Раді Вас бачити!

Спершу Ред, звісно, не повірив мені. Але коли я виклала все, що знала, й навела всі факти, він лише мовчки кивнув.

Поклавши перед собою досьє Кристаль і підсвітивши його ліхтариком, Ред довго вдивлявся в рядки. Здавалося, він намагався прочитати не текст, а те, що ховалося між словами. Зрештою важко видихнув і з тихим, невластивим йому осудом промовив:

— Невже батько весь цей час знав, що мати Патріка тут?..

Було видно, яких зусиль йому коштує стримувати себе. Його погляд раз у раз змінювався — то ставав гострим і зосередженим, то згасав, ніби він марно намагався скласти докупи всі шматочки цієї моторошної картини.

— Може, він вважав Кристаль загиблою? — обережно припустила я, намагаючись хоч трохи пом’якшити потрясіння Реда. Хоча сама не вірила у власні слова. Вони звучали надто непереконливо. Майже безглуздо.

— Навряд чи, — гірко всміхнувся Ред. — Я вже зрозумів, що мій батько зовсім не такий простий, яким хоче здаватися... — він важко зітхнув, і Архів знову поглинуло важка тиша, яка, безумовно, тиснула на нас обох. Я відчула, як повітря стає густішим, а кожен вдих — важчим за попередній.

Не хотілося ятрити його рану, проте мовчати зараз — означало тікати. Доста цих недомовок. Час викладати карти на стіл.

— Слухай, Реде… — невпевнено почала я. — Кристаль якось згадувала, що твій батько… вводив їй якісь препарати… ще до того, як вона завагітніла… — я підбирала слова дуже обережно. — Можливо, здібності Патріка… — замовкла, бо помітила, що Ред дивиться кудись в темряву Архіву, зовсім не реагуючи на мої слова, наче мене тут узагалі не було. — Реде?.. — тихенько покликала я.

Він неквапливо повернув голову.

— Цікаво… як давно батько цим займається? — мовив задумливо. Його тон звучав ніби рівно, та під ним відчувався глухий внутрішній шторм. — Уявляєш, якщо Кристаль була лише його… коханкою… і він... — Ред різко провів рукою по обличчю, немов намагаючись стерти саму думку. — То моя мама… Вона... знала?..

Тепер од його тону мені стало тоскно, всередині все стислося, а серце, схвильовано тьохнувши, на мить завмерло.

Я чекала, що Ред продовжить говорити, але він несподівано заплющив очі й похитав головою, мовби намагаючись відштовхнути важкі думки, що обсідали його. Напруга, що зависла в повітрі, була просто нестерпною. Та раптом у грудях заворушиться черв'як сумнівів, і зненацька, мов грімниця, мене прошив, здогад.

— Тобто… ти думаєш, що твій батько вводив препарати їм обом?.. — жахнулася я, відчуваючи, як серце підстрибнуло до самісінького горла, а долоні спітніли. Темрява ніби звузилася навколо нас.

Ред розплющив очі й коротко кивнув.

— Впевнений, що не лише їм...

 Я затремтіла, відчуваючи, як страх сковує мене зсередини.

— Боюся навіть це вимовити… але мушу спитати… — ковтнула, змушуючи себе говорити далі. — Думаєш, що твій батько проводив… експерименти? — Я сама не впізнала свій голос — він звучав тихіше й хрипкіше, ніж зазвичай. — На близьких людях? Жінках? — затнулася. — …Дітях?.. — останнє слово прозвучало майже нечутно.

Всередині все похололо, а в голові промайнула думка, що відповіді, які ми шукаємо, можуть бути набагато страшнішими, ніж я могла собі уявити.

Ред пронизав мене гострим поглядом, у якому блискавкою промайнув біль — глибокий і всепоглинальний — той, після якого залишається лише суцільна темрява в душі. Його щелепа стиснулася, і на мить здалося, що зараз він скаже щось різке, жорстке… та змовчав.

У животі від побаченого кевкнуло, а серце загупало ще швидше.

Утім, уже за мить Ред ледь помітно хитнув головою, ніби відганяючи від себе темні думки, що намагалися пробратися до поверхні... Не знаю, як йому вдалося так швидко опанувати себе, та його погляд раптом прояснів. Наче він щойно щось вирішив для себе.

Затамувавши подих, я чекала його відповіді. Він обережно поставив ліхтарик на полицю поруч, ковзнув коротким поглядом по досьє Кристаль і хрипко промовив:

— Дивно усвідомлювати, що я — частина експерименту, — він коротко всміхнувся — без радості, самими губами, — який, імовірно, почався ще до мого народження... — Його голос на мить спалахнув обуренням, потім потьмянів, наповнившись втомленим сумом, і зрештою згас у глухій тузі. — Як ти сама, Ріко? Тримаєшся? — він звів утомлені очі на мене.

— Так… — важко видихнула я. — Тримаюся. — Кивок вийшов невпевненим. — У мене дивне відчуття… — затнулася. — Наче я тільки зараз починаю розуміти: моє життя — це чийсь чужий сценарій… І що я в ньому — не гравець, і навіть не ферзь... а пішак.

Тиша у приміщенні цієї миті була настільки густою, що можна було почути як сідає пил на папери. Я прислухалася до себе: кров глухо пульсувала у венах, пальці тремтіли, думки металися, мов пориви вітру в бурі. Та раптом відчувала, як кожен нерв у тілі напружився, мовби готуючись до невідомого, і на зміну страху й шоку прийшло прозріння.

Я ковтнула, намагаючись вирівняти дихання.

— Не скажу, що мені легко це все прийняти… — ледь махнула ліхтариком у бік коробок. — Проте… — промацала поглядом приміщення й, схопившись знову за внутрішні відчуття, по паузі додала: — Здається, я очікувала знайти щось подібне. Не знаю, як це пояснити… але наче на підсвідомості, я завше знала це. — Я зробила павзу. — Та й, як на мене: краще гірка правда, ніж… — Погляд зупинився на досьє Кристаль перед Редом. Я вдихнула глибше і, зібравши рештки впевненості, спитала: — Реде, мене більше хвилює інше… — провела пальцями по краю полиці — пил залишився на шкірі, холодний і липкий. — Чому ніде немає досьє Ебби? Як думаєш, що саме приховують у її минулому?

Він одразу спіймав мій погляд. І я побачила, як у його очах крізь втому пробивається жива іскра.

— «Ебба» — це ж не її справжнє ім’я, так?

Я похитала головою.

— Ні. Я його вигадала. Вона майже нічого не пам’ятала… Жодної інформації про неї ніде не було, тому… — не договорила, бо Ред уже знову дивився на теку Кристаль. Я на мить завагалася, зважуючи все, а тоді тихо додала: — Але вона згадувала сестру… Гілдеон…

— Гілдеон? — він метнув до мене напружений погляд.

Серце схвильовано тьохнуло.

— Здається... я вже десь чув це ім'я... — Ред зосереджено наморщив лоба.

Пауза затягнулася. Я навіть перестала дихати.

— Гіл-де-он… — неквапливо повторив він, ніби смакуючи кожну літеру. — Дивно… знайомо… але… ні… не можу пригадати… — врешті видихнув втомлено.

У мене впало серце. ‌У приміщенні знов запанувала цілковита тиша, наче світ щойно скувало кригою. І Ред знову втупився у досьє Кристаль, з виразом глибокої задуми на обличчі.

— А що щодо Кейла й Бетті? — обережно озвалася я, силкуючись повернути його назад у розмову, хоч і боялася перегнути.

Він розгублено глипнув на мене й знизав плечима.

— З ними… більш-менш ясно. Ймовірно, батько також проводив свої… експерименти з їхньою матір’ю — Тіціаною.

Я помітила легке хитання у Редовому голосі. Відчувалось, як слова на кшталт «експерименти» й «вагітна матір» викликають у ньому неабиякий дискомфорт.

— Це логічно. Я ж казав, що він із Фрітбертом — батьком Кейла й Бетті — були нерозлийвода, — його обличчя напружилось, а очі знов потемніли й набули якоїсь зловісної глибини. — Тож не здивуюся, якщо вони разом працювали над… — Ред раптом стиснув край полиці так сильно, що побіліли кісточки.

— Над вакциною? — тихо припустила я, теж торкаючись холодного металу полиці.

— Та біс їх знає, над чим вони працювали! — несподівано різко вигукнув він. У ту ж мить його кулак із глухим стуком врізався в картонну коробку. Стелаж ледь помітно здригнувся, картон тріснув, а в повітря здійнялася хмара пилу. Різкий запах старого паперу вдарив у ніс, неприємно подряпавши горло.

Я мимоволі відскочила вбік, ледь не перечепившись через коробку, що стояла на підлозі. Завмерла, втупившись у Реда широко розплющеними очима, й раптом упіймала себе на думці, що більше не впевнена, кого бачу перед собою... Він важко дихав, до болю стискаючи кулаки. Один важкий вдих, другий... Потім усе навколо поглинула тривожна тиша. Я відчула в роті гіркуватий присмак страху. Серце шалено калатало, а пил повільно осідав, кружляючи в блакитному світлі наших ліхтариків. Їхні промені перетиналися, і дрібні порошинки здавалися крихітними магічними іскрами, що зависли в повітрі.

Та за мить Ред зустрівся зі мною поглядом і несподівано спокійно промовив, немов намагався повернути все на свої місця:

— Вибач, Ріко… Я не хотів тебе налякати.

Я розгублено вдивлялася в нього. Глибокі смарагдові очі знову стали теплими й лагідними, наче вели мене крізь морок власних сумнівів, а м'який, оксамитовий голос поступово втихомирював бурхливий океан емоцій усередині мене… Та попри цей удаваний спокій було помітно напруження, яке тримало його в полоні: тіло ледь помітно тремтіло, мов напнута струна, пальці були стиснуті так міцно, що кісточки побіліли, а на шиї чітко проступили напружені жили.

Помітивши, що я не зводжу з нього очей, Ред важко зітхнув і повільно розтиснув кулаки. Напруга почала відступати, плечі безсило опустилися.

Вже вдруге за цю ніч я побачила справжнього Реда. Не хлопця, який постійно все контролює. Не загадкового маніпулятора. І навіть не захисника. Просто людину. Розгублену. Вразливу.

— Пробач… Усі ці… усвідомлення… ці розрізнені пазли, що раптом складаються у єдину картину… Вони ніби розривають мені мозок, руйнуючи рівновагу, яку я вибудовував роками.

Його щирість і м'якість трохи послабила клубок страху всередині мене, але попри це тривога й невизначеність усе ще пульсували в повітрі між нами.

— Що ти маєш на увазі? Можеш пояснити зрозуміліше? — невиразно пробурмотіла я.

— А ти можеш запитати про щось простіше? — він кумедно скривився, а в куточках губ ледь ворухнулася усмішка.

— Добре… — я насупилась, важко видихаючи. Коли раптом у мені спалахнуло гостре обурення. — Реде, спробуй хоч на хвилину уявити, як це — бути на моєму місці! — голос сам підвищився, хоча я й не збиралася кричати. — Що б ти зараз не дізнався, як би це тебе не ламало — мені ще важче. Ти принаймні знаєш бодай щось. А я... я чіпляюся за ці жалюгідні крихти інформації... — я урвалася, відчуваючи, як усе всередині знову закипає. Очі почало пекти. Ковтнула клубок у горлі й глибоко вдихнула. — Усі ці дивні факти, ця купа незрозумілого, страх перед тим, що чекає нас за межами Колонії… це не просто вибиває мене з рівноваги, це…

— Це що?.. — його очі звузилися.

Я проігнорувала його запитання.

— Скажи краще, хто твій батько? Чому ти вважаєш його такою жахливою людиною? І чому ці... експерименти... такі страшні? Навіщо він узагалі їх проводив?

Запала довга павза. Ред трохи відступив у тінь, і його обличчя майже розчинилося в темряві Архіву. Це лише посилило мою тривогу. Та за кілька секунд він знову ступив у смугу блакитного світла, і я зустрілася з його очима. Зазвичай живі й теплі, тепер вони здавалися холодними й бездонними. Між нами знову посилилася напруга — здавалося, електричний струм пройшовся тілом, від чого шкіру вкрили мурашки.

— Реде… чому ці експерименти не могли бути спробою знайти ліки проти Е-вірусу? — не втрималася я, порушивши тишу питанням, що гризло мене зсередини. Голос тремтів од відчаю. Горло стиснулося, я нервово ковтнула. — Може... твій батько справді хотів створити вакцину... і просто випробовував її на... — я затнулася, усвідомивши жах і абсурд власних слів.

Ред довго не відповідав. Напруга ставала вже просто нестерпною. Здавалося, ще трохи — і я закричу. Та зрештою він заговорив:

— Мій батько — багатий гівнюк і геніальний дослідник в одній особі, — його голос був просякнутий гіркотою.

— Ти про що? — я нахмурилась, остаточно збентежена.

Пильно дивлячись мені в очі, він відказав:

— У цього «геніального» покидька є власна медична компанія й лабораторія, де… за його словами… проводять надважливі дослідження із застосуванням найновіших технологій... — Ред провів долонею по лобі. — Дідько... А я ж справді вірив у все це. Вірив, що мій батько — видатний винахідник... там... у тому світі, який ми залишили. — Він нервово потер обличчя, а тоді знову подивився на мене втомленим, болючим поглядом. — Це відповідь на перше твоє запитання. — Ред замовк, важко зітхнув. — А щодо другого... Думаю, ти вже й сама здогадалася. Жоден із його піддослідних не знав... що є частиною експерименту, — він заплющив очі, ковтнув і неквапливо похитав головою.

Я заклякла, обмірковуючи почуте. Його батько — відомий дослідник... Чомусь це мене майже не здивувало. Але способи, якими він досягав своїх цілей... Від самої думки про це ставало моторошно.

Темрява Архіву ніби ще щільніше зімкнулася навколо нас. Вона вже не просто оточувала — вона тиснула, просочувалася під шкіру.

— А як він пояснював вам... ці здібності? — тихо запитала я. — Звідки вони взялися?

Ред ніби неохоче розплющив очі. У них більше не залишилося нічого, окрім болю й розчарування.

— Казав, що ми такими народилися. Що це наш дар… Що ми — подарунок новому світу. Його надія… — Він коротко, глухо засміявся, стиснув пальцями перенісся й безсило похитав головою. — Дідько, який же я був дурень… — голос зламався, а голова безсило опустилася, наче правда, яку він щойно прийняв, виявилася занадто важкою, щоб її витримати.

Мої думки заметушилися, гарячково намагаючись скласти почуте в бодай якусь зрозумілу картину. Виходить, містер Вінґард штучно створив ці здібності... у власних дітях і дітях свого друга?.. Але навіщо? І як тоді з цим пов'язані Тіс, Ебба... я?.. Невже він експериментував і над нашими матерями? І хто тоді зразки №1 і №3?.. Де вони зараз?.. Мені потрібно більше відповідей.

Я уважно подивилася на Реда — він відчуженим поглядом блукав по приміщенню.

Ні, зараз не на часі панікувати. І точно не на часі дозволяти йому остаточно потонути у власних думках.

Тихенько наблизилася до нього й обережно взяла за руку, стараючись передати хоча б крихту тепла й підтримки. Це подіяло — Ред звів на мене погляд, сповнений туги й болю, та в глибині очей промайнуло ще щось інше… вдячність і беззахисна ніжність.

Я трохи сильніше стиснула його долоню, ніби переконуючись, що він знову тут, поруч.

— Відповіси ще на одне запитання? — без поспіху мовила я.

Він лише стомлено кивнув.

— Як гадаєш... чому в Кейла немає жодних здібностей? — я навмисне змінила тему, сподіваючись хоч трохи відвернути його від думок про батька.

— Не знаю… Для мене це теж загадка, — Ред злегка стенув плечима. — У досьє Кейл позначений як зразок... Можливо, всі здібності дісталися Бетті. Але, думаю... його однаково розглядають як... — він затнувся, відводячи погляд.

— Як піддослідного? — тихо договорила я.

Він мовчки кивнув.

Тиша між нами знову заповнилася напруженим очікуванням, доки я не наважилася поставити ще одне питання, що не давало мені спокою:

— Тоді... що щодо мене? Що в мені особливого? І як саме твій батько проводив ці експерименти... над іншими жінками? Над моєю мамою? Мамою Тіса? Ебби?.. Як ти думаєш?

Серце на мить завмерло, коли я помітила, як Редів погляд в одну мить змінився — розгубленість зникла, в її місце зайняли твердість і рішучість.

— Я не знаю, Ріко. Проте я це з’ясую. Обіцяю, — він міцніше стис мою руку, пальці ледь боляче вп’ялися в шкіру. — Я переверну землю й зрушу гори, але знайду відповіді на всі ці питання.

Ого. Голосно сказано.

Куточок моїх вуст мимохіть сіпнувся в кривій, іронічній усмішці.

— Знаєш, приблизно те саме я сказала собі, коли зрозуміла, що з вами, новоприбулими, щось не так, — скептично примружилася я.

— Ти мені не віриш? — у його голосі промайнули здивування й легка образа, що чомусь навіть збентежили мене.

— Чому ж? — я дивилася на нього з легкою, доброзичливою насмішкою. — Звісно, вірю. А хіба не маю? — наприкінці я не втрималась і позіхнула, прикриваючи рот долонею.

— Ти виснажена. Нам час повертатися, — твердо проказав Ред, ніби закриваючи попередню тему десь глибоко, під замком, і уважно вдивляючись у мене своїм звичним зосередженим поглядом.

— Я зовсім не хочу спати... — спробувала заперечити, однак тіло негайно мене видало — я знову широко позіхнула.

— Авжеж, бачу, — куточки його губ здригнулися, і він ледве стримав усмішку, спостерігаючи за моєю марною боротьбою зі сном.

— Трясця... І як завжди — на найцікавішому місці... — пробурмотіла я, невдоволено копилячи губи.

Ред таки не стримався й усміхнувся:

— Ходімо. На сьогодні з мене досить цього клятого Архіву.

***

Я мовчки чекала, поки Ред поставить досьє Кристаль на місце, і, ковзнувши наостанок ліхтариком по теках Дорослих, раптом завмерла, бо погляд ніби вдарився об одне з прізвищ — і застряг — «ОВЕРСІ», виведене великими жирними літерами на корінці.

Всередині вмить піднялася хвиля емоцій. І, здається, щось у моєму обличчі видало мене, бо Ред одразу помітив мою реакцію й перевів світло ліхтарика на ту саму теку.

— А оце вже цікаво, — протягнув він із явним інтересом, витягуючи досьє «міс Піґґі» з полиці.

— Ти ж щойно казав, що втомився від цього місця… — встигла кинути я, перш ніж опустила очі на теку в його руках, на обкладинці якої не було жодних написів.

Ми обидва затамували подих, коли він відкрив її, і в ту ж мить ніби одночасно оторопіли, побачивши надрукований угорі сторінки номер «92-29».

— Ти знала, що «міс Піґґі» з Колонії? — здивовано спитав Ред, кидаючи на мене короткий погляд.

— Звісно, ні, — вирвалося в мене, і я навіть не намагалася приховати шок. — Звідки б я могла це знати?

— Гм, усе стає ще цікавішим, — повільно мовив він, ніби смакуючи цю думку, і знову занурився в досьє. — Виходить, начальниця Колонії Оверсі й Головна по поверхах Стілл одного віку, і обидві колись жили тут, проте чомусь Оверсі забрали звідси ще в десять років.

— Що-о-о?! — серце пропустило удар.

— Подивись сама, — він підсунув теку ближче.

Я нахилилася й швиденько пробіглася очима по рядках: справжнє ім’я «міс Піґґі» — Ерміна Оверсі, дата народження свідчила, що вона на пів року старша за Кристаль, а до Колонії потрапила ще раніше — на цілих два роки.

Нижче значилася дата випуску, яка випереджала Кристаль на вісім років, і статус «Середня школа», що зовсім не вкладалося в жодну логіку, змушуючи мене на мить розгубитися.

Далі йшла дата повернення, і я завмерла, відчувши, як щось неприємно стискається всередині. Вона була відсутня дев’ятнадцять років, після чого повернулася вже в статусі «Начальник Колонії» — саме тоді ми й познайомилися. Проте де вона була всі ці роки й чому її забрали звідси так рано — це питання поки що залишалося без відповіді.

Я перегорнула сторінку — і від побаченого в мене полізли очі на лоба: вирізки з газет розповідали про її батька, Полковника Військово-Пустельних сил, який загинув у Вогнищі під обстрілами повстанців у віці п’ятдесяти семи років.

В одній зі статей було зазначено, що «життя Полковника Оверсі було сповнене честю й службою Спільноті, та його смерть залишила слід у серцях багатьох, особливо у серці його доньки».

Перед очима на мить сплив той портрет у комірчині. Я мимоволі ковтнула, усвідомлюючи, що на той момент Ерміні було приблизно двадцять років.

Далі йшли його нагороди, відзнаки, а потім — досягнення самої Оверсі. Ми з Редом мовчки переглядали цю своєрідну й невідому багатьом мозаїку її життя, поступово складаючи з неї щось значно більше… й значно тривожніше.

— Вражена? — запитав Ред, урешті порушивши наше мовчазне сопіння.

— Ще б пак! — відгукнулася я, не в змозі стримати емоцій. — Мало того, що той вусань з фото в комірчині «міс Піґґі» — її батько, почесний громадянин Спільноти й визначний вояка, так ще й вона сама… — я затнулася, безпорадно змахнувши рукою.

— Так, я теж не очікував, що наша «міс Піґґі» — почесний ветеран Пустельної війни, — промовив Ред із щирим здивування.

Чомусь після його слів ця інформація лягла на мене важким тягарем, і я раптом не змогла розібратися у власних відчуттях: неприязнь до неї дивним чином перепліталася з повагою… і навіть співчуттям. І, звісно, це дратувало.

— Що там далі? — нетерпляче спитала я, тепер не в змозі вгамувати цікавість.

Ред мовчки перегортав сторінки, а ми разом розглядали фотографії нагород, почесні грамоти й подяки Ерміни Оверсі, кожна з яких ніби відкривала ще один фрагмент її складного шляху. Для мене це було схоже на занурення у приховану глибину самої Колонії — ту, де кожна людина й кожна історія має своє коріння і свою правду.

На останній сторінці, у прозорому файлі, лежав великий жовтий конверт. Ред витяг із нього роздрукований звіт, і варто було мені зануритися в рядки, як по шкірі пробіг холодок, а слова перед очима немов почали плисти, розповзаючись, як чорнило у воді. Я кліпнула, силкуючись зібрати їх до купи. Та від правди, що відкривалася нам, ставало по-справжньому моторошно.

У документі зазначалося, що Ерміна Оверсі — плід забороненого союзу: донька високопоставленого чоловіка, полковника Фредріда Оверсі, та жінки з низів — повії на ім’я Істера, яка працювала в закладі «Доба».

Я на мить зависла, ніби не до кінця зрозуміла прочитане.

— «Запліднення відбулося природним шляхом, народжена у Нетрищах», — прочитала я вголос і, сповнена подиву й недовіри, підвела очі на Реда. — Що таке «Нетрища»?

— Дуже кепська місцина, — відповів він, обмежуючись лаконічною відповіддю і, здається, зовсім не збираючись вдаватися в подробиці.

Я насупилася, не приховуючи невдоволення.

— Ну добре, мій прекрасний уїдливий Шерлок, — раптом Ред задерикувато закотив очі й глумливо посміхнувся, — я розповім тобі про це місце... Місце, де темрява Міста стискається до густої сутінки безнадії, — почав він зловісним тоном. — Там, де брудні вулиці шепочуть історії втрачених доль, а кожен крок може стати останнім. Так ліпше? — хитро прижмурив очі й знову криво посміхнувся.

Я скорчила обличчя, ледь язика йому не показала.

Та раптом його усмішка згасла, і він провадив вже серйозним тоном:

— Ріко, Нетрища — це територія для тих, хто випав із системи Спільноти або свідомо відмовився жити за її правилами.

— Тобто вони не підкорилися? — уточнила я.

— Гм... Можна й так сказати, — кивнув він, зосереджено нахмуривши лоба. — Це район людей, які живуть за власними законами, часто на межі — або й за межею — закону й моралі: волоцюги, наркомани, грабіжники, вбивці, повії… Словом, місце занепалих. Спільнота намагається їх контролювати, однак без особливого успіху — вони існують самі по собі, наче «примари справедливості», що уникають «світла» Спільноти. — Ред на мить замовк, а потім, зітхнувши, додав: — Ширяться чутки, що існує Хазяїн Нетрищ — таємничий правитель, який тримає там все під контролем і навіть укладає якісь угоди зі Спільнотою… Але достеменно не відомо — чи це правда.

Я приголомшено дивилась на Реда, відчуваючи, як по спині повзе холод.

— Ти чудовий казкар, чи ти це знаєш? — нервово пирхнула. — Але після твоєї «розповіді» спати мені вже точно не хочеться, — злегка поморщилась.

На його втомленому обличчі майнула тінь усмішки, яку він швидко пригасив.

— Читай далі. Ти гаєш час, — мовив сухо.

Я глибоко вдихнула й продовжила:

— «У віці двох років, після смерті матері, дівчинку направлено до Колонії №2, де вона перебувала до десятирічного віку, поки Полковник Оверсі не викупив її звідти…», — я розгублено звела очі на Реда. — Викупив? — слово різонуло слух.

— Тут немає нічого дивного, — він стенув плечима. — У багатих свої правила — з часом ти це зрозумієш, Ріко, — його голос раптом наповнився гіркою впевненістю. Він опустив очі на звіт і продовжив читати вголос: — «Ерміна здобула приватну освіту, паралельно проходячи військовий вишкіл. Щеплення було проведено у вісімнадцять років у Колонії №10, зафіксовано повне безпліддя. У дев’ятнадцять отримала офіційний статус «Законна Дитина» Полковника Оверсі. Після смерті батька пішла його шляхом на військову службу. Брала участь у Пустельній війні та боях у Вогнищі...

— Чому нам нічого не розповідають про ці війни? — перебила я, уважно вдивляючись у нього, наче намагаючись витягти відповіді з його погляду.

— Паніка — найнебезпечніший вірус, — це прозвучало наче камінь, кинутий у тиху воду, і слова Реда зловісною луною пройшлися по приміщенню. І, не чекаючи реакції, знову повернувся до тексту: — «Під час бойових дій отримала поранення. Нагороджена відзнакою «Рубіновий лев». Демобілізована у званні сержанта. Згодом призначена «Інструктором» у Колонії №10. Через два роки, за рекомендацією Еммеріха Вінґарда, очолила Колонію №2...» — він різко видихнув. — Трясця! І тут без нього не обійшлося!

Поки Ред читав, я ловила себе на тому, що просто дивлюся в текст і не кліпаю. Тож на його вигук я лише угукнула, зловивши себе на думці, що відчуваю справжню ненависть до Еммеріха Вінґарда — цього жахливого чоловіка, який, здається, був причетний до всього… або стояв за цим.

— Як думаєш, хто складав цей звіт? І навіщо він тут? — спитала я згодом, глипнувши на Реда спідлоба. — І головне — навіщо він їй?

— Інколи ігри Дорослих складно прорахувати. Ними рухає не те що й нами, — загадково відповів він, і я відчула себе ще більш загубленою у складному лабіринті невідомості, в якому блукаю все життя, а особливо — останні декілька днів.

— А що ж рухає нами?

— Свобода, незалежність, — Ред вимовив це майже пошепки, втім, з такою впевненою рішучістю, наче це було офіційне гасло всіх підлітків.

— А ними?

— Бажання заволодіти всесвітом, — він скоса глянув на мене, наче перевіряючи, як я це сприйму.

Не знаю, що він побачив у моїх очах, проте тиша, що запанувала між нами, була як задушливий покрив, який, здавалося, тисне всією вагою наших невимовлених страхів.

Ред перший порушив мовчанку, звернувшись до мене хоч і трохи втомлено, але впевнено:

— Гаразд, нам час повертатися. Ти ледве тримаєшся, та і я не в кращій формі. До того ж дорога назад, певно, буде непростою.

І справді після його слів я чітко відчувала, як кожен м'яз благає про перепочинок, тож просто мовчки кивнула.

— До речі, ти знаєш інший шлях? Не через дах? Як ти вибралася минулого разу? — запитав він, уважно дивлячись на мене.

— Ніяк, — буркнула я, уникаючи його погляду. Здається, він або забув, або не надав значення тому, що я вже розповідала про свою останню Вищу Кару...

— Тобто?

Здивування в його голосі змусило мене звести очі.

— Мене спіймали Охоронці тут, на цьому ж поверсі, — важко видихнула я, згадуючи той момент з гіркотою у серці.

— А де тоді була «міс Піґґі», що ти на таке зважилася? — він глипав на мене так, ніби я щойно зізналася в чомусь відверто божевільному.

— У Кулі, на засіданні, — я навіть не намагалася приховати легку іронію у голосі. — Здавалося, що встигну, поки вона зайнята.

— То вона була в Колонії?! — Редові брови повільно полізли на лоба.

Я лише невимушено стенула плечима.

Кілька секунд він мовчав, а тоді видихнув:

— І після цього ти знову сюди повернулася? Ріко, ти або дуже смілива… або безрозсудна.

— Та все буде добре, — відмахнулася я. — Ебба запевнила, що... — не встигла закінчити фразу: десь у глибині коридорів раптово пролунав різкий, неприродний звук.

— Що це було? — Ред миттєво напружився, втупившись у бік виходу.

Я лише розгублено знизала плечима, прислухаючись до тиші.

— Треба негайно звідси забиратися! — вигукнув він, повернув звіт у конверт і, не вагаючись, запхнув його собі за пазуху.

— Реде, це погана ідея! Навіщо він тобі? Якщо вона дізнається...

— Не дізнається, — відрізав він, ставлячи досьє на місце. — Сумніваюся, що цей звіт — її улюблене читво перед сном. Я все поверну.

Я тихо фиркнула.

— Для мене це — докази, Ріко, — Ред повернувся до мене й тицьнув собі у груди. — Якщо він підписував хоч один документ… або хоча б бачив його — це вже не чутки. Я хочу притиснути батька. Хай нарешті скаже правду… — Ред раптом урвався й змінився в обличчі, усвідомивши, що сказав зайве.

Та було пізно — я вже все зрозуміла. Мене ніби холодною водою облило.

— То ти з ним на зв’язку? Як саме? — суворо запитала я, звужуючи очі. — У Колонії є контакт із Містом? Не тільки монорейка? Телефон? Відеозв’язок? Я читала про таке…

Він надто поспішно відвів погляд убік.

І раптом ззовні знову долинув дивний звук — глухий, розкотистий, як далекий гуркіт грому, що розпанахує нічну тишу. Ми з Редом одночасно здригнулися й завмерли, напружено вслухаючись.

— Ми колись вчили про сухі грози в пустелі… Як думаєш, це може бути вона? — стривожено озвався він; глибокі зморшки на чолі й напружений погляд видавали його неспокій.

Та мене це не зачепило — я добре бачила: він знову намагається вислизнути з пастки, у яку сам себе щойно загнав. Уперши руки в боки, я прошила його холодним поглядом і, витримавши павзу, іронічно всміхнулася.

— Блискуча спроба, Реде. Але ні, — вщипнула я, докірливо похитавши головою.

Він важко зітхнув. І саме в цю мить звук повторився — ближче й гучніше. Ред метнув погляд до виходу й заговорив швидко, з напругою в голосі:

— Добре. Я все тобі розповім. Усе, що знаю. Але не тут і не зараз.

— У Кулі. Сьогодні. Коли повернемося, — відкарбувала я кожне слово, і це прозвучало впевненіше, ніж я почувалася. — І постарайся не ходити околяса, — додала з легкою уїдливістю.

— Домовились. У Кулі, сьогодні, — кивнув він.

Наші погляди зустрілися. Без виклику, без недовіри чи страху — лише з тихим усвідомленням, що ця коротка домовленість означає для нас значно більше, ніж просто місце й час зустрічі.

Щойно ми вийшли з Архіву до кабінету «міс Піґґі», звуки ззовні стали виразнішими. Вони наповнювали простір тривожною вібрацією й пронизували тривожним виттям, яке з кожною секундою набирало сили.

— Що це, в біса, таке? — Ред насторожено озирнувся, уважно дослухаючись і намагаючись визначити джерело.

— Сирена, — впевнено відповіла я, одразу впізнавши цей сигнал.

— Сирена? — він щиро здивувався. Цього разу без звичних жартів і удаваної легковажності. — Навіщо? Щось сталося? Чи вони знову когось шукають?

— Спробуй вгадати з трьох разів, казкарю, — я схрестила руки на грудях і спокійно подивилася на нього, хоча всередині вже наростало тривожне передчуття. Я надто добре розуміла, що означає цей сигнал.