Раді Вас бачити!

Мене й справді замкнули в клітці — два на два метри, посеред порожнього, сирого й холодного приміщення. Перед цим змусили зняти сукню, помитися й перевдягнутися в білу футболку та штани. Взуття не дали.

Я лежала на брудному матраці, дозволяючи виснаженому тілу бодай крихту спокою, й дивилася вгору. Під стелею тьмяно світив блакитний ліхтар, розливаючи навколо холодне світло й іще дужче підкреслюючи гнітючу тишу. Його захисна сітка була всіяна дрібними цятками, схожими на далекі, байдужі зорі.

Цього разу мене позбавили навіть ілюзії самотності. Замість стін — ґрати. Кожен мій рух, кожен подих залишався під пильним наглядом Охоронця, який сидів неподалік на стільці.

Втома накочувалася хвилями, та сон ніяк не приходив. Свідомість давно вислизнула за межі цієї клітки. Думки безладно металися між тривогою за Реда, страхом за те, що могло з ним статися, і нескінченними запитаннями про світ за Стіною.

Чому нас відгородили від нього? Чому приховують правду, особливо про війну? Що криється за стінами інших Колоній? За мурами Міста? Вогнища? І чому я опинилася тут, у цій Колонії? Невже звичайна сирота, яка просто жила за правилами системи, може бути справді «особливою»? Якщо так… то в чому саме?

Я заплющила очі й повільно потерла скроні. Здавалося, голова ось-ось розколеться від цієї навали запитань.

Трясця… Я думаю зовсім не про те. Зараз мене має хвилювати лише Ред. Чи допомогли йому? Якщо за нами весь час стежили, то чому дозволили довести його до такого стану? Чого насправді домагається його батько? І навіщо містеру Вінґарду я?

Цей коловорот запитань затягував дедалі глибше, залишаючи після себе лише спустошення й гіркий присмак безсилля. Єдиною ниткою, що ще могла поєднати мене з власним минулим, були спогади... яких мене позбавили.

І все ж, лежачи в цій застиглій у часі клітці, я не могла позбутися відчуття, що щось невідворотно наближається. Щось велике. Те, що назавжди змінить моє життя.

***

Час тягнувся нестерпно повільно, мов густа смола. Коли-не-коли я дивилась крізь ґрати на Охоронця, і щоразу наші очі зустрічалися.

Спершу він здавався мені лише безликою постаттю в однострої Охоронців. Та з кожною хвилиною в ньому дедалі чіткіше проступала людина. Світло-русяве волосся коротко підстрижене й акуратно зачесане набік, наче навіть жодна волосина не мала права вибитися зі строю. Виразні риси обличчя, сильна щелепа й широкі плечі робили його старшим, ніж він був. Хоча, якщо придивитися, йому навряд чи було більше ніж двадцять п'ять років. Та найбільше запам'ятовувалися очі — великі, сіро-блакитні, напрочуд спокійні. У них не було ні зверхності, ні жорстокості. Лише уважність... і якась дивна, ретельно прихована туга.

Я мимоволі спіймала себе на думці, що він зовсім не схожий на інших Охоронців.

Погляд ковзнув нижче й зупинився на ледь помітному шрамі над верхньою губою. Його можна було розгледіти лише тоді, коли світло падало під певним кутом. Я добре знала такі сліди. Їх залишає нейробатіг. У мене вся спина ними поцяткована. Проте чому він — на обличчі? Та ще й в Охоронця? Це наслідок покарання? Чи щось зовсім інше?

Може, я помилилася. Може, цей хлопець не такий бездушний, яким здався мені спочатку. Може, в цьому шрамі захована його історія, його біль, його сумніви...

Мабуть, я надто довго не відводила від Охоронця погляду, бо він трішки просунувся вперед і тихо запитав:

— Тебе звати Ріка, так?

Від того, як м'яко прозвучав його голос — із ледь вловною сумішшю тривоги й… ніби щирої зацікавленості, — я мимоволі здригнулася. Чесно кажучи, це запитання застало зненацька, і серце миттю пришвидшило ритм.

— Так. І що... з того? — спробувала відповісти якомога безбарвно, та голос однаково зрадницьки тремтів. Я ще не знала, хто переді мною — ворог… чи перша людина, яка справді хоче мені допомогти. Тож почувалася, наче стою над краєм прірви, не знаючи, що чекає внизу, проте стрибнути доведеться будь-якої миті.

Він деякий час німував, неквапливо обводячи поглядом приміщення — либонь, перевіряв, чи нас ніхто не підслуховує, і лише тоді знову подивився на мене.

— Мене звати Сміт Скотт. Ти колись чула це ім’я?

— Ні, — сухо відповіла я, хоча всередині все напружилося.

— Ти пам’ятаєш Луту?

Я здивовано звела брови й уважніше придивилася до нього.

Лута.

Це ім'я здалося знайомим. Воно наче ворухнуло щось у глибині пам'яті, хоча відразу вислизнуло, так і не набувши ані форми, ані змісту.

— А чому я взагалі повинна його пам’ятати? — сухо кинула я, не зводячи з Охоронця пильного погляду.

Перш ніж відповісти, він знову озирнувся.

— Не його. Її.

— А хто вона?

Ця дивна розмова з хлопцем, якого я бачила вперше, відверто збивала з пантелику, та цікавість уже взяла гору. Розум гарячково шукав бодай якийсь зв'язок між Лутою й мною.

— Ти певний час жила з нею… колись, — майже пошепки промовив він.

У мене звело живіт, я напружилася. Серце пришвидшилося, а свідомість гарячково почала перегортати порожні сторінки пам'яті в пошуках бодай найменшого сліду.

— Моя... колишня сусідка по кімнаті?.. — невпевнено пробурмотіла я. — Дідько... Спогади про той час ніби в тумані... Навіть її номера не пам'ятаю. Її звали... Лута?

Сміт мовчки кивнув і знову стрімко озирнувся.

Запала глуха тиша. І я вже вирішила, що на цьому розмова добігла кінця, коли він раптом підвівся й тихо вимовив:

— Я кохав її.

Ох... Оце так заява.

Я звела на нього ошелешені очі. Чому він говорить це мені? Чому зараз? Це випадковість… чи черговий етап чиєїсь гри? Черговий хід у чужому експерименті? Та відповіді знову ж таки, певно, ховалися там, куди я не могла дістатися, — у моїх втрачених спогадах.

— І навіщо мені це знати? — запитала я, не приховуючи легкої зухвалості. — Її ж уже два роки як забрали, — я щосили намагалася здаватися байдужою.

— Я хотів допомогти їй, — глухо промовив Сміт і ступив до клітки. — Хотів організувати втечу, — кинув сторожкий погляд навколо, наче все ще боявся, що нас почують.

Розмова ставала дедалі дивнішою… і водночас — дедалі небезпечнішою. Проте я й сама не помітила, як почала ловити кожне його слово.

Щоби хоч трохи приховати власне хвилювання, змінила позу: підклала руки під голову й зручніше вмостилася на жорсткому матраці. Нехай це була лише ілюзія спокою, але зараз навіть її було достатньо.

— Як розумію, втекти вам так і не вдалося? — скептично запитала я, стараючись не виказати зайвих емоцій.

— Так. Бо тікати нікуди... — похмуро відказав Сміт і на часточку секунди замовк, а тоді майже пошепки додав: — Довкола лише червоний пісок…

— Це я вже зрозуміла… — важко видихнула. — За Стіною вибір невеликий. Особливо для таких, як ми.

Він ледь помітно сіпнувся, а тоді схопився за ґрати й опустив голову.

Минуло кілька довгих секунд, перш ніж він знову заговорив:

— Твій ключ… Це я передав його Луті.

Я мимохіть торкнулася шиї, де завше висів ключ од таємних дверей. Пальці ковзнули по порожній шкірі. Я різко сіла, і спиною пробіг крижаний холодок.

Трясця… Коли вони його забрали?.. Як я могла цього навіть не помітити?.. «Міс Піґґі» пошматує мене за все це…

Тим часом Сміт, не відводячи погляду від ґрат, продовжив:

— Ми зустрічалися таємно… Не знаю, коли саме все почалося, але вона стала для мене світлом у цій царині мороку… — він важко ковтнув і ще міцніше стиснув пальцями холодний метал. — Була моїм промінцем надії. Яскрава… сильна… безстрашна… — заплющив очі й скрушно видихнув: — Ох, моя хоробра дівчинка…

Коли він знову розплющив очі, вони блищали так, ніби Лута й досі стояла перед ним.

— Ми хотіли втекти. Бути разом… але… — Сміт затнувся, ніби слова в’язнули в горлі. Опустив голову й після довгої паузи ледве чутно додав: — Звідси неможливо втекти. І я досі не знаю, що з нею… Чи жива вона...

— Тобто? — тихо перепитала я, відчуваючи, як тривога стискає груди. Підібгала ноги під себе, сідаючи в позу лотоса.

Він звів на мене важкий погляд, сповнений туги й болю.

— Після її щеплення… Ми домовилися тікати відразу після нього… Але… — він урвався, кілька разів глибоко вдихнув, явно збирався з силами. — Потім я дізнався… що вона була вагітна… — на останньому слові його голос усе ж зламався.

Усередині мене все обірвалося. А Сміт іще дужче вчепився в ґрати. Здавалося, лише вони й не давали йому впасти.

Я не розуміла, як таке могло статися. Якщо Сміт — Охоронець, то його мали стерилізувати. Та я не стала озвучувати це запитання. Спершу хотіла дослухати його до кінця.

— Перед щепленням усіх обстежують… — заговорив він, доволі силувано. — Тож... її забрали відразу. Ми навіть не встигли попрощатися… І я досі не знаю, чи жива моя кохана… І її дитина…

Її? Він не сказав «наша»... Сказав — «її дитина». Отже, він знав, що дитина була не від нього. Отакої... Виходить, Лута завагітніла ще до того, як отримала статус «Майже Дорослий». І це означало лише одне… Шансів, що вона й дитина вижили, майже не було.

Раптом безбарвним тоном Сміт знову урвав тишу:

— І я не знав, куди зник ключ… — він глипнув на мене поглядом, сповненим одчаю. — Значить, вона все ж встигла передати його тобі. Ти знаєш… навіщо?

Я розгублено похитала головою. Сам ключ я пам'ятала. Пам'ятала, що Лута суворо заборонила комусь про нього говорити. Проте чому саме — цього я вже не знала. Наче хтось акуратно вирізав із моєї пам'яті саме пояснення.

Та вголос я цього знову не сказала.

— Я навіть не знала, що Лута була вагітна… — нервово ковтнула й поклала руки на коліна, бо помітила, що пальці тремтять. — Пам'ятаю лише, що моя сусідка постійно кудись зникала після Відбою й поверталася майже перед самим Підйомом. Я бачила, як її виснажували ці нічні вилазки, але… ми ніколи не були близькими. І, либонь, обох це влаштовувало. Я не лізла в її справи, вона — в мої. — Я трохи просунулася вперед і стишила голос: — Одного разу вона віддала мені ключ і взяла з мене обіцянку нікому про нього не розповідати й користуватися ним лише за крайньої потреби. Так я і робила… аж поки…

— Аж поки синок володаря Колонії не заморочив тобі голову, так? — голос Сміта став холодним і колючим, а слова боляче вдарили просто в серце.

Я різко стиснула щелепи. Відповідати на це не хотілося. Натомість за мить тихо запитала:

— Ви не знаєте… з Редом усе гаразд? Він був поранений…

— Ти справді думаєш, що йому дозволять померти? — сухо відповів Сміт. — За таких, як він, хвилюватися не варто. У хлопців із «блакитною кров'ю» все завжди під контролем. Вони подбають і про себе, і одне про одного.

Я лише коротко кивнула, не довіряючи власному голосу. Погляд сам ковзнув до лампи, що й далі розсіювала крізь ґрати холодне блакитне світло. Говорити більше не хотілося. Тож я повільно опустилася на матрац і відвернулася до стіни. Повіки неприємно запекло, тому я міцно заплющила очі, не дозволяючи сльозам скотитися.

Сміт мав право так думати. Після всього, що сталося, він мав право ненавидіти таких, як Ред. Та я вже не могла бачити в Реді лише ворога. Так, він робив страшні речі, і цього вже не змінити. Але тепер я бачила не лише його вчинки, а й людину, яку все життя ламали й учили жити за чужими правилами. Бо я не знала, як сама вчинила б на його місці... Усе своє життя він лише відчайдушно намагався заслужити любов власного батька. А я й сама не раз ловила себе на тому, що заради тих, кого люблю, готова порушити правила. А міс Піґґі... Її любов до батька була якоюсь хворобливою, незрозумілою, ба навіть страшною. І тепер, дивлячись на Реда, я вперше подумала: може, любов іноді не лишень рятує. Може, вона здатна засліпити настільки, що людина перестає помічати, де закінчується добро й починається зло.

Та я колись читала, що кривдник, щоб змінитися, має спершу визнати, що він кривдник. Визнати свою провину. Взяти на себе відповідальність. І Ред… зробив саме це. Він зізнався. Він не тікав од правди. Отже, шкодував. І мені дуже хотілося вірити, що це було справжнє каяття. А якщо людина здатна щиро шкодувати… значить, вона ще здатна змінитися.

Ця думка непомітно пустила коріння десь глибоко всередині мене — маленьке, проте напрочуд вперте зернятко надії.

Уже провалюючись у сон, я раптом усвідомила ще дещо: ми з Редом давно несли спільний тягар. Наші долі переплелися так міцно, що розділити їх уже навряд чи можливо. І якщо я справді хотіла докопатися до правди… мені доведеться довіритися йому. Так, це був ризик. Але якщо я більше не могла довіряти навіть Редові... то кому тоді могла довіряти взагалі?

***

Ранок настав так раптово, наче сильний вітер одним поривом розірвав густий туман, відкривши переді мною сіру, безкраю порожнечу.

Відчувши на собі чийсь погляд, я перевела очі на ґрати. По той бік стояв Сміт. На його обличчі застигли співчуття й туга. Неприємний холодок ковзнув уздовж хребта. У цьому виразі не було нічого доброго.

— Лялю... Боюся, маю кепські новини, — понуро промовив Охоронець, відводячи погляд. — Тебе визнали винною в порушенні правил Колонії й призначили Вищу Кару. По тебе прийдуть о восьмій.

Світ ніби обвалився мені на плечі, придавивши своїми уламками. Страх стискав груди, скував тіло, однак я лише міцніше зціпила зуби й до болю стиснула кулаки.

Отже, вона таки знайшла спосіб помститися…

Минуло кілька довгих секунд, перш ніж я змогла вичавити з себе:

— Іншого я й не чекала. Здається, Начальниця Колонії Оверсі просто обожнює мене.

***

Час тягнувся болісно повільно. Сміт пропонував мені воду й хліб, але я відмовилася. Досвід уже навчив: краще нічого не їсти, ніж знову пережити наслідки їхньої «турботи».

Згодом десь у глибині коридору пролунав скрегіт дверей, а за ним — важкі кроки, що глухо відлунювали від сирих стін.

Охоронниць було кілька; їхні постаті скидалися на тіні давно забутого кошмару. Не промовивши й слова, вони скували мені руки кайданками й повели вперед — вузькими коридорами, де вкриті іржею та пліснявою стіни навіювали липкий жах.

Коли мене вивели надвір, сонце після напівтемряви різонуло по очах так сильно, що я мимоволі сіпнулася, намагаючись затулитися руками. Та одна з Охоронниць грубо штовхнула мене в спину.

— Рухайся! Начальниця Колонії Оверсі не любить чекати.

Ці слова впилися в мене, мов рій злісних комарів, залишаючи по собі невидимо болючі укуси. Та я мовчки проковтнула й рушила вперед.

Коли очі нарешті призвичаїлися до світла, я побачила порожні вулиці. Лише пил, покинуті інструменти й вітер, що ганяв сміття між будівлями. Жодної живої душі.

Куди поділися всі мешканці Колонії? Чому навколо така гнітюча тиша? П'ятниця... Близько восьмої ранку... Учні мали б сидіти на заняттях. Але де ж Дорослі?

Я ще раз обвела поглядом простір. Ні... Тут щось не так. Занадто тихо й порожньо.

Ми не зупинялися ні на мить. Минули поворот до Тренувальних майданчиків, пройшли повз Лазарет, і я мимоволі глянула на знайому будівлю. 

Десь там зараз Ред... Живий? Прийшов до тями? Чи мені вже ніколи цього не дізнатися?

Ми звернули в бік Вежі. Дідько... Що відбувається? Зазвичай Вище Покарання проводили в Багатокутнику — якомога далі від сторонніх очей. Невже цього разу все буде інакше?

Серце калатало рівно й глухо, мовби вже змирилося з тим, що далі буде тільки гірше. Адже найстрашнішою була не сама кара, а невідомість. А я втомилася чекати. Втомилася гадати. Втомилася боятися того, чого навіть не могла уявити.

З кожним кроком ставало дедалі очевидніше: дорога веде зовсім не туди, куди я очікувала.

І саме тоді я раптом усвідомила: більше не боюся. Це було дивно... Проте здавалося, страх просто вигорів дотла. Певно, у кожного є межа, за якою вже неможливо боятися — лишається тільки йти назустріч удару. Бо коли втрачаєш усе... боятися вже нічого.

...Та чи справді я втратила все?

Майже діставшись Вежі, ми несподівано звернули в бік Стройового Плацу.

...І тоді я зрозуміла, що всі мешканці Колонії були там.