Спочатку:
На сторінку книги
28.2.
Що вона побачила? Нічого такого, чого не очікувала.
У самому центрі випали “Закохані”, але вони були дивно перекриті картою “Справедливості”. Це був не союз двох сердець у звичному розумінні, як комусь могло здатися на перший погляд. Це було зіткнення двох боргів. Ваги, які тримала “Справедливість”, хиталися: на одній шальці лежало кохання, на іншій — стара кров.
У минулому чорніла “Вежа”, охоплена вогнем. Аннет бачила в ній не просто символ, а конкретне полум’я XVIII століття, запах якого вона раптом відчула в реальності.
Для Яна випав “Лицар Мечів” — стрімкий, нещадний, засліплений власною ціллю. Він мчав назустріч долі, не помічаючи, що під копитами його коня вже розверзається прірва.
А для Марисі... для неї карти виклали “Місяць”. Карта туману, прихованої сили й ілюзій. Вона була тією, хто може заманити Лицаря в болото, або стати для нього єдиним світлом у темряві.
Підсумкова карта змусила Аннет затамувати подих. “Смерть”. Але поруч із нею, немов щит, лягла “Сила” — дівчина, що спокійно розкриває пащу лева.
— Трансформація через руйнування, — прошепотіла відьма сама до себе. — Старий світ має померти, щоб вони могли дихати. Але чи вистачить їй сили приборкати звіра, який прокинувся в ньому? Чи не стане вона сама тим звіром?
Аннет згребла карти докупи холодними, як крига, пальцями. Вона розуміла: Ян і Марися вже не просто підлітки. Вони — провідники енергії, яка збиралася століттями.
Те, що Марися сьогодні в ліцеї “вимкнула” того хлопця поглядом, було лише першим громом. Справжня буря почнеться тоді, коли Лицар Мечів зрозуміє, що його головна здобич — це дівчина з очима кольору срібла.
Але тут було одне велике “але”: якщо зрозуміє…
Ворожка підійшла до вікна, відчинила його, впускаючи з вулиці вологе повітря. Десь в очереті крикнув нічний птах. Аннет зняла вуаль і подивилася на своє відображення в темному склі. Вона виглядала виснаженою.
— Кров і квіти, — озвалась до свого відображення. — Цього разу історія не просто повторюється. Вона вимагає фіналу.
Раптом її мобільний, який лежав на столі (другий телефон, для особливих дзвінків), різко задзвонив, розрізаючи тишину механічним вереском. Аннет здригнулася — на цей номер могли дзвонити лише в екстрених випадках.
Вона підняла слухавку. На іншому кінці був хрипкий, придушений голос одного з її сторожів у Кульчиївцях — старого діда, який наглядав за родовим склепом і руїнами давнього маєтку.
— Пані Аннет... — голос тремтів від жаху. — Ви маєте це знати. Сьогодні ввечері, годину тому... Хтось розкрив старе джерело біля занедбаної церкви. Те саме, що ви запечатували п’ятнадцять років тому. І там... там не просто вода пішла. Там чується якийсь спів. Нврод прислухався. Кажуть, ніби по-польськи, пані. Та ще й вчувається ім’я чи то Іван, чи то Ян.
Аннет відчула, як її серце на мить зупинилося.
— Хто це зробив, Саво?
— Не знаю, пані... Але на землі біля джерела залишилися сліди. Люди кажуть, що то були якісь поляки ніби. Але чого цим полякам треба, ума не приложу. Навіщо їм рити землю в наших Кульчиївцях?! Де ми, а де та Польща…
— Це зараз так, а колись було… — пробурчала Аннет собі під ніс і вимкнула телефон.
Треба було змотатися в Кульчиївці, у хату, яку вона викупила у тих, хто тримав її як дачу. Ту хату, в якій колись жила вона сама і яку вона реставрувала, фактично перетворивши на музей, за яким приглядали кілька чоловік, не даючи зарости бур’янами.
— Значить, гра почалася швидше, ніж я думала, — прошепотіла вона, і в її очах спалахнув той самий срібний вогонь, який сьогодні бачив ліцей у Марисі. — Кшиштофе, ти вирішив прискорити фінал? Ну що ж... сподіваюся, ти вмієш плавати в крові своїх предків.
Вона швидко почала збирати речі. Час пані А. закінчився. Час Аннет-захисниці роду тільки починався.
