Спочатку:
На сторінку книги
У кузні дядька Гната повітря було схоже на літепло. Воно було настільки густим і гарячим, що здавалося, його можна було мацати руками. Воно просочилося гострим чадом деревного вугілля, кислим запахом розпеченого заліза й густим, солоним потом двох чоловіків, що працювали біля горна.
Данило підняв важкий молот-ручник. На мить хлопець застиг, і в світлі червоного полум'я його постать здавалася відлитою з бронзи: м’язи на широких плечах напнулися, наче тугі посторонки, а вени на руках здулися від напруги.
Удар! Сніп білих іскор бризнув у всі боки, на мить розігнавши глибокі тіні по кутках кузні, де в безладі стояли заготовки для плугів, старі лемеші й лежали в’язки підков.
Кульчиївці були селом невеликим — кілька десятків хат, що тулилися до річки, наче зграя наляканих птиць. Тут усі знали про кожного все: хто недоплатив податок, хто приховав мішок зерна, а хто вночі ходив до лісу й по що.
Не забували й про бабу Ганну з її онукою Марікою, бо коли у кого траплялася яка біда, то до них же й бігли. Та коли випадково зустрічали їх на вулиці, та ще й якщо не було нагальної потреби йти до сільських відьом на поклін, про добро швидко забували. І кожен скрип хвіртки чи сплеск риби в Смотричі змушував жінок хреститися, а чоловіків міцніше стискати держаки кіс.
Старі баби час від часу плескали язиками біля колодязя на вигоні, що земля в Кульчиївцях особлива: вона пам’ятала ще тих, хто жив тут до панів і до козаків, тих, хто вмів розмовляти з корінням дубів. І саме це коріння, здавалося, тримало хати так міцно, що ніякі бурі не могли їх зрушити. Проте страх перед майбутнім, що засідав у білому маєтку на пагорбі, був сильнішим за будь-які прадавні замовляння.
Порядок тримав панський староста — пихатий чоловік на прізвище Горбач. Шляхтичем він не був, проте вислужувався перед паном Яном так завзято, наче від кожного удару його нагайки залежало його власне життя. Горбач збирав панщину, стежив за чергою на млині й першим приносив пану плітки про те, про що селяни шепочуться по закутках.
Як йому вдавалося все те вичуте, одному Богу відомо, але в народі подейкували, що староста має куди гостріший слух, ніж звичайна людина. Казали, ніби він знається з нечистим, або ж просто має душу настільки гнилу, що вона, як губка, втягує в себе кожен лихий намір чи необережне слово.
Горбач з’являвся завжди вчасно і завжди несподівано. Тільки-но хтось біля кузні наважувався процідити крізь зуби прокльони на адресу нових панських поборів, як з-за рогу випливала його сухорлява постать у незмінному синьому жупані, що лиснів на ліктях від задавненого бруду. Він не кричав. Він підходив упритул, обдаючи співрозмовника запахом дешевого тютюну й якогось кислого варева, і просто дивився своїми безбарвними, наче вицвілими на сонці очима.
Цього ранку Горбач був особливо похмурим. Його тонка губа раз у раз сіпалася, коли він спостерігав за возами, що тяглися до млина. Його погляд зупинився на постаті Данила, який якраз розвантажував важкі мішки. Староста знав, що Данило давно допомагає батьку у млині, а не тільки дядькові в кузні, але ще краще він знав про його прихильність до молодої відьми Маріки.
Він підійшов до Данила, постукуючи нагайкою по своєму чоботу, і примружився:
— Що, Даниле, сили багато? Дивись, абись та сила не пішла на дурниці. Пан Ян сьогодні не в гуморі, йому потрібен порядок. А порядок — це коли кожен знає своє стійло.
Данило навіть не повернув голови, лише напружив плечі так, що полотно сорочки ледь не тріснуло. Він відчував, як від Горбача віє холодною загрозою, тією самою, що вже почала огортати їхнє село, немов густий туман зі Смотрича.
А до нього староста почав присікуватися давно, мовляв, молодий коваль був надто незалежним, надто сильним, щоб його було легко зламати. Проте досі не було справжньої причини, щоб відходити хлопця батогом: той не давав приводу, був завжди ввічливим і робив усе,що йому загадували.
Але староста не спускав з нього очей. Він знав, що така нагода обов’язково трапиться, а він тоді не пропустить можливості повчити цього хлопа уму-розуму…
