Раді Вас бачити!

Любомир.

Йдучи до джерела, я жбурляв кожен камінець, що траплявся під ноги.

«Він тобі подобається». Та хто мені там подобається? Просто він присягнув мені, а я його вилікував і визволив. І взагалі, як мені може подобатися мертвий? У фільмах усе виглядає так гарно й романтично, а в житті… Що, мені тепер щодня його годувати? Я ж захворію на анемію, або він колись не втримається й зжере мене. Ні, це повна дурість. У нас нічого не може бути. Та й він не старіє, а я колись стану дідком… Чому я взагалі думаю про це?

Раптом думка, що майнула в голові, змусила мене різко зупинитися. Я ледь не впустив фляжку. Марі має рацію. Він мені справді подобається. І я вже підсвідомо прораховую наше спільне майбутнє. Оце я влип…

Набравши води, я повернувся до печери. Гнів уже вщух, поступившись місцем важкому усвідомленню. Марі сиділа в позі лотоса з заплющеними очима.

— Вибач, — тихо промовив я.

— О, Любомире, я все розумію. А ти зрозумів? — з цікавістю запитала вона, відкриваючи очі.

— Так, зрозумів. Тільки толку з того. Я ж не зможу бути з ним, — гірко відповів я.

— Чому? — здивувалася Марі.

— Бо він вампір. Людина з вампіром — якось не сумісно.

— А відьма з вампіром — то нормально? — спокійно поцікавилася вона.

— До чого тут це?

— Бо мій чоловік — вампір. Ось до чого.

— Ти вагітна від вампіра?! — не повірив я власним вухам.

— Так. Але це надто довга історія. Якщо коротко — мій чоловік з дуже древнього роду, тому в нього можуть бути діти.

— Феноменально… І чому він тебе не з’їв? — все ще приголомшено запитав я.

— А навіщо йому мене їсти? Боже, Любомир, вони цілком можуть задовольнятися тваринною кров’ю. Людська потрібна лише в крайніх випадках. Вони навіть звичайну їжу їдять. Мій чоловік, наприклад, любить вино.

— Ця інформація значно змінює справу… Але ж ти колись постарієш і помреш, — зауважив я.

— Так, але я ще не думала про це. Та й навіщо? Щастя таке швидкоплинне, — м’яко відповіла дівчина.

Враз її обличчя різко змінилося. Воно стало напруженим і зосередженим.

— Зайди глибше в печеру й стань за моєю спиною. Без різких рухів, — наказала вона, дивлячись мені прямо в очі.

Я несвідомо підкорився. Коли став за її спиною, то побачив велетенського вовка, що стояв біля входу. Звір був величезний — майже з коня завбільшки, з густий шерстю й жовтими очима, які світилися голодним блиском. Він повільно облизувався, показуючи величезні ікла, і тихо гарчав, ніби вже відчував смак нашої крові.

— А от і вечеря, — промайнуло в мене в голові. — Питання лише в тому, хто чия…

Марі.

При появі вовка я обережно, без різких рухів, відійшла глибше в печеру. Живіт знову почав боліти. «Моя мила донечко, якби ж ти могла просто сказати, що тебе турбує…» — подумала я.

— Геть! — вигукнув Любомир і схопив поліно, призначене для вогнища. — Іди геть, звірюко!

Цей хлопець не переставав мене дивувати. Щойно він був нахабним, розбещеним парубком, для якого важило лише власне его, а за мить перетворювався на відчайдушного захисника, готового стати між мною та смертельною небезпекою. Схоже, і я, і Темпсі сильно помилялися, вважаючи його тягарем.

Звір загарчав низько й погрозливо, вишкіривши величезні ікла. Він зробив крок уперед, але так і не наважився увійти в печеру. А можливо, просто не зміг. Здавалося, древні сили печери створювали невидимий бар’єр, який захищав нас. Вовк ще кілька секунд стояв, свердлячи нас голодним поглядом, а потім неохоче опустив голову й повільно відійшов у темряву лісу.

— От бісів упир… чи хто він там, — роздратовано прошипів Любомир, кидаючи поліно на підлогу. — «Приваблює живність», каже… А якщо сюди змії поповзуть? Марі, я боюся змій!

Я змучено всміхнулася йому у відповідь. Хотілося запевнити, що чари печери приваблюють лише те, що ми можемо з’їсти, а не навпаки. Але після цього інциденту я вже не була в цьому впевнена.

— Боже! І за що мені все це? — театрально вигукнув Любомир, здіймаючи руки до стелі. — За які гріхи ти мене так караєш? Хіба я когось убив чи покалічив?

— Любомире, заспокойся, будь ласка, — вимучено промовила я.

Я навіть не знала, плакати мені чи сміятися.

— Заспокойся?! — щиро обурився він. — Нас ледь не зжерли, якщо ти не помітила!

— Але ж не зжерли, — спробувала заспокоїти його я.

— Поки що… А що, як наступного разу сюди залізе ведмідь чи щось гірше? — не вгамовувався Любомир.

— Крокодилів тут точно немає, — відповіла я, намагаючись не показувати, як сильно посилюється біль унизу живота.

Схоже, моя донечка з усіх сил намагалася мене про щось попередити. Але про що саме? Про Темпсі? Про загрозу нам із Любомиром? Чи, можливо, про самого Тевіна?

— Господи, як же я ненавиджу вовкулаків, вампірів і рудих, — продовжував бурчати Любомир, нервово міряючи печеру кроками. — Особливо рудих…

— А вагітних жінок? — з усмішкою поцікавилася я, намагаючись хоч трохи розрядити атмосферу.

Любомир зупинився й надто серйозно подивився на мене.

— Так. Саме більше я ненавиджу рудих і вагітних жінок. Останнім постійно чогось хочеться, — суворо заявив він.

— У всякому разі, все, чого хочу я, — це спокою й трохи води. Я дуже втомилася.

Я важко зітхнула й опустилася на підстилку з соломи біля стіни.

— Я ж казав, що вагітним постійно чогось хочеться, — буркнув він, але все ж простягнув мені флягу з водою.

Час очікування тягнувся нестерпно довго. Я завжди найбільше ненавиділа чекати.

Мені знову стало зле. Біль у животі став гострішим, ніби попередження.

— Ти як? — стривожено запитав Любомир, уважно дивлячись на мене.

— Все нормально, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено.

— Ти впевнена?

Я кивнула й навіть посміхнулася, хоч насправді відчувала, як небезпека дедалі сильніше згущується навколо нас.

День поступово згасав. У печері швидко стемніло й стало прохолодно. Запалювати вогнище ми не наважувалися, як і залишати укриття.

— Піду подивлюся, може, знайду нам якихось ягід для перекусу. Я швидко, — промовив Любомир, потягуючись.

Схоже, йому просто закортіло до вітру, але він чомусь соромився сказати про це прямо. За мить він зник за завісою дикого винограду, що частково приховувала вхід до печери.

Раптом біль у животі став нестерпним — ніби хтось притиснув до нього розпечене залізо. У моїй голові пролунав крик, сповнений неймовірного страждання.

— Темпсі! — зірвалося з моїх губ.

Його катують. А я нічим не можу допомогти.

— Темпсі! Тримайся, ми обов’язково тебе врятуємо! — відчайдушно спробувала я дотягнутися до його думок, але відчула лише холодну, моторошну порожнечу.

Схоже, він втратив свідомість.

У цю мить з вулиці пролунав ще один крик. Кричав Любомир.

Я рвонулася було йому на допомогу, але нова хвиля пекельного болю прибила мене до місця. А потім я почула чоловічі голоси — грубі, чужі, що швидко наближалися до печери.

Я розуміла: зараз я не зможу захистити навіть себе, не кажучи вже про хлопця. Раніше одним поглядом я могла перетворювати цілі армії на попіл. А тут… тут я знову була лише дівчиною, яка ще тільки вчиться володіти своєю силою.

Налякано притиснувшись до стіни, я шукала порятунку — і раптом стіна під моєю спиною зникла. Я не втримала рівноваги й упала на холодну підлогу потаємного ходу. Отвір за

моєю спиною відразу ж зник, ніби його й не було.

Схоже, у цій древній печері існував хід, про який навіть Тевін міг не знати.