Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Марі.
Я дуже обережно просувалася вузьким коридором, прорубаним кимось у товщі печери. На щастя, я непогано бачила в темряві, а сам прохід виявився без неприємних сюрпризів. Невдовзі на моє обличчя ліг прохолодний подих нічного вітру, насичений ароматами ялиці, грибів і лісових трав.
Я прискорила крок і раптом побачила перед собою стрічку нічного неба, прикрашену зоряним мереживом. Зрадівши, я зовсім забула про обережність. Ще крок, і я б зірвалася в прірву, на дні якої вирувала ріка, розбиваючись об гостре каміння. Лише дивом мені вдалося втримати рівновагу й не шубовснути вниз.
Я вже була готова повернутися назад у тунель, коли в мої плечі раптом вп’ялися гострі, наче леза, пазурі. Ноги відірвалися від землі. Ще мить, і щось могутнє понесло мене геть від печери, від моїх товаришів.
Я не боялася висоти. Я чудово вміла літати — але завжди робила це сама й з власної волі. А тут мене несли кудись без дозволу. Далеко внизу проносилися лісові масиви, оброблені поля й крихітні, іграшкові поселення. Мій викрадач летів на схід — про це свідчила рожева стрічка вранішньої зорі на обрії.
Попереду вже виднілися хребти Полум’яних гір. Ніхто, наскільки мені було відомо, ще не заходив так далеко. Гори стрімко наближалися. Ми почали спускатися на схил однієї з вершин. Істота, що викрала мене, нарешті розімкнула пазурі. Я впала на землю, всіяну кістками й дрібним камінням. Поряд валялося чимало зброї та лицарських обладунків.
Коли я підняла голову, від жаху в мене перехопило подих.
Переді мною стояв велетенський дракон.
Справжній чорний могутній дракон. З його ніздрів виривався полум’яний подих, але це було так давно, що дракони встигли перетворитися на казку.
Я з благоговінням дивилася на древню і могутню істоту, про яку лише чула з історій служниць.
Я стояла, затамувавши подих, і не відривала погляду від велетенського дракона. Атмосфера навколо здавалася густою й загрозливою.
«Він приніс мене в своє лігво… і зараз збирається мною пообідати?» — промайнуло в голові.
Очі ящура примружилися. Здавалося, він обмірковував, з якої частини мене почати. Я мимоволі відступила на крок і наступила на щось вологе, слизьке й огидне. Всі інстинкти кричали, щоб я не опускала погляд, але я не втрималася. Купа напівзгнилих кишок.
Мене пересмикнуло. Ноги підкосилися, і замість того, щоб відступити, я важко впала просто в цю моторошну купу.
«Боже, як це бридко…» — подумала я, намагаючись не блювати.
Дракон не відводив від мене погляду. У його очах, здавалося, промайнув ледь помітний глузливий блиск.
— І чого ти чекаєш? — пропищала я тонким, тремтячим голосом. — Хочеш, щоб я сама від серцевого нападу померла і на тобі не було ще одного вбивства?
«Марі, ти серйозно розмовляєш із драконом… І йому, мабуть, абсолютно байдуже, якою за рахунком ти будеш у його меню», — подумала я з істеричним внутрішнім смішком.
Раптом серце моє пропустило удар. Паща дракона повільно розкрилася, і він промовив низьким, гуркотливим голосом:
— Мені не потрібне твоє життя. І їсти я тебе не збираюся.
Мене охопило щире здивування.
«Отже, легенди не брехали… Ці могутні створіння справді вміють говорити».
— І не тільки, — перебив мої думки дракон. — Люди, в яких тече сильна магія, можуть нас прикликати. Ми також здатні читати їхні думки.
— То ти прийшов на мій поклик? — здивовано запитала я.
— Ні. Я прийшов на поклик того хлопця, якого забрали. А врятував тебе, бо таким було його бажання. Він думав про те, що тебе треба попередити про небезпеку. Тепер ти в безпеці.
— Сумнівне твердження, — тихо відповіла я.
Дракон повернув голову вбік і вивергнув потужний потік полум’я, після чого спокійно закрив пащу.
— Оце небезпечно, — сказав він. — А те, що ти сидиш у напівгнилих кишках… вважай, це в мене такий гумор.
— Дякую, що нагадав, — буркнула я, намагаючись підвестися. — Ну що ж… дякую тобі, могутнє створіння, за допомогу. Тож ми тепер полетимо рятувати мого товариша?
— Ні, — легко відповів дракон. — Тобі я не підкорююся. А він такого мені не наказував.
— Але ж він у небезпеці! — почала благати я, відчуваючи, як відчай стискає груди.
— Так. І що мені з того? Помре — мені ж краще. Я взагалі не розумію, як цьому чахлику вдалося мене прикликати. Це вміє робити лише моя господиня, і вона ніколи цим не зловживає. А тут якийсь хлопчисько… Ще й із такою силою. Мабуть, таки варто його вбити.
— А може, спочатку врятуємо? — з надією промовила я. — А там уже якось домовимося…
Дракон якусь мить мовчав, а потім різко змахнув могутніми кри
лами.
— Чекай на мене тут, — кинув він і стрімко злетів у небо.
