Спочатку:
На сторінку книги
Глава 28. Скляна маска провидиці (28.1)
Раз на місяць Аннет Степанівна, залізна бізнес-леді й власниця фармфірми, що трималася на патентах на оригінальні екстракти, зникала з усіх радарів. Її особистий водій отримував вихідний, а секретарка знала назубок: у ці двадцять чотири години пані Аннет не існує ні для міністрів, ні для податкової, ні навіть для родини.
Вона залишала свій «Мерс» на підземній парковці торгового центру, надівала перуку, яка змінювала її обличчя до невпізнанності, пересідала у звичайне таксі й їхала на саму околицю міста, де старі дачі потопали в заростях верболозу й очерету.
Там, за старим парканом, причаївся невеликий дерев’яний будиночок. У ньому не було кришталевих люстр чи шкіряних крісел. Стіни пахли висушеним полином, воском і старою паперовою порохнявою. Аннет заходила всередину, замикала двері на три засуви й знімала свій черговий діловий костюм, який щодня служив їй панциром, ховаючи від усього світу її справжню душу.
Замість нього на плечі лягала важка сукня з чорного оксамиту, що поглинала світло, а обличчя прикривала тонка вуаль зі срібним гаптуванням. На пальцях спалахували масивні персні — не шліфовані діаманти, а грубі, «живі» камені: обсидіан, моріон і кривавик.
У цьому домі вона була не Аннет Степанівною. Тут вона була пані Агатою — легендою тіньового міста, чиє слово для багатьох важило більше за вердикт Верховного Суду.
Треба віддати їй належне, вона ніколи не займалася дрібницями. Жодних приворотів на невірних коханців чи ворожіння на «червового валета». До неї приходили люди, чиї імена рідко згадувалися в пресі, але чиї підписи рухали капітали.
Першим сьогодні був чоловік, який назвався Костянтином, хоч вона й не питала його імені, бо їй це було ні до чого. Це була людина, чиє обличчя нагадувало терту цеглу. Він нього за кілометр розходився важкий дух дорогого тютюну, проте її такими дрібницями не обдуриш.
Костянтин поклав на стіл товсту папку з контрактом на розробку нового газового родовища. Його аналітики обіцяли золоті гори, але бізнесмен, який пережив три замахи в дев’яностих, нутром відчував підступ. Аннет не торкнулася паперів. Вона просто запалила пучок сухої шавлії і провела рукою над сизим димом, дивлячись крізь вуаль кудись поза гостем.
— Ти шукаєш газ, Костянтине, а знайдеш зашморг, — холодно промовила провидиця, і її голос став низьким, як гул ображеного нутра землі. — Твій партнер уже приготував дві ручки: одну для твого підпису, іншу — щоб встромити тобі під лопатку. У контракті є додаток на тринадцятій сторінці, дрібним шрифтом. Там згадується фірма-прокладка з Кіпру. Якщо підпишеш, за півроку твої активи стануть попелом, а ти — спогадом. Іди і спали цей папір.
Чоловік помітно зблід. Він коротко кивнув, залишив на краю столу конверт, товщина якого могла б забезпечити невелике село на рік, і мовчки вийшов у ніч.
Наступним був молодий амбітний забудовник, який прийшов дізнатися, чи варто “тиснути” на активістів, що протестували проти його нового ЖК на березі Дніпра. Аннет розсипала по чорному столу жменю рун. Вони випали гострими кутами до центру.
— Земля не хоче твого бетону, хлопче, — відрізала вона, навіть не давши йому закінчити питання. — Під твоїм фундаментом — старе русло, яке прокинеться від першої вібрації палі. Ти збудуєш пам’ятник своїй жадібності, який сповзе у воду разом із першими мешканцями. Зупинись, бо Дніпро не прощає тим, хто намагається загнати його в труби. А активісти тут ні до чого…
За ним була жінка в темних окулярах, чиє питання стосувалося влади й зради в політичних кулуарах. Кожному Аннет давала відповідь — нещадну, як хірургічний розріз, позбавлену надії на легкі шляхи.
Коли останній клієнт пішов, Аннет важко опустилася на стілець. Сили покидали її, як вода тріснутий глек. Але сьогодні вона не могла піти відпочивати. Розповідь Марисі про Яна Войцехівського, про його перстень і про ту силу, що прокинулася в дівчині у спортзалі, не давала їй спокою.
Вона дістала свою особисту колоду Таро. Карти були старі, з потемнілими від часу краями, ними користувалась ще її прабабця, тож не дивно, що від них несло старовиною і неминучістю. Аннет почала розкладати картонні прямокутники прямо на чорний оксамит, і з кожним новим малюнком її брови під вуаллю зсувалися все ближче…
