Спочатку:
На сторінку книги
27.2
…Того дня сонце гріло по-осінньому сумно, розливаючи над селом густий запах пожухлих трав. Баба Ганна йшла через сільський вигон до криниці за особливою «живою» водою, яку треба було набрати саме в цей час для весільного обряду. Вона давно вже була старою, але спину ще тримала рівно, а її погляд прошивав наскрізь кожного, хто траплявся на шляху.
Її кроки були важкими, наче вона несла на коромислі не порожні відра, а саму долю всього роду, що зараз трималася на нитці настільки тонкій, що навіть дихання могло її обірвати. Кожен порух повітря, кожен шелест сухого, посивілого від часу полину шепотів їй одну й ту саму гірку правду: спокій, що розлився над селом, був лише маревом, підступною паузою перед великою грозою, яка вже збирала сили за обрієм.
Ганна відчувала, як земля під її босими, потрісканими від важкого життя ногами гуде глухою тривогою. Вона знала, що Маріку не треба застерігати — онука й сама все бачила у своїх тривожних снах, відчувала той металевий присмак небезпеки, що насувався з боку панського маєтку, наче грозова хмара. Але Маріка вперто трималася за свою надію, мов за останню соломинку серед виру, і від того серце старої стискалося ще дужче.
Сама природа навколо застигла в німому очікуванні, наче намагалася кричати про те, що вже неминуче. Стара бачила це в тому, як низько над землею кружляли птахи, і як лягав пил на дорогу — так само приречено, як лягатиме незабаром тінь панської волі на їхній поріг. Ганна не просто йшла до криниці; вона прокладала шлях крізь густу, липку від передчуття тишу, розуміючи, що жодна вода, ні жива, ні мертва, не змиє того, що вже було накреслено на суворій карті їхнього спільного майбутнього.
Біля старої дубової лавки, де зазвичай збиралися чоловіки погомоніти після роботи, стояв вороний кінь, чий бік лиснів на сонці, як чорний оксамит. Пан у дорогому мисливському камзолі, але без жодного супроводу, зупинився саме там. Він стояв спиною до стежки, спираючись на лавку й дивлячись на церкву, де через кілька днів мало відбутися вінчання її онуки з молодим ковалем.
Ганна не притишила ходи. Її босі ноги м'яко торкалися пилу, і вона пройшла б повз нього, якби Ян різко не обернувся, ніби відчувши спиною холодний подих.
— Куди це ти, стара відьмо, так поспішаєш? — голос пана був густим і прохолодним, як вода в глибокому колодязі, що ніколи не бачить сонця.
Зупинившись — пан же звертається, а не хвіст собачий! — вона не вклонилася, не опустила погляду додолу. Навпаки, стара селянка, яка нещодавно рятувала його сила від вірної смерті, а тепер отримувала від пана свою плату за добре діло, повільно підняла голову й зустрілася з поглядом шляхтича.
В його очах не було гніву, там була нудьга хижака, який точно знає момент, коли перекусить горло жертві.
— Туди, пане, куди всі ми колись прийдемо, — спокійно відповіла Ганна. — Тільки дороги в нас різні. Моя — по землі, а ваша — по чужих душах.
Ян засміявся, але сміх той був сухим, наче тертя дошки об дошку, коли хтось хоче висікти іскру. Він зробив крок до неї, зачепивши краєм свого начищеного чобота її кошик із травами, так що кілька пучків звіробою впали у дорожній пил.
— Ти дивись, яка горда кров. Усе село готується до свята, наче в останній раз. Музики, горілка, короваї... — він вимовив це слово з такою огидою, ніби воно було отруйним. — Думаєш, коваль справді зможе захистити те, що я вже подумки забрав собі? Що він зробить, коли стіни почнуть падати?
Пан звузив очі, і в їхній глибині Ганна побачила не просто злість, а справжню чорноту, що не знала ані жалю, ані спокою. Він звик, що світ обертається навколо його бажань, і щастя простих людей здавалося йому особистою образою, порушенням вищого порядку, де він був єдиним богом. Для Яна це вінчання було не союзом двох сердець, а викликом його владі, який він збирався стерти з лиця землі так само легко, як струшують порох із дорогого сукна.
