухим роздратуванням. Здавалося, навіть сама Колонія завмерла в очікуванні того, що ось-ось мало статися.

Охоронниці залишили платформу, а я повільно перевела погляд на лави Стройового Плацу — і зустрілася з моторошною порожнечею. Жодного руху, жодного звуку. Лише безликі обличчя й холодні очі, позбавлені будь-яких почуттів: ні злості, ні співчуття, ні навіть цікавості. Сонце немилосердно випалювало площу, проте здавалося, ніхто цього не відчував. Вони стояли нерухомо, наче з них давно витягли душу. Відірвані від світу, від реальності, від самих себе. Переді мною були вже не люди, а покірне, бездушне стадо.

Я ковзнула поглядом до трибуни — місце «міс Піґґі» пустувало. Решта Дорослих тихо перемовлялися між собою, зрідка кидаючи на мене короткі, холодні погляди. Авжеж, ким я була для них? Лише порушницею, яка насмілилася переступити закони їхнього «ідеального» світу. Тим, кого треба показово зламати.

Зграя падальників.

Та найболючішим було інше. Серед них стояла Кристаль — і жодного разу не подивилася в мій бік. Жодного. Її погляд колись такий теплий й сповнений турботи, тепер залишалися холодними й байдужими. А Тренер Ферлес, який завжди підтримував мене й вірив у мене більше, ніж я сама, просто відвернувся.

Груди стиснув нестерпний біль, від якого стало важко дихати. З ненавистю інших я ще могла змиритися. Але не з байдужістю тих, кому довіряла. Саме в ту мить я по-справжньому зрозуміла, що залишилася сама. Ось воно — справжнє покарання. Не ремені. Не платформа. Самотність.

Я ковзнула поглядом на другу платформу — і серце стиснулося сильніше. Навіщо друга?.. Невже їй замало мене? Хоче покарати разом зі мною ще когось? Тіса?.. Ні. Ні, це вже занадто. Він ні в чому не винен. Це моя провина. Лише моя.

Та раптом натовп ледь помітно заворушився, і я побачила, як Охоронці один за одним виводять моїх друзів на майданчик між двома платформами, просто перед трибуною.

Ось він... її найболючіший удар. Вона чудово знала, куди бити.

Першим ішов Тіс — із розбитою губою. За ним вели Кейла, під оком якого вже наливався темний синець. Потім — Бетті з розмазаною тушшю, Патріка зі скуйовдженим волоссям, Еббу із заплаканими, набряклими повіками. Останнім... вивели Реда.

Серце стискалося дедалі сильніше, коли мій погляд ковзав від одного до іншого. Усі вони були вдягнені, так само як і я: білі футболки, білі штани, босоніж. Виснажені обличчя, напружені погляди, прихований страх. Ебба тихо плакала, її сльози тьмяно блищали у блідому вранішньому світлі. На вилицях Тіса ходили жовна — він насилу стримував себе. Кейл здавався неприродно спокійним, ба навіть холодним, хоча в очах читалася така напруга, ніби він будь-якої миті був готовий кинутися вперед. Патрік, похмуро насупившись, нервово озирався навсібіч, немов гарячково шукав бодай найменший шанс урятувати нас.

А Ред... його вигляд краяв мені серце: блідий, як небіжчик; здавалося, він ледь тримається на ногах. Єдине, що трішки заспокоювало, — кров із розсіченої брови вже не текла, хоча рану навіть не спробували як слід обробити.

Наші погляди зустрілися. У його очах було стільки напруги, що мені повітря раптом перестало вистачати. Наче він одним лише поглядом торкнувся всіх моїх страхів, усіх сумнівів, які я так відчайдушно намагалася приховати. У глибині його зіниць палав гнів — холодний, стриманий, небезпечний.

А тоді Ред несподівано підморгнув, і куточки його вуст ледь помітно здригнулися в слабкій усмішці.

На трибуні щось змінилося. Я радше відчула це, ніж побачила. Неохоче ковзнула туди поглядом — і завмерла. На сцені вже з'явилася «міс Піґґі» — жорстка, холодна, незворушна. Її очі блищали, мов загартована криця. Вона неквапливо обвела поглядом усіх «винних у порушенні спокою», а тоді з не прихованим задоволенням кивнула Охоронцям.

Наступної миті двоє з них схопили Реда й потягли до другої платформи. Його неприродно бліде обличчя залишалося незворушним, та я відчувала, якою страшною ціною давалася йому ця зовнішня стриманість. Повітря раптом стало важким, просоченим відчаєм, густим і ядучим, мов дим із труб над Їдальнею та Пральнею.

Що?.. Друга платформа — для Реда? Вона вирішила покарати і його?.. Це вже божевілля. Невже містер Вінґард справді дозволить таке? Невже хоче покарати власного сина?..

Кейл, Тіс і Патрік рвонулися до Реда, намагаючись вирвати його з рук Охоронців. Ебба розпачливо закричала, благала відпустити його, але її відчай швидко придушили. Кілька ударів кийками змусили хлопців відступити, після чого всіх силоміць поставили на коліна, наказавши схилити голови. Лише Бетті не виявила жодних емоцій — її порожній погляд безцільно ковзав по землі.

Від побаченого мені перехопило подих, наче крижаний вітер увірвався в груди й скував легені льодом. Тіло затремтіло, а серце загупало так сильно, що його удари болісно відлунювали у скронях.

Вона нищила всіх, хто був мені дорогий. Одних — кийками. Інших — страхом. Третіх — приниженням. Крок за кроком вона ламала нас просто на очах у всієї Колонії. Ні... Це вже було не покарання. Це була жорстокість.

І саме тоді в мені щось безповоротно змінилося. Це їй так не минеться. Ми ще не програли. Я витримаю. Переживу все це... і одного дня помщуся.

Усе, що сталося далі, скидалося на чергове марення. Поки з Реда знімали кайданки й силувалися прив'язати до стовпів, він раптом рвонувся, вирвавшись зі сталевих лещат Охоронців, і щодуху кинувся вперед. Просто до мене. Здавалося, навіть вітер підхопив його, допомагаючи подолати ті кілька метрів.

За мить він вже був поряд зі мною.

— Реде, що ти робиш? Що відбувається? Чому ти тут? — затарахкотіла я під дією емоцій.

— Якщо не зараз… іншого шансу може не бути, — швидко промовив він і обережно взяв моє обличчя в долоні. Його погляд був таким глибоким і проникливим, немов в цю мить для нього перестало існувати все інше.

Позаду здіймалися крики, метушилися Охоронці, гули лави, Дорослі вже бігли до нас... Але для мене світ раптом звузився до однієї-єдиної людини.

Я завмерла, коли губи Реда несподівано торкнулися моїх. Теплі... трішки солоні... зовсім не схожі на поцілунки з романів, у яких усе зводиться до пристрасті й шаленої жаги. Цей поцілунок був тихим, ніжним і напрочуд обережним, проте водночас у ньому жило стільки почуттів, що вони переповнювали кожен дотик. Наче танок без музики, у якому змішалися вибачення, прощання й крихітна, тендітна надія.

Так, у ньому було надто багато болю й відчаю, але водночас він став для мене останнім ковтком води посеред безжальної пустелі. І саме тієї миті я зрозуміла: поки поруч є людина, заради якої серце здатне так боліти, я не маю права здатися.

Та вже наступної секунди Охоронці грубо відірвали Реда від мене й потягли назад. Ми з ним ззирнулися поглядами, і я відчула: цей поцілунок змінив усе. Він став мовчазною обіцянкою, яку не потрібно було вимовляти вголос. Обіцянкою залишатися поруч... попри все, що ще чекало на нас.

— Дивись на мене, добре? Ріко, дивись тільки на мене! — закричав Ред, коли його силоміць тягнули назад до місця катування.

Серце шалено калатало, а на губах і досі жило тепло його поцілунку, хоча між нами вже стояли Охоронці, платформи... і цілий світ, що будь-якої миті міг нас розлучити.

— О-о-о... Яка зворушлива вистава! — просичав голос «міс Піґґі» з гучномовця. Її слова крапля за краплею роз'їдали душу, мов кислота. — «91-79», якщо Ви вже завершили свої справи, може, тепер дозволите мені сказати кілька слів? — її губи розтягнулися в солодкій награній усмішці, тоді як в очах холодним полиском жевріла хижа зверхність.

Тим часом Охоронці вже притягли Реда до другої платформи й туго затягнули ремені на його руках. Він дивився на Оверсі прямо, навіть не намагаючись приховати ненависті.

— Це вам так просто не минеться! — його голос розітнув повітря, мов удар металу об метал. Такої інтонації я ще ніколи від нього не чула. Чиста, нестримна, пекуча лють.

Раптом мене прошило усвідомлення, що наша боротьба лише починається, і ми обоє готові йти до кінця.

— Ще одне слово — і я накажу заткнути Вам рота, містере Вінґарде, — крижаним тоном відказала «міс Піґґі», навіть не кліпнувши.

Стройовим Плацом прокотилася хвиля приглушеного шепоту. «Містере Вінґарде?..» Учні розгублено перезиралися, ніби почули щось неймовірне. За всю історію Колонії ніхто не звертався до Учня на прізвище. Та ще й із цим холодно-шанобливим «містере».

— Цієї ночі в нашій Колонії сталися неприпустимі події, — провадила вона, повністю ігноруючи реакцію. — Кілька Учнів порушили правила та проникли на заборонену територію. Їхньою проводиркою, як і слід було очікувати, стала «30-15», — вона недбалим кивком указала на мене. — Рада Колонії під моїм керівництвом уже ухвалила рішення щодо покарання порушників, — вона ковзнула поглядом униз, ніби звіряючись із документом. — Отже, номери «22-11», «44-07», «91-80», «91-81» та «02-05» проведуть тиждень у Карцері, після чого відпрацюють місяць на виправних роботах. Відтепер вони позбавляються всіх привілеїв і до кінця перебування в Колонії не матимуть права отримати призначення вище п'ятого рівня.

Вона замовкла й неквапливо обвела поглядом спершу моїх друзів, а тоді — ряди Учнів. Стройовий Плац завмер. Ніхто не наважувався навіть ворухнутися. Саме цього вона й прагнула — щоб страх остаточно заглушив будь-який людський голос.

І лише тоді Оверсі вдоволено всміхнулася.

— А тепер… — її сиплий голос скрипнув повітрям. — Номери «30-15» та «91-79» були затримані цієї ночі на третьому поверсі Головної Будівлі Адміністрації під час викрадення документів із мого кабінету. Рада Колонії визнала їх винними за тридцятьма сімома пунктами порушень. Покарання — Вища Кара.

Усередині все завмерло. Я знала, що означають ці слова. Просто досі вперто не хотіла вірити, що вони знову прозвучать саме для мене, ще й на загал.

Аж раптом мертву тишу Стройового Плацу прорізали поодинокі обурені вигуки з рядів Учнів.

Я навіть розгубилася.

Невже протестують? Невже вони нарешті зрозуміли, що Вища Кара — це не просто чергове покарання, а межа, за якою людина може втратити частину себе? Невже вони справді готові ризикнути... щоб щось змінити в цьому світі?

— Прошу зберігати спокій. Ще хвилина — і ми почнемо, — владно промовила «міс Піґґі»; голос прокотився Стройовим Плацом холодною хвилею, миттєво приглушивши навіть поодинокі шепоти. Сталевий погляд без поспіху ковзав обличчями, ніби вишукуючи того, хто наважиться виступити проти неї. За мить Стройовий Плац знову потонув у мертвій тиші.

— Отже… враховуючи, що для «30-15» це вже четверта Вища Кара, а попередні, очевидно, нічому її не навчили, замість десяти ударів нейробатогом буде завдано двадцять.

Добре, що мене тримали ремені, бо інакше я б просто впала.

Двадцять.

Це слово продовжувало відлунювати в голові глухим ударом. Двадцять. Я навіть не могла уявити, як це — пережити вдвічі більше того, що вже здавалося неможливим.

У вухах зашуміло. Здалося, що саме повітря стало густішим, важчим, немов легені більше не здатні його вдихнути. Страх і приниження стискали зсередини, повільно позбавляючи сил, і я раптом відчула себе маленькою, беззахисною істотою, над якою вже занесли ногу, щоб розчавити.

Однак далі сталося те, чого я геть не очікувала. Стройовий Плац ніби вибухнув: глухий гомін знагла перетворився на обурені вигуки. Хвиля невдоволення прокотилася від Учнів до Дорослих. Я розуміла чому. За правилами Спільноти, які свого часу були створені з певних причин, Вища Кара передбачала десять ударів. Не більше. «Міс Піґґі» переступила межу. Вона вже не просто виконувала накази — вона насолоджувалася владою, яку отримала. І рано чи пізно за це їй доведеться відповісти.

Та зараз її холодний, безжальний погляд був спрямований лише на мене. У ньому палала відкрита жага помсти. Я проникла до її кабінету, порушила її правила, побачила те, що мала залишитися прихованим, — і тепер вона хотіла, щоб я заплатила за це болем.

Але Ред… До чого тут він? Це її рішення? Чи все ж таки Еммеріха Вінґарда? Невже батько справді здатен приректи власного сина?.. Хоча... після всього, що я вже про нього дізналася, чи варто дивуватися?

— Мешканці Колонії, я востаннє спокійно прошу вас зберігати тишу. Інакше буду змушена застосувати силу. До всіх, — прогриміла вона в гучномовець. Її обличчя налилося червоним, очі звузилися від люті, і на мить вона вже не скидалася на холодну, незворушну Начальницю Колонії. Переді мною стояла людина, яку дратувало, що хтось наважився порушити створений нею порядок.

Ураз вся Колонія знову потонула в мертвій тиші. Такій глибокій, що я почула власне серцебиття.

Ось і все. Вирок винесено, оскарженню він не підлягає. Залишалося лише витримати.

— Сьогодні честь стати «месниками справедливості», — урочисто продовжила «міс Піґґі», — надається Ґабріелю Сінгу, який завдасть двадцять ударів номеру «30-15», та Колду Луку, який завдасть десять ударів номеру «91-79».

Стройовий Плац, наповнений напруженим мовчанням, наче віддзеркалював усе, що вирувало всередині мене.Страх. Очікування болю. Безсилля. Усе це змішалося в одну важку хвилю, що стискала груди.

До того ж моє тіло вже ледве витримувало напругу: руки й ноги пекло від натягу ременів, м’язи болісно тремтіли, нудота підступала до горла, а кожен вдих давався дедалі важче.

Та десь глибоко всередині, під страхом, що стискав груди, ще жевріло дещо інше — гнів. І рішучість. Бо я знала: усе це неправильно. Так, вони могли зв'язати мої руки, змусити мене мовчати, змусити терпіти біль, проте не могли відібрати найголовнішого — моєї волі. І поки я ще здатна думати, пам'ятати й боротися, вони не перемогли.

Коли Оверсі замовкла, з-за трибуни вийшов високий чоловік. Чорний плащ майже торкався халяв чобіт, шкіряні рукавички щільно облягали долоні, а на скронях уже проступала сивина. Його суворе обличчя не виражало нічого, окрім холодної впевненості, а важкий погляд був таким, що хотілося відвести очі.

Я впізнала його: це той чоловік, Очільник Безпеки, що сьогодні вночі відправив нас із Редом до кімнати для допиту... Колд Лук. Тепер я принаймні знала його ім'я.

Я звернула увагу, що зараз його одяг майже нічим не відрізнявся від того, який завше носив Сінг. Чорний плащ, темний гольф, шкіряні рукавички... Дивний збіг.

Лук піднявся на платформу до Реда. Досі ремені лише утримували того біля стовпів, не розтягуючи тіло — ймовірно, ніхто не смів зробити це без особистого наказу.

Дорослий натиснув щось на панелі, і за мить ремені рвучко втягнулися в металеві пази, розіп'явши Реда, як і мене, між двома стовпами. На його обличчі промайнула болісна напруга, пальці мимоволі стиснулися, та вже за секунду він опанував себе.

Ми перетнулися поглядами. У його втомлених очах більше не було ані вагань, ані розпачу — лише тиха рішучість і дивне тепло, від якого мені стало трохи легше. Саме тоді я зрозуміла, що між нами більше не залишилося ні образ, ні недовіри. Усе це безслідно розчинилося.

А потім я відчула ще чиюсь присутність поруч. Ледь повернула голову — і мимоволі здригнулася. Біля мене стояв Тренер Сінг. Я навіть не почула, коли він підійшов. Як завжди — безшумно. Темні окуляри приховували очі, які більше не бачили світу, та я знала, що він уважно стежить за кожною моєю реакцією.

Цікаво… як саме він відчуває те, чого не бачить? Як розуміє, що відбувається навколо? По диханню? По серцебиттю? По запаху? Чи вловлює найменші зміни в рухах тіла? Може, він має якусь приховану здатність, що дозволяє йому сприймати світ інакше — помічати те, чого інші навіть не здатні відчути?

Трясця... Навіщо я про це взагалі думаю?..

Пекуче сонце безжально тиснуло зверху. Гарячий вітер ніс із собою запах розпеченого металу, гуми й пилу. І крізь цю задушливу тишу я побачила, як на обидві платформи одночасно підіймаються Наглядачі. У їхніх руках були довгі чорні футляри.

Наглядач, який піднявся на мою платформу, мовчки простягнув один із них Сінгу.

Я мимохіть майнула поглядом на платформу Реда — і серце стривожено тьохнуло. Там відбувалося те саме. Другий Наглядач передав такий самий футляр Колду Луку. Той відкрив його й дістав нейробатіг — найстрашнішу зброю покарання, яку я знала. Погляд Лука залишався холодним і зосередженим, а в ньому читалася безжальна рішучість того, хто вже давно перестав бачити в чужому болю щось людське.

І чомусь саме в цю мить, під розпеченим сонцем, посеред величезного Стройового Плацу, серед натовпу, який завмер у моторошному очікуванні, мене пронизала думка: як у світі, де надія постійно стикається з жорстокістю, не втратити в собі людяність? Чи таке взагалі можливо?

Я прожогом кинула погляд на «міс Піґґі», що стояла на своїй затишній трибуні — уособлення влади, позбавленої будь-якого милосердя. Її очі давно втратили здатність співчувати, а задоволено хижий вираз обличчя видавав насолоду від того, що вона спостерігала за тим, що відбувалося на обох платформах. Вона повертала голову з боку в бік, не пропускаючи жодної деталі, наче хижак, який уже відчув запах крові.

Я зиркнула на Сінга. Він стояв поруч нерухомо, мов та статуя, вирізьблена з каменю. Його гігантські пальці вже міцно стискали руків’я нейробатога, і сумнівів не залишалося: він не вагатиметься.

Раптом у пам’яті сплив уривок із брошури, яку я колись знайшла в Бібліотеці після другої Вищої Кари. Це була єдина інформація про нейробатіг, яку мені вдалося відшукати за весь час...

«Руків’я нейробатога виготовлене з надміцних матеріалів — карбонових волокон і титану. На його кінці розташований електронний модуль, який після активації генерує світлові псевдоджгути — спалахи синьо-фіолетової енергії, схожі на блискавки. Вони не лише мають винятковий вигляд, а й передають імпульси до нервової системи. Кожен розряд викликає нестерпний біль, що пронизує всі нервові волокна. Людина відчуває, наче її тіло наповнюється електричною енергією, а біль стає єдиним, що залишається в її свідомості».

У жахливому передчутті я нервово ковтнула й знову перевела погляд на Реда. Він, як і я, був розтягнутий між стовпами — темний силует на тлі блідого вранішнього неба. Відчула, що він дивиться на мене. Погляд — тихий, напружений — намагався подолати цю відстань між нами, дотягнутися крізь безодню страху, заспокоїти, стати опорою, хоч тепер ми обоє були безсилі.

І несподівано на мить мені здалося, мовби я дивлюся на все це не своїми очима.

Ми з Редом — двоє людей, розіп’яті між металевими стовпами під палючим сонцем посеред Колонії. Дві платформи. Два вироки. Два життя, які зараз мали стати черговим нагадуванням про силу тих, хто керує. Для них це було не просто покарання. Це було видовище. Вища Кара — найстрашніший вирок, який могла винести Колонія. І, мабуть, саме це лякало найбільше: не сам біль, що чекав попереду, а те, що навколо нього стояли сотні людей, які дозволили цьому статися.

Лише мої друзі не приховували нічого. Їхні погляди кричали про страх, безсилля й відчай.

А ми з Редом… ми були схожі на маріонетки, підвішені на нитках чужої волі, що чекали першого руху того, хто тримав їх у руках.

Саме в цей момент, либонь, мала з’явитися паніка. Мали потекти сльози. Мала охопити безвихідь, та цього не сталося. Усередині було дивне спустошення, немов всі емоції залишили мене десь далеко позаду, залишивши тільки холодне усвідомлення: усе вже вирішено, і змінити щось зараз неможливо.

Усі чекали лише одного — її сигналу. Легкого кивка, який мав запустити те, заради чого весь цей натовп зібрали на Стройовому Плацу.

І коли він настав, Сінг і Лук одночасно підняли нейробатоги.

Майдан занурився у таку тишу, що вона тиснула на вуха. Здавалося, навіть вітер завмер, очікуючи першого удару.

Я лише боковим зором встигла помітити спалах — синьо-фіолетові нитки енергії розгалужилися в повітрі, мов тонкі розряди блискавок, а слідом опустилася рука Сінга. Майже тієї самої миті нейробатіг Лука розітнув повітря над платформою Реда, залишивши за собою примарний слід світла. Обидва Дорослі рухалися з моторошною синхронністю, мов були частинами одного бездоганно налагодженого механізму.

Відчуття часу зникло. Залишилися лише дія і реакція, рух і наслідок, удар і біль.

Перший удар.

...Біль, що пронизав мене, був настільки сильним, що здавалося, його мала відчути кожна людина на цьому майдані. Він не просто обпалив шкіру — він проникнув глибше, пройшов крізь нерви й розтікся по всьому тілу, стираючи межу між фізичним відчуттям і свідомістю. Кожен імпульс був схожий на електричний шторм, що розривав мене зсередини, не залишаючи місця ні для думок, ні для чогось іншого.

Дихання збилося. Серце закалатало у розпачливому ритмі, намагаючись утримати мене в реальності, поки біль поглинав усе навколо.

...І знову цей біль... І знову... Кожен наступний удар був наче блискавка, що розколювала мене навпіл. Кожна клітина кричала, саме існування перетворювалося на суцільну агонію, а розум відчайдушно шукав хоча б найменший прихисток од цього нескінченного пекла.

Невже Ред відчуває те саме?..

Від цієї думки всередині все стиснулося. Здавалося, ще трохи — і серце не витримає цього болю, розлетиться на уламки, кожен із яких тягнутиметься до нього.

Перемагаючи біль, я підняла голову, і наші погляди зітнулися. Здавалося, у цю мить між нами більше не існувало ні натовпу, ні Стройового Плацу, ні всього цього жахіття — лише він і я.

Не могла зрозуміти, чи це була лише гра моєї виснаженої свідомості, чи справді так відбувалося, проте мені здалося, що Ред силкується взяти на себе бодай частину мого болю. І від самої цієї думки всередині раптом стало трохи легше.

Попри агонію, в його очах не було ні страху, ні відчаю — лише вперта, незламна рішучість. І я відчула, як ця рішучість передається мені. Тіло здригалося від кожного удару, та я відмовлялася підкорятися болю, відмовлялася дарувати їм задоволення бачити мою слабкість.

Я знала: колись шрами на наших тілах збліднуть, стануть майже непомітними. Та те, що випалювалося в душі зараз, залишиться назавжди. Не як символ страждання, а як доказ того, що ми вистояли. Що навіть у найтемнішу мить між нами залишилося щось, чого вони не змогли забрати. Та сама невидима нитка, яку вже ніхто не зможе розірвати.

Саме тоді, коли кожен удар луною віддавався в кістках, я раптом відчула в собі силу, про існування якої навіть не здогадувалася. Я більше не просто виживала — я приймала цей біль і перетворювала його на зброю, на щит, на свою мовчазну обіцянку: вони мене не зламають.

Я більше не рахувала ударів. Не чула криків довкола. Не бачила натовпу. Переді мною залишалися лише його зелені очі, у яких я вперше так виразно побачила те, що боялася назвати любов'ю.

...А потім темрява поглинула мене.