Спочатку:
На сторінку книги
— Ти теж бачиш дивні сни? Чи радше мариш наяву — так, що все здається надто реальним, Ріко? — Редів голос долинав крізь туман, приглушений і розмитий. Його слова ніби губилися в густій імлі, ледве торкаючись свідомості.
Я струснула головою, намагаючись зібратися й зрозуміти, де я і що відбувається — у скронях пульсувало, наче щось щойно вирвали зсередини.
За мить простір довкола поволі прояснів, набуваючи чітких обрисів. Я сиділа на жорсткому стільці зі зв’язаними за спиною руками. Навпроти — Ред, також скутий, блідий і виснажений. З розсіченої брови по щоці тягнувся патьок рубінової юшки, стікав по підборіддю й крапав на груди. Між нами — невеликий пластиковий стіл, праворуч — величезне дзеркало на всю стіну, що відбивало нашу напружену сцену.
Повітря не було задушливим, та мене нестерпно мучила спрага — язик пересох, мов піском припорошений. Нудота підкочувала хвилями, і кімната перед очима хитнулася. Я стиснула кулаки й кілька разів глибоко вдихнула носом.
Намагаючись зрозуміти, що відбувається, я повільно обвела кімнату поглядом і спіткнулася об власне відображення в люстрі. Вигляд у мене був виснажений, жалюгідний, але жодних ознак того, що я плакала.
А я плакала?.. Гм.
Очі були сухими, відображали лише глибоку втому й розгубленість. Жодної припухлості, жодного почервоніння.
Що за чортівня?
Думки плуталися, як розсипаний клубок ниток. Серце шарпалося в грудях, кожен вдих давався важко, уривчасто.
Що тут, дідько, відбувається? Відчуття таке, ніби попередня розмова з Редом — несправжня… Мені що, це примарилося?
Потягнулась очами до його відображення в люстрі — рана виглядала свіжою, він був блідий і втомлений, однак скільки ми тут і про що говорили — я не розуміла.
Він справді щойно зізнався, що використовував мене за наказом батька?.. Зрадив? Чи… ми обоє лише пішаки в чужій грі?
Ред дивився на мене з напруженим очікуванням; у погляді змішалися тривога й надія. Я спробувала згадати, що саме він питав, проте думки розліталися, мов розсипані по небу зорі, безладні й недосяжні.
Я склепила повіки, судомно ковтнула — і раптом його слова відлунали в голові: «Ти теж бачиш дивні сни? Чи радше мариш наяву — так, що все здається реальним, Ріко?»
Поволі розплющила очі й сфокусувала погляд на Реді. Я не знала, що відповісти, тож, облизавши пересохлі губи, лише ледь помітно кивнула.
Він важко видихнув, і плечі безсило опустилися, ніби на них раптом навалилася непосильна вага.
— Виходить… тобі теж підчищають пам'ять… — глухо прошепотів він, і в голосі виразно бринів відчай. — Не знаю… Дідько! Я не пам'ятаю! — раптом різко смикнувся на стільці, намагаючись звільнити руки від кайданок.
Пронизливий брязкіт металу різонув по вухах і важкою луною прокотився кімнатою, ще більше загострюючи моторошну тишу. Та вже за мить Ред змусив себе заспокоїтися. Коли він знову подивився на мене, в його очах я побачила лише щиру тривогу.
— Ти як? — уже значно тихіше спитав він. — Виглядаєш так, ніби щойно побачила привида, — куточки його вуст ледь сіпнулися у кволій усмішці.
У мене аж засвербіла рука — так хотілося добряче врізати йому, а тоді закричати, виплеснувши все, що накопичилося всередині. Та я стрималась. Лише коротко хитнула головою, ніби відганяючи зайві думки, і глибоко вдихнула. Зусиллям волі повернула собі холодну ясність: мені потрібні відповіді — не емоції.
— Реде… те, що ти казав про марення наяву… — обережно почала я, збираючи докупи розсипані думки. — У мене вже було щось подібне… в Оранжереї… Наче сон, але надто реальний… — я ковтнула. — І ще одного разу, на Тренуванні… серед натовпу… — на мить замовкла, переводячи подих. — А зараз… здається, це повторилося… — неквапливо обвела поглядом кімнату, ніби сподіваючись знайти відповідь у тінях.
— Він не дозволяв нам зблизитися… — тихо пробурмотів Ред, наче й не почув мене. — Бо це не входило в його плани… Ну, звісно... — гірка усмішка торкнулася його губ. Очі блищали болем і гірким прозрінням, поки він повільно оглядав кімнату. — Спершу застрашував мене, потім використовував. А я… — він на дещицю секунди заплющив очі. — Я повівся, як останній бовдур! — вигукнув, закинувши голову, ніби звертався до когось невидимого. — Дідько… який же я був бовдур…
Потім наші погляди знову ззирнулися, і він промовив приглушеним голосом:
— Я не виправдовуюсь, Ріко… те, що я робив… — втомлено похитав головою, не договоривши.
Отже, це було насправді. Не сон. Він зізнався. До-о-обре...
Мовчки дивилася на Реда, відчуваючи, як вир думок бентежить душу й тіло. Було боляче. Було гірко. Проте водночас — дивно полегшено від того, що правда, хай і жорстка, нарешті прозвучала. Та все ж не полишало відчуття, ніби ми з Редом ведемо дві різні розмови — дві паралельні історії, яким не судилося перетнутися.
Я згадала його зізнання. Те, як він говорив про зраду, про кохання... Слова, що розбили мої ілюзії, залишивши після себе лише оголені нерви й пекучий біль. Усередині все болісно стиснулося.
Він казав, що кохає мене... Але чи пам'ятає він це тепер? Чи й ці спогади стерли? Чи пам'ятає, як я назвала його й усіх їх чудовиськами? І чому на мені немає жодного сліду сліз? Невже наші спогади знову пошматували, безжально викинувши все «зайве»? Просто посеред розмови? Якщо так... то як це відбувається? І як часто? Нас щоразу «відкочують» назад, мов зламану систему? Якщо це правда... тоді це... це... От дідько...
Зробила глибокий вдих, намагаючись відчути себе, свої емоції... Знайти бодай якийсь доказ того, що ще мить тому кричала, плакала, захлиналася від болю.... Але не знаходила нічого. Жодного сліду. Ні розпачу. Ні злості. Лише глибоке спустошення, що холодним туманом розтікалося всередині. Наче хтось ретельно вимів із моєї свідомості все зайве, залишивши лише суху, пронизливу раціональність.
Мені потрібна правда. Уся. Про себе. Про Місто. Про ці кляті зразки. Про експерименти Вінґарда-старшого. Про війну... Я повинна витягти з Реда все, що він знає.
Нарешті зібравши рештки волі, я змусила себе заговорити:
— Розкажи… — голос зрадницьки зірвався на хрип. Я прочистила горло. — Розкажи, як ти сам розумієш ті свої дописи про зразки… Чому ти написав, що я — «недогляд»? Що це взагалі означає? — я так і не наважувалась дивитися йому в очі, ховаючись за пасмами волосся, немов це був мій єдиний захист від його ціпкого погляду.
— Не знаю, Ріко… — тихо озвався Ред, у голосі жевріли суміш розгубленості й смутку. — Мабуть, я тоді щось дізнався про батька... і про те, що він втручається в мою пам'ять. Зрозумів, що можу все це забути. Тому й залишив собі підказку... своєрідне нагадування. Саме тому й зробив ті написи.
— Тобто ти вже бував в Архіві? А пам'ятаєш, як туди потрапив? — я злегка примружилася, уважно спостерігаючи за ним, усе ще ховаючись за завісою волосся.
— Ймовірно, бував, — задумливо відказав він. — І, можливо, не сам...
— Тобто?! — вихопилося в мене. Я ошелешено втупилася в нього, відчуваючи, як серце знову застугоніло в грудях.
— Думаю, ми були там удвох.
— Що?! — я різко підскочила на стільці, і металеві ніжки пронизливо скреготнули по підлозі, змішавшись із брязкотом кайданок.
— Можеш не повірити, але сьогодні мене не полишало відчуття, ніби я вже проходив цим шляхом… разом із тобою. Деякі моменти здавалися до болю знайомими.
Чомусь я відразу відчула: він каже правду. Повільно звела погляд угору, замислившись.
— А твій брат і друзі... Вони не знають, що... — я кинула короткий погляд у його бік, знову уникаючи прямого контакту очей.
— Ні, не знають, — сухо відрубав Ред. А затим, важко зітхнув і тихіше додав: — Вони багато чого не знають... І не ставлять зайвих запитань — просто роблять те, про що я прошу.
— Наприклад? — я знову вп'ялася в нього поглядом, відчуваючи, як поступово повертаються холодний розум і звична допитливість.
— Наприклад, я просив Бетті стежити за тобою там, куди сам не мав доступу… у душовій, — він навмисно підкреслив останнє слово.
Мене пересмикнуло. Наче хтось щойно заліз мені під шкіру.
— А ще після... тієї сутички в Їдальні я послав її поговорити з тобою… коли ти всміхалася зорям… — на його губах з’явився обережний усміх, а в очах спалахнуло ніжне світло.
У цю мить я вловила відгомін якихось далеких почуттів — вони немов тремтіли в повітрі між нами. Редів погляд затягував, мов вир. Це лякало... але я не могла відвести очей. Здавалося, він торкається кожної моєї думки, кожної емоції, проникає туди, куди я нікого не пускала. І все ж...
— Тобто білявка опинилася в моїй кімнаті не випадково? — різко запитала я, силоміць повертаючи собі холодну рівновагу й ховаючи хвилювання за байдужою маскою.
— Авжеж, ні, — він відповів з незворушним спокоєм.
Від цієї прямоти мої брови поповзли на лоба.
— Усе це було частиною батькового плану. Та доля інколи ламає навіть найточніші розрахунки, — Ред зробив втомлене напівколо очима й ледь усміхнувся, вочевидь, згадав щось своє.
І саме тоді мій погляд ковзнув до його рани. З неї й досі повільно сочилася кров, залишаючи темний слід на шкірі. Це вже зовсім не скидалося на дрібну подряпину, і десь глибоко всередині прокинулося тривожне передчуття, що все це добром не закінчиться.
Йому потрібна допомога… треба обробити рану… але ж Ред упертий, як чорт. Трясця.
— Від самого початку все пішло шкереберть, — провадив він, ніби скидаючи з плечей тягар спогадів, і знову гірко всміхнувся краєчком вуст, вириваючи мене з думок про його рану. — Коли ми прибули до Колонії, нас мали зустріти «міс Піґґі» з Охоронцями. Однак через плутанину з розкладом монорейки ми приїхали раніше... і випадково натрапили на тебе, пам’ятаєш? — цього разу усмішка була втомленою, хоча в очах усе ж блиснула знайома лукавинка. — Уявляєш, як я отетерів, коли зрозумів, що це саме ти... — останнє слово він вимовив майже побожно. — Батько показував мені твоє фото й трохи розповідав про тебе... тож я відразу впізнав «особливу дівчину Ріку». А от для моїх друзів ти була просто «30-15» — дивакуватою дикункою з Колонії, — у його голосі знову дзенькнули веселощі.
Я різко вигнула брову, відчуваючи, як усередині починає закипати роздратування.
От нахаба…
Та я лише стиснула щелепи, не дозволяючи емоціям узяти гору.
— Красуне, я просто розповідаю, як усе було, — мовив Ред, очевидно, вловивши мій настрій. — Нічого не вигадую й не приховую. Тож трохи приборкай свій норов, — він тихо пирхнув, і в очах заграли іскорки задоволення.
Здається, моя реакція його щиро тішила.
Я звузила очі, відчуваючи, як у мені борються два абсолютно протилежні бажання: добряче врізати йому по цьому втомленому, безсовісно красивому обличчю... або притягнути ближче й заткнути йому рота поцілунком.
Чисте божевілля.
На щастя, Ред навіть не здогадувався про хаос у моїй голові й спокійно продовжив:
— Ще в монорейці ми з Кейлом встигли посваритися, тож, коли прибули сюди, я вже був на межі. А потім був той самий хук у ніс... Пам'ятаєш?
Я кивнула, злегка примружившись. Тепер у ньому було щось незвичне: відвертість перепліталася з розгубленістю і якоюсь майже дитячою щирістю. І, що найгірше... мені це подобалося.
І раптом до мене дійшло: Ред мені подобається… попри все. Отакої... Але чи пробачила я його? Звісно, ні. А чи зможу колись? Не знаю. Спершу хочу зрозуміти. А далі... поживемо — побачимо.
— Це мало статися ще дорогою, однак я стримувався аж до… — він на мить замислився. — Саме їхні глузування з тебе остаточно вивело мене з рівноваги… Тож я зламав Кейлу носа трохи пізніше, ніж він, по суті, заслужив.
Хвалько.
Я фиркнула подумки, а вголос уїдливо кинула:
— Як зворушливо. Виходить, саме я довела твою агресію до вищої температури кипіння. — Скривила губи. — А всі ті пафосні репліки на кшталт «ти подобаєшся Кейлу»... Для чого це було?
— Перевіряв твою реакцію, — миттєво відповів Ред, ніби давно чекав цього запитання, а після короткої павзи серйозніше додав: — Узагалі батько наказав мені викликати в тебе різні емоції. А як саме — вирішував уже я.
— Ти засранець! Знаєш про це? — різко випалила я, смикнувшись уперед. Та тіло ніби перестало мене слухатися — скувалося, наче його залили невидимим клеєм.
— Справедливо... — тихо погодився він. Проте в очах на секунду спалахнули темні іскри, що виказували напругу, яку він з усіх сил намагався приховати.
Силкуючись хоч трохи розім'яти затерпле тіло, я посунулася на стільці. Метал різко брязнув, і я скривилася — від звуку й незручності водночас. Кинула короткий позирк на Реда: в його очах читалося мовчазне «ти в порядку?». Я кивнула і самими губами прошепотіла: «Продовжуй».
— Якщо чесно, — навдивовижу він одразу повернувся до розповіді, уважно спостерігаючи за мною, — Кейл із Тісом зовсім не полегшували мені життя, — Ред стенув плечима й важко зітхнув. — Здавалося, вони навмисне по черзі намагалися привернути твою увагу. — Він похитав головою, а за мить уже з живішою інтонацією додав: — От хоча б той випадок на Тренуванні, коли Кейл викликався добровольцем... Чесно? Мені тоді страшенно хотілося його придушити. І щоб ти це побачила. — Він ворухнув руками за спиною — у тиші тихо дзенькнув метал кайданок. Здавалося, десь глибоко всередині нього знову розпалюється вогонь, який він ледве стримує.
Я розгублено кліпнула. Навіть не підозрювала, що тоді він думав зовсім не про бійку.
— Я ж сама зламала йому ніс, — озвалася я, і знайоме відчуття провини знову стиснуло груди.
І це сталося не через чиїсь маніпуляції. Це була я. Моє рішення. Моя реакція. Хай йому грець...
— Так, — кивнув Ред. — Ти зламала Кейлу ніс. Але водночас на якийсь час вивела його з гри. І мені це, звісно, було тільки на руку. Батько ще й подбав, щоб Кейл довше затримався в Лазареті. Наскільки я тепер розумію, тоді йому провели якесь... «заплановане» обстеження. Навіщо — гадки не маю. Та мені це тоді здалося цілком нормальним. — Він безпорадно похитав головою. — Батько завжди вмів усе так обставити, що навіть найдикіші речі здавалися правильними.
Я кілька секунд мовчала, не відводячи від нього погляду. Усередині все ще жила образа, але злитися так само сліпо, як кілька хвилин тому, вже не виходило.
Його стосунки з Кейлом і рештою — не моя справа. Та й судити Реда я не мала права. Я сама далеко не ідеальна ні як подруга, ні як людина. Але... Кейл навряд чи назвав би таке «піклування» турботою.
Ох, Реде… Чим більше він відкривав мені свої темні шари, тим важче ставало. І водночас я не могла забути, що ним теж керували. Ним теж маніпулювали. Чи не так?
Та дідько... Скільки можна крутитися навколо цього «але»? Зараз це не мало значення. Мені потрібна правда. Уся. І байдуже, якою ціною.
