Спочатку:
На сторінку книги
7.2.
— Боїться нічних доріг?! — Ян повільно повернувся. — А мого гніву він не боїться?!
Його очі, холодні й темні, спалахнули такою люттю, що Горбач мимоволі перелякано втягнув голову в плечі й відступив назад.
— Лікарі — це дармоїди у напудрених перуках, — процідив Войцехівський крізь зуби. — Вони вміють лише цитувати латину, пускати кров і брати золоті дукати за те, що дивляться, як хтось помирає. Якщо мій син не доживе до ранку, я накажу випороти того лікаря на майдані так, що він забуде всі свої книжки, а потім вижену босим у степ.
Він підійшов до ліжка, торкнувся щоки сина своєю великою, сухою рукою. Стась був його єдиною слабкістю, останнім живим містком між ним і його Терезою. Якщо він згасне, маєток перетвориться на купу каміння, а рід Войцехівських, що століттями тримав ці землі, урветься тут, на цьому проклятому пагорбі.
Ян відчував безсилля — почуття, яке він ненавидів понад усе. Він міг виграти суд, міг придушити бунт селян, міг застрелити вовка на полюванні, але він не міг наказати смерті відійти від ліжка свого єдиного сина.
— Люди в селі... вони пошепки кажуть... — знову подав голос Горбач, затинаючись на кожному слові.
— Що вони кажуть? Говори прямо або забирайся геть, поки я не наказав випороти батогами й тебе!
— Дик… кажуть, стара Ганна, що живе в тій халупі під лісом... відьма Чорна. Кажуть, вона витягала й тих, на кому священник уже хрест поставив. Що вона знає слово, яке спиняє вогонь у жилах. Але ж, пане... це ж гріх, темні сили... церква суворо забороняє звертатися до ворожок...
Ян гірко посміхнувся, і ця посмішка була схожа на звіриний оскал. Його ставлення до віри було таким же холодним, як і до всього іншого. Для нього Бог був верховним паном, який сидить занадто високо, щоб перейматися справами тих, хто живе в Кульчиївцях. А смерть була реальною, вона була тут, у цій кімнаті, і пахла хворобливим потом дитини.
— Коли горить мій ліс, я не питаю в ксьондза, чи можна рубати дерева на просіку, — голос Яна став крижаним і рішучим. — Сідлай мого вороного. І нехай ще два гайдуки візьмуть смолоскипи. Особисто поїду до цієї відьми...
— Зараз, пане? Вночі? До тої ями під лісом? — Горбач не вірив своїм вухам.
Щоб сам пан Войцехівський поїхав до простої сільської знахарки? Та бути такого не може!
— Якщо вона не врятує Стася, то ніхто не врятує. А якщо вона збреше або захоче торгуватися зі мною, я власноруч рознесу ту хату по трісці, а її саму живцем замурую в підземеллі.
Ян схопив свій важкий кунтуш, підбитий дорогим хутром лисиці, і рушив до виходу. Кожен його крок луною розходився порожніми коридорами маєтку, наче хтось гупав ковальським молотом. Він не знав жалю до тих, хто працював на його полях, він ніколи не прощав боргів і не вірив у дива. Але він вірив у силу волі. Він їхав за життям свого спадкоємця, і в цей момент був готовий розірвати пащу самому дияволу, якщо той насмілиться стати йому на дорозі.
Бо сьогодні людський ресурс його підвів. Його власна кров, єдиний спадкоємець Стась, згорав від вогню, який не підкорявся наказам пана. Ян відчував дику, майже звірину злість від того, що змушений шукати порятунку в тих, кого зазвичай навіть не помічав, бо це було не більше, ніж багно під копитами його коня.
Він знав про родину Чорних — стару бабу і її онуку, про яких казали, що вони обидві відьми. Знав, що село їх боїться, а отже, вони справді мали незбагненну силу. В його світі сила була єдиною валютою, яку він поважав. Якщо стара справді знає якесь слово, що змусить смерть відступити, він забере це слово собі. Він не проситиме — він вимагатиме, як вимагають від коваля нову міцну підкову чи від мірошника дрібне борошно.
— Сідлайте! — ще раз гаркнув він у темінь коридору, і звук його власного голосу, важкий і владний, повернув йому бодай ілюзію контролю над цією ніччю.
Ян Войцехівський звик брати те, що вважав своїм по праву сили. Сьогодні йому були потрібні ліки для сина. Тож копита вороного коня вибили іскри з каміння внутрішнього двору. Важка брама маєтку розчинилася, і вершники стукотом кінських копит розітнули нічну тишу Кульчиївців, несучи за собою шлейф шляхетської гордині й прихованої темряви, що вже почала спускатися з пагорба до хати відьом Чорних.
Та якщо Маріка, заклопотана роботою у хаті й своїми думками про Данила, про господаря маєтку навіть не думала, стара Ганна Галаганиха, а ніяка їм не Чорна, пана вже чекала…
