Спочатку:
На сторінку книги
“...Року Божого 1711, місяця жовтолиста, дня одинадцятого. Перед судом ґродським у Кульчиївцях постав шляхтич Ян Войцехівський із жалобою на дівку Марію, доньку Орисі, в народі Чорною званою.
Жалоба мовить: згадана дівка, не маючи страху Божого, через погляд нечистий і слова замовні, спричинила наглу смерть коня вороного, шляхтичу належного, чим збитки великі та шкоду гонору заподіяла.
Понеже дівка в чарах не покаялась, а шляхтич на тортурах наполягав, вироком світським присуджено: спалити згадану Марію на вигоні, аби попіл її вітер розвіяв, а пам’ять про злочин її згинула навіки...»
(Витяг з актових книг Подільського воєводства, запис №412)
…Чорнило на старому папері здається ще мокрим, хоча воно висохло триста років тому. Але якщо прикласти до нього пальці, можна відчути, як воно починає грітися.
Час — це не лінія. Це коло, накреслене вугіллям на брудній підлозі історії.
Червень, 2011 рік.
Повітря над трасою тремтить від спеки, скидаючись на розплавлене скло. Різкий запах розігрітого асфальту змішується з солодким ароматом квітучого ріпаку, але Марія знову відчуває сморід диму. Гіркий, густий дим грабових дров, який переслідує її з самого дитинства, від якого не рятують найкращі французькі парфуми.
Спортивна “Пантера” лежить у кюветі, наче поранений звір. Її темно-синій лакований бік — колись такий самовпевнений і дорогий, як і все, що належало Войцехівським, — тепер зім’ятий, понівечений об бетонний стовп. Сотні кінських сил, ув’язнених під капотом, захлинулися власною міццю.
Ще мить — і залізний “кінь” вибухає, й вогонь уже лиже його лаковані боки, як найкращий коханець.
Марія стоїть за п'ять кроків від машини й без страху дивиться, як палахкотить пожежа. Долонею вона мимохіть торкається живота, де під легкою тканиною сукні ховається нове життя. Маленьке серце, що б’ється в такт із її власним. Кров від крові того, хто зараз всередині салону й намагається вибити заблоковане скло.
По її щоках котяться пекучі сльози, проте вона не ворушиться.
— Маріє... — його обличчя спотворене болем, а голос ледь чутно крізь гуркіт вогню, але вона все одно його чує. Вона чує його пам’яттю кісток.
Він дивиться на неї крізь тріщини на склі. А вона знову згадує свій кошмарний сон, де він стояв у оксамитовому кунтуші з факелом у руках. Тепер на ньому дорога брендова сорочка, заляпана кров’ю, а замість смолоскипа — язик бензинового полум’я, що лиже його ноги.
Вона може зробити крок. Вона може розбити це скло своєю силою, вона може витягнути його, пробачити, стерти три століття болю одним помахом руки. Вона кохає його — тією божевільною, приреченою любов’ю, яка вела їх крізь реінкарнації, як нитка Аріадни через пекло.
Але Марія не рухається.
Вона дивиться, як вогонь підіймається вище й вище. У його червоних язиках вона бачить не сучасну трасу під Києвом, а старий майдан у Кульчиївцях. Вона бачить натовп, що жадає видовищ. Вона чує іржання того самого вороного коня, чия смерть стала лише приводом для його ображеного его.
Сьогодні “кінь” теж помер. Залізний, блискучий, він підвів свого господаря саме тоді, коли той повірив, що він знову володар світу.
— Прости мене… — шепочуть її губи.
Вона не знає, у кого просить прощення: у нього, чию смерть зараз санкціонує своєю бездіяльністю, чи у тієї дівчини, яка задихалась у вогні від болю, поки він холодним поглядом рахував кількість спалених дров.
Ще один вибух розриває тишу червневого полудня. Вогняна квітка, обрамлена чорним кантом, розпускається миттєво, поглинаючи і машину, і благання, і старий борг.
Марія, не помічаючи власних сліз, розвертається і йде геть, не озираючись. Вона несе в собі дитину. Вона несе в собі майбутнє, в якому більше не буде запаху диму. Бо щоб народилося щось чисте, стара неправда має згоріти до останньої тріски.
Вогонь нарешті забрав своє...
