29.2.
Маріка лежала в колючих обіймах терну, притиснувши обидві руки до обличчя. Гострий біль у нозі прострілював так, наче в неї вчепився розпеченими обценьками Данило у своїй кузні.
— Утік... Дякувати Богу, втік... — прошепотіла вона, задихаючись.
Баба Ганна вийшла з-за липи. Обличчя її було попелясто-сірим, а очі дивилися не на онуку, а туди, де в тумані зник вершник.
— Не втік він, дитино. Він свою долю наздогнав, — стара підійшла до Маріки, допомогла їй вибратися з кущів і почала обережно обмацувати підвернуту ногу. — Кінь — істота чиста, він правду чує. Він відчув те, що пан у душі носить, і не витримав. Земля сьогодні проти нього, онуко.
Злий, як сотня демонів, Ян дістався до маєтку лише під вечір. Він ішов пішки, шкутильгаючи, забрьоханий у чорній лісовій грязюці, з глибокою подряпиною через усю щоку. Його попрана мисливська гордість боліла дужче за забите коліно.
Кінь уже чекав свого господаря біля стайні — загнаний, весь у милі, він тремтів від кожного звуку, а в його очах застиг божевільний жах. Ян лише люто відштовхнув конюхів і наказав зачинити бідну тварину, не давши йому навіть води.
А наступного ранку на території маєтку пролунав розпачливий крик головного конюха.
Вороний, гордість і улюбленець пана, за якого той віддав колись ціле стадо волів, лежав у стайні бездиханним. От як є кінь був мертвий. Його тіло було неприродно роздутим, боки набрякли, а з ніздрів текла густа темна піна. Ян прибіг сам — у нічному ковпаку, з несамовитими очима.
— Хто?! Хто отруїв мого коня?! — його рев було чути навіть у селі. — Горбачу! Шукати відьомське зілля! Це вони... це ті знахарки!
Горбач сторчголов кинувся виконувати наказ, наче полохливий пес, якого штурхонули чоботом. Він дріботів кривими ногами, затинаючись об власну тінь, і його постать у променях вранішнього сонця здавалася ще більш покрученою.
— Буде зроблено, господарю! Кожну скриню перевернемо, кожну стріху розворотимо! — верещав він на бігу, розмахуючи короткими руками.
Ян же так і залишився стояти над конем. Його важке дихання лякало конюхів, а очі горіли пекельним вогнем люті. Він не чув ні розпачливого іржання інших коней у стайні, ні того, як за спиною злякано перешіптувалися наймити.
Для нього світ звузився до однієї думки: помститися! Він уже бачив перед собою ту хату під лісом, де пахло сушеними травами, і в його уяві вона вже палала синім полум’ям, тріщала й розсипалася попелом, обласкана його прокляттями.
Але причина загибелі Вороного була проста й невблаганна. Тікаючи лісом у нестямі, схарапуджений кінь влетів у болотисту низину, де поміж вільхами ріс тис — старе, похмуре дерево, кожна голка якого є смертельною отрутою.
У паніці тварина почала хапати зубами все підряд, обриваючи отруйну хвою разом із молодими пагонами. Поки Ян блукав лісом, отрута вже почала свою тиху роботу, зупиняючи гаряче серце ні в чому не повинної тварини. Але цього ніхто з них не знав.
Коли звістка про смерть коня дійшла до села, баба Ганна саме перев’язувала Маріці ногу свіжим листям лопуха, змоченим у міцному настої трав. Вона тільки тяжко похитала головою.
— Сказав він на вигоні, що прийде за “дарунком” у неділю... — промовила стара, дивлячись на чорний дим, що піднімався над панськими димарями. — Ось і отримав перший дарунок. Не від нас, дитино, а від самої природи, яка не терпить гнилих душ. Тільки тварини шкода…
— Бабусю, він же подумає, що це я йому дорогу перейшла... що це ми зурочили його коня, — прошепотіла дівчина, бліднучи від думки про помсту.
— Нехай думає, — очі Ганни блиснули холодним суворим вогнем. — Тільки знатиме тепер: все, до чого він торкається зі злістю, згорає або гниє під руками. Це не просто кінь його здох, дитино. Це знак, що його час над нами закінчується. Але бережися... тепер він буде ще лютішим. Гірше пораненого звіра немає нічого на світі. Він цей попіл нам усім на голови схоче висипати.
Вона міцно затягнула вузол на пов’язці й додала майже пошепки:
— Неділя близько, онуко. І небо в той день буде не блакитним, а червоним. Готуйся…
