Спочатку:
На сторінку книги
З того моменту, як до мене вперше повернулася свідомість, я пам'ятаю лише невелике прямокутне віконце з ґратами майже під самою стелею. Крізь нього пробивалося сонячне світло, розсипаючи по стінах смугасті тіні. А потім усе знову поглинула темрява.
***
Коли я прийшла до тями наступного разу, вже не могла зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність. Спогади розсипалися, мов тріснуте скло, щойно я намагалася зібрати їх докупи. Лише приглушені голоси за стінами вперто нагадували, що я тут не сама. Згодом крізь каламутну пелену виринули постаті лікаря й медсестер у білих халатах і масках. Вони тихо перемовлялися між собою, робили щось поруч, а я лише відчувала їхню присутність, не розуміючи ні слів, ні того, що відбувається навколо. І невдовзі темрява знову забрала мене.
***
Якось серед ночі, коли місячне світло просочувалося крізь старі ґрати на вікні й розкладало на стінах химерні тіні, я знову опритомніла. Ліжко піді мною було холодним і незручним, мовби не хотіло приймати моє тіло, а ремені, що міцно фіксували руки й ноги, боляче врізалися в шкіру, раз по раз нагадуючи про моє безсилля. Я почувалася жахливо, і кожен, навіть найменший порух, луною віддавався в голові тягучим, виснажливим болем.
На пальці лівиці блищав металевий кліпс, а на правому передпліччі я помітила прозорий гладкий пристрій, якого ніколи раніше не бачила. Він час від часу тихо пищав, а потім почав повільно наповнюватися повітрям, дедалі сильніше стискаючи руку. Дискомфорт швидко змінився болем. На якусь мить мені навіть здалося, що зараз її просто розчавлять або відріжуть. Усередині все похололо, до горла підкотила нудота. Та за кілька секунд повітря різко вийшло з прозорої манжети, і рука ніби звільнилася від невидимих кайданів. Я відчула, як кров знову вільно пульсує під шкірою, а коли пристрій востаннє пискнув і завмер, мимоволі полегшено видихнула.
Лазарет...
Ця думка, наче ключ, відчинила двері до спогадів. Перед очима один за одним ожили уривки того, що сталося: як мене привезли сюди, як обстежували, як міцно прикували до цього ліжка. З грудей сам собою вирвався глухий стогін — уже й не розуміла, чи від болю в понівеченому тілі, чи від того, що коїлося всередині.
Цей звук розбудили жінку, що дрімала в кріслі неподалік. Певно, вона була моєю доглядальницею. Її обличчя здавалося суворим і втомленим, ніби життя давно навчило її не дивуватися чужому болю. Вона щось сказала, та її голос долинав до мене приглушено, мов крізь товщу води. Втім, я вже майже не слухала. Усі почуття, які я так довго стримувала, водночас накрили мене важкою хвилею. Тіло затремтіло, холод пробіг кістками, а за мить його змінила гарячка, що повільно охоплювала кожну клітину. Світ навколо почав розчинятися, втрачати обриси, темрява густішала перед очима, і мені здалося, наче вона знову простягає до мене свої руки, запрошуючи зробити ще один крок у невідомість.
***
Прокидалася я, либонь, ще кілька разів. Але щоразу, коли поверталася свідомість, спогади знову розривали мене зсередини. Я силкувалася скласти їх докупи, мов розбитий пазл, та окремі уламки вперто не хотіли ставати на свої місця. Варто було лише згадати пережите, як груди стискав задушливий одчай, а за ним повільно здіймався глухий, виснажливий гнів. Я ні з ким не говорила, ні на кого не дивилася, лише нерухомо лежала на ліжку, мов покинута лялька.
За ці дні я перетворилася на тінь самої себе. Сили майже покинули мене, тіло схудло й ослабло, а лихоманка не відступала ні вдень, ні вночі.
Кожне нове пробудження приносило лише гарячковий туман. Думки плуталися, здоровий глузд вислизав крізь пальці, сни ставали дедалі моторошнішими, а чужі обличчя — байдужими й ворожими. Усе це поволі роз'їдало мене зсередини.
Згодом я стала одержима гнівом. Думки знову й знову поверталися до помсти, до руйнування, до смерті... Саме жага помсти не дозволяла мені остаточно згаснути. Вона змушувала чіплятися за життя й день за днем давала сили продиратися крізь безжальний лабіринт власних спогадів.
Іноді ця лють виривалася назовні. Я могла різко відсмикнути руку від медсестри, скинути на підлогу ліки чи почати несамовито вириватися, коли мене намагалися оглянути. Пам'ятаю це лише уривками, крізь гарячковий туман. Після кількох таких нападів в моєї палати дедалі частіше почали чергувати Охоронці.
Невдовзі вони повністю замінили мою доглядальницю. Їхні обличчя завжди залишалися однаково безвиразними, мов застиглі маски, а очі здавалися темними проваллями, у яких губилося все людське. Щодня приходив хтось інший, та для мене вони давно злилися в одну безлику постать, що лише нагадувала: для них я більше не людина, а чергова небезпечна пацієнтка.
Ременів більше не було. Мене вже не приковували до ліжка, проте невидимі кайдани нікуди не зникли. Я почувалася птахом із підрізаними крилами, який ще пам'ятає небо, але вже не вірить, що колись знову злетить. Самостійно я не могла дійти навіть до вбиральні. Тіло було виснажене до краю, і кожен крок давався так важко, ніби доводилося тягнути за собою цілий світ.
Хоча я майже не сумнівалася, що причина їхньої пильності була не лише в моєму виснаженні. Вони боялися не моєї слабкості. Їм, певно, здавалося, що одного дня мій розум остаточно не витримає, і все, що я так довго стримувала всередині, вирветься назовні.
***
Одного ранку мене розбудили теплі сонячні промені, що пробивалися крізь вікно й лагідно торкалися шкіри. Розплющивши очі, я побачила знайоме обличчя — Сміта Скотта, Охоронця, з яким познайомилася ще в Клітці.
— Вітаю, лялю! — усміхнувся він. — Виглядаєш кепсько. Гадаю, почуваєшся не краще?
Я лише стримано кивнула. Не хотілося показувати, що я рада його бачити. Я добре пам'ятала нашу останню розмову перед Вищою Карою. Пам'ятала його слова про Реда — вони й досі боліли. І тепер, дивлячись на цього молодого чоловіка, я все ще не могла зрозуміти, ким він є насправді: союзником чи ворогом. Та в одному не сумнівалася: він був частиною цього жорстокого світу, у якому біль і страждання давно стали моїми постійними супутниками, а довіра — розкішшю, яку я більше не могла собі дозволити.
— Чув, ти перестала розмовляти. Це твоя власна забаганка чи щось інше? — обережно запитав Сміт, наближаючись ближче до ліжка.
Я мовчки знизала плечима. А що було казати? Усі ставили одні й ті самі запитання, тож мої відповіді давно звелися до мовчазних кивків і похитувань головою.
— Ну що, люлю, цього разу ти перевершила всіх... — у його голосі знову промайнули жартівливі нотки, хоча усмішка виглядала дещо натягнутою. — Уже чула, що тобі першій у Колонії випала... така собі «честь» отримати тавро «Баніт»? — він намагався пожартувати, однак сіро-блакитні очі видавали зовсім інше — тривогу й прихований страх.
Що?!
Я здивовано звела брову, вдивляючись у нього. Лишень тепер помітила, наскільки виснаженим він виглядав. Обличчя осунулося, під очима залягли темні тіні, наче він уже давно не знав спокійного сну. Можливо, його теж виснажувала невідомість. Адже вона не питає, по який бік ґрат стоїш. Вона однаково поволі роз'їдає всіх.
— Ех... Виходить, вони тобі ще нічого не сказали... — голос Сміта здригнувся. Я відразу відчула тривогу, що ховалася за його словами. — Вибач. Хотів хоч трохи підбадьорити тебе, а вийшло... як завжди, — він винувато потер потилицю, мовби силувався впорядкувати думки, а тоді мовчки вказав на моє ліве плече.
Я рвучко відгорнула тканину лікарняної сорочки. На плечі чорніло татуювання. Трикутник, усередині якого була літера «Б».
Усе тіло скувало тремтіння. До горла підкотила нудота, перед очима попливло. Я повільно опустила руку, відчуваючи, як у скронях глухо калатає кров, а пальці мимоволі стискаються в кулаки. Зуби скреготнули в безсилій люті.
Значить, принизити мене на Стройовому Плацу «міс Піґґі» виявилося замало... Вона хоче, щоб я щодня бачила її перемогу на власному тілі.
Я хотіла запитати Сміта про все. Що сталося після того дня? Як мої друзі? Що з Редом? Наші погляди зустрілися. Я навіть прочинила вуста, проте не змогла вимовити жодного слова. Наче сам голос назавжди залишив мене. Зрештою лише відвернулася й заплющила очі. Усередині все стискалося від болю. Хотілося плакати, та сліз не було.
— Добре, лялю. Відпочивай. Сили тобі ще знадобляться, — тихо промовив Сміт, і в голосі знову прозвучала та сама дивна, невластива цьому місцю турбота.
Сили... Так, вони мені знадобляться. Та чи вистачить їх, щоб вибратися звідси й продовжити боротьбу, яку я пообіцяла собі не припиняти?
***
А далі?.. Дні потягнулися один за одним, однаково сірі й безликі. Здавалося, час тут давно перестав рухатися вперед і лише нескінченно ходив по колу. Щоранку приходили медики. Вони мовчки оглядали мене, змінювали пов'язки, перевіряли крапельниці, іноді ставили сухі запитання, на які я вже давно не відповідала.
Охоронці майже нічим від них не відрізнялися. З однаково беземоційними обличчями вони відводили мене до вбиральні або на процедури, а потім так само мовчки повертали назад до палати.
Решту часу я їла, пила й спала. Їжа давно втратила будь-який смак, але я змушувала себе ковтати її, бо розуміла: якщо хочу вибратися звідси, мушу повернути собі сили. Вода в душі завжди була холодною й щоразу нагадувала мені, наскільки чужою я стала сама собі. А сон залишався єдиним місцем, де можна було ненадовго сховатися від усього. На щастя, кошмари більше не поверталися. Лише темрява. Спокійна, німа темрява.
Інколи я лежала горілиць, не відводячи погляду від стелі, й думала про своїх друзів, з якими колись ділила радість і біль. Про Тіса — мого найкращого друга. Про Бетті й Еббу, з якими ми жили в одній кімнаті й стали майже родиною. Про Патріка й Кейла, які навіть у найпохмуріші часи примудрялися знаходити привід усміхнутися. І, звісно, про Реда... За ним я сумувала найбільше. Знову й знову пригадувала його смарагдові очі, вперту віру в справедливість, ту внутрішню силу, яка не дозволяла йому відступати, і те, як до останнього він намагався захистити мене... Як без вагань розділив зі мною мій біль.
Де він тепер? Що з ним? Де вони всі?
Я не знала. Лише спогади залишалися зі мною. Та й вони з кожним днем ніби віддалялися все далі, мов світло далеких зірок, які давно згасли, але їхнє тьмяне сяйво все ще вперто долітало крізь темряву.
Час від часу в голові спливало слово «баніт», і я щоразу силувалася згадати, що насправді означає це тавро.
Здається, тепер мені заборонено майже все. Усі привілеї я втратила ще до Вищої Кари... А що буде далі? Невже після отримання статусу Дорослої я стану вигнанкою? Мені заборонять повертатися до Колонії, як це дозволено іншим Дорослим?
Цікаво, «міс Піґґі» сама це вигадала чи все ж таки винесла на «народне зібрання»? Вона що, прагне влаштувати мені справжній соціальний остракізм? Позбавити будь-якого місця, куди я могла б повернутися? Зробити так, щоб я ніде не почувалася своєю? Невже їй було мало всього, що вона роками робила зі мною тут? Вона вирішила дотягнутися до мого життя навіть за межами Колонії?
От стерво...
За що?.. За що вона так мене ненавидить? Я справді цього не розуміла.
***
Одного дня я прокинулася ще до світанку з дивним передчуттям, ніби сьогодні мало статися щось важливе. Не рухаючись, лежала на твердому ліжку й спостерігала, як перші сонячні промені, пробиваючись крізь вікна, поволі розтікалися по стінах блідими смугами, переплітаючись із химерними тінями від ґрат.
Якби не біль, що час від часу знову озивався в тілі, нагадуючи про пережите, можливо, я й справді змогла б повірити, що опинилася в іншому світі. Та реальність не дозволяла забутися. Я все ще залишалася в медичній камері, за товстим склом і металевими ґратами, приречена мовчки спостерігати, як за вікном народжується новий день.
І тоді знову з'явився Сміт.
Його поява щоразу викликала в мені дивне відчуття. Полегшення змішувалося з настороженістю. Ми не були друзями, і я досі не знала, чи можна йому довіряти. Та чомусь саме його присутність робила цю холодну самотність трохи менш нестерпною.
— Лялю, виглядаєш уже краще, — мовив він, підійшовши до ліжка, й жестом вказав на подушку.
Я насторожено глипнула на нього, але, зрозумівши, чого він хоче, повільно піднялася на ліктях.
— Мабуть, узялася за розум і почала їсти? — у його голосі звучала звична легкість, хоча крізь неї все одно пробивалася якась дивна тривога.
Він обережно збив подушку, допомагаючи мені влаштуватися зручніше, а тоді жестом показав, щоб я знову лягла.
Я уважно придивилася до нього, стараючись зрозуміти, що саме приховується за його словами й поведінкою. Та зрештою лише відкинула голову на подушку, так і не відповівши.
Сміт тихо гмикнув і продовжив:
— Скоро тобі дозволять прогулянки на свіжому повітрі, і станеш як новенька.
Я ковзнула по ньому похмурим поглядом і важко зітхнула.
Як би ж то так...
Раптом він почав озиратися. Не просто кинув побіжний погляд навколо, а немов перевіряв кожен куток кімнати, кожну тінь за дверима. Його нервозність ставала дедалі помітнішою.
А тоді він запитав:
— Хочеш у душ? Чи, може, до вбиральні?
Я заперечно хитнула головою.
Сміт знову швиденько оглянув приміщення, глибоко вдихнув, наче набирався сміливості, і вже наполегливіше мовив:
— Лялю, тобі треба помитися. Від тебе тхне, як від шафки з ліками!
Спершу я хотіла обуритися. Та вчасно помітила його веселий вираз обличчя й те, як він ледь помітно підморгнув мені. Прижмурилася, а кутики губ самі собою трішки здригнулися. Навіть спробувала видати звук, схожий на смішок, і нарешті кивнула.
І несподівано, вперше за довгий час, мене огорнуло щось подібне до спокою. Можливо, світ за стінами цієї палати лишався таким самим — жорстоким, байдужим і несправедливим. Та поруч була людина, біля якої я бодай на мить переставала бути лише номером «30-15».
І все ж Сміт видавався надто простим для хитромудрих ігор. У ньому бракувало тієї холодної розважливості, яку я вже навчилася розпізнавати в інших. Тож якщо він так незграбно намагався щось показати чи натякнути, значить, за цим справді крилося щось важливе.
Звісно, я намагалася відганяти думку, що цей Охоронець може бути геть іншим, ніж здається. Що за його легкою усмішкою й незграбністю теж приховується щось більше. Що, може, він, як і я, просто навчився маскувати справжні почуття.
Та зараз це не мало значення. Важливим було лише одне — сьогодні я не була сама. І цього вистачило, щоб знову повірити: можливо, ще не все втрачено.
Я обережно спустила ноги з ліжка. Тіло слухалося неохоче, рухи були слабкі й непевні, у голові паморочилося, а підлога хиталася під ногами. Та я впоралася.
— Візьми рушник! Ганяти туди-сюди, як минулого разу, не буду! — голосно вигукнув Сміт.
Я застигла, кинувши на нього сторожкий погляд. Адже ніякого «минулого разу» не було.
Він, як і раніше, тримався на відстані, але його очі віддавали теплом і співчуттям.
Це що?.. Ще один натяк? За нами стежать? Він намагається щось приховати? Чи просто незграбно дає мені зрозуміти, що я не одна?..
Ну, гаразд. Поживемо — побачимо.
