Раді Вас бачити!

Темпсі 

Я стояв перед велетенською горою людських черепів і вибілених часом кісток. Не спускав погляду з кремезної істоти, оброслої мохом і лишайником. А натовп потворних створінь скандував:

— Поєдинок! Поєдинок!

Мій ворог, мій господар, який приніс мені стільки болю й горя, дивився на мене зі зневагою та презирством. Він знав, що мені не вистачить сил протистояти йому, адже був одним із найсильніших чаклунів на всьому Сході, а можливо, й усього світу. Я ж був лише звичайним безпірником, який усе своє свідоме життя залишався його рабом.

Він змусив мене повірити, що я — виродок, якого рідна мати кинула в річку, аби позбутися зайвого рота. Та час показав, що все було зовсім не так. Чаклун без жалю й докорів сумління позбавив мене минулого, свободи та коханої людини. Жінки, яка завжди була поруч. Жінки, що змушувала мене жити.

Думки про Елайну змусили моє серце болісно стиснутися. Вона зникла з моєї вини. Адже саме я був винен у тому, що вона зреклася батька, родини та друзів і стала рабинею жорстокого чаклуна. Усе це — лише для того, щоб бути поряд зі мною. А я не зміг зробити єдиного, що від мене залежало, — захистити її, хоча й поклявся завжди бути поруч.

Мій колишній Володар усміхався недоброю усмішкою, знаючи, чим закінчиться цей поєдинок. Я майже бачив, як у його очах промайнула сцена моєї смерті. Він уже уявляв моє бездиханне, понівечене тіло, і від цього його усмішка ставала ще кровожерливішою.

«Ну що ж...» — промайнуло в голові.

Принаймні в мене буде шанс щось змінити. Маленька, примарна надія. А якщо я загину, то, можливо, так буде краще для всіх.

Чого варте життя такого як я?

Мої думки обірвалися в одну мить, бо світ навколо мене знову почав змінюватися.

Спершу я відчув, як затремтіла під ногами земля, і почув гул, що ставав дедалі голоснішим. Я затиснув вуха й присів. Кістляві руки потвор вчепилися в мене, і я відчув, як мене кудись затягує.

Я брикався, намагався чинити опір, та марно. Чіпкі пальці міцно стискали мої руки й ноги, не даючи змоги навіть дихнути, не те що ворухнутися. Гострі, мов леза, кігті роздирали моє тіло.

Проте найстрашнішим було інше.

Раптом я зрозумів — мене ошукали.

Ніхто не стане на мій захист. Ніхто не допоможе такій нікчемній істоті.

Мене підхопив стрімкий потік і поніс геть — у саме серце темряви.

На якусь мить я втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, перше, що відчув, — біль.

Біль, який пронизував моє тіло наскрізь, вгризався в кожну клітинку понівеченого тортурами тіла. Я прислухався, та не почув жодного звуку. Мене огортала суцільна тиша, у якій лунав лише стукіт мого власного серця.

— Де я? Що сталося? — поставив я собі запитання.

Розплющивши очі, я озирнувся навколо. Лежав посеред просторого приміщення, стіни й підлога якого були вимощені білосніжним каменем. Його заливало яскраве світло, що лилося ніби звідусіль. Окрім мене, там не було нікого й нічого. Абсолютно порожнє й безмежно яскраве приміщення.

Спалахнуло біле світло, і з нього виникли три постаті — Всевидячі Берегині.

Я швидко підвівся на ноги й схилився перед богинями Долі в низькому поклоні. Найстарша з них — згорблена стара в жебрацькому лахмітті — лише посміхнулася мені. Її сестра — висока й статна жінка у вінку з водяних лілей та з довгим чорним волоссям — кинула на мене презирливий погляд. А ось наймолодша — ще зовсім дівчинка, одягнена в просту полотняну сукню, вишиту невідомими мені квітами, з букетом пшеничних колосків у руках і неймовірно чарівною лагідною усмішкою, — підійшла до мене.

— Ти, напевно, здивований тим, що сталося?

Я почув дзвінкий, напрочуд приємний голос, який, немов пташиний спів, зазвучав у моїй голові.

У відповідь я лише похитав головою. Ні. Я зовсім не був здивований.

— Де я? Це Ірій?

Моє запитання чомусь змусило старших богинь розсміятися.

— Ні. Звісно ж, ні, — проскрипіла стара. — Такі, як ти, не заслуговують на Ірій.

— Хіба це має значення? — здивувалася красуня у вінку з лілей. — Ми тут не для того, щоб відповідати на твої дурні запитання.

— Ти ж розумієш, що в цьому поєдинку тобі не перемогти? — це запитання поставила наймолодша — дівчинка із золотим волоссям.

— Отже, я програв, — приречено прошепотів я й сумно посміхнувся.

«Ну що ж... Цього й слід було очікувати», — промайнуло в голові.

— Ні. Та перемогти чаклуна не так просто. Ти повинен знайти її — відьму з іншого світу, а можливо, навіть з іншого часу. Ця дівчина допоможе тобі отримати відповіді на твої запитання, а ти, своєю чергою, допоможеш їй, — підтримала молодшу стара в лахмітті.

— З іншого світу? Отже, я маю вирушити до іншого світу? — здивовано запитав я, підвівши очі.

— Не хвилюйся. Ти повернешся в той самий момент, коли залишив свій світ. Якщо, звісно, виживеш у тому, — з насмішкою відповіла чорнокоса.

— Не в наших правилах і не в наших планах тобі допомагати. Але все ж, оскільки тобі було пророковано велике майбутнє, а хтось дуже й дуже постарався змінити твою долю, щоб пророцтво ніколи не здійснилося, ми підемо на поступки.

— Мій молодший брат, — вигукнув я. — Він убив мене, щоб самому зійти на трон і правити королівством, — уже тихіше додав.

— Він зробив це за чужою вказівкою. Дехто дуже й дуже не хотів, щоб ти залишався живим і здійснив стародавнє пророцтво, — заперечила дівчина із золотим волоссям.

— І хто ж це? — я з викликом подивився на Берегинь. — Та про яке пророцтво йдеться?

— Навіть якби ми хотіли, то не можемо тобі цього сказати. Ми й так розповіли тобі занадто багато, а це порушення всіх постанов, — надто різко відповіла стара. — Ти маєш сам про все дізнатися. Такі правила. Такі умови.

Після цих слів вона плеснула в долоні, і світло згасло.

Мене знову оповили суцільна темрява й тиша. Усе зникло: і приміщення, і Берегині, і навіть сам час.

Мене оточувало суцільне Ніщо.

Хоча ні.

Навколо мене вирувало життя.

Я бачив, як народжуються й помирають зорі та цілі світи.

І я сам став зорею, яка почала своє безкінечне життя в темряві.

Аж раптом хтось торкнувся моєї руки. І цей дотик — такий ніжний та водночас наполегливий — повернув мене до життя.

Я знову почав існувати.

Відчув, як хтось тягне мене за собою, проте не мав ні сил, ні бажання чинити опір. Я підкорився Долі.

Ми летіли крізь світи й тумани доти, доки яскраве світло не осліпило мене, і я заплющив очі, не в змозі його витримати.

Я відчув легкий подих вітру, сповнений ароматів лісу. І чиюсь ніжну теплу руку, що міцно стискала мою.

Я наважився й розплющив очі.

Дівчина з тривогою дивилася на мене. На якусь мить мені здалося, що це Елайна. Але коли туман розсіявся, я зрозумів, що то лише марево і я помилявся.

Незнайомка м'яко посміхнулася мені.

Дивно, та я знав її, хоча раніше ніколи не бачив. Це була вона. Та сама відьма, про яку мені говорив Лісовий Володар і Берегині. Незважаючи на її тендітність, у ній відчувалася сила.

— Я знаю тебе... — прошепотів я й посміхнувся їй. — Так, я знаю тебе.

Повернувшись до мене, дівчина доторкнулася до мого обличчя.

Я відчув, немов подих вітру огорнув моє тіло. Рани, які до цієї миті не давали мені зробити вільного подиху, враз перестали турбувати.

— Моє ім'я Маріанна, — відповіла дівчина, прибравши руку.

Не розуміючи, що щойно сталося, я зазирнув їй в очі.

— Це моя сила, а можливо, й прокляття. Але зараз — це мій подарунок тобі, — промовила вона.

Оговтавшись від того, що сталося, я зрозумів, що разом із нами прибув ще один чоловік.

Він був не таким, як дівчина. Від нього не відчувалося сили. Я б навіть сказав, що це й не чоловік зовсім.

Розплющивши очі, він озирнувся навколо, щось пискнув і знепритомнів.

— Він теж прийшов тобі допомогти? — розгублено запитав я в Маріанни.

— Так. Але, напевно, нам буде нелегко з ним, — відповіла вона.

— Мене звати Темпсі. Ти ввижалася мені. Я прийшов.

— Отже, ти допоможеш мені? — різко запитала вона.

— Так. Якщо ти допоможеш мені, — відповів я.

Я розумів, що завдяки її силі ми досягнемо моєї мети.

А більше за життя я хотів повернути Елайну. З огляду на те, що мені розповіли про цю відьму, вона знає, де моя кохана.

«Так, Маріанно. Я піду з тобою. Я допоможу тобі. Тільки й ти допоможи мені. А якщо ні... Про це будемо думати пізніше.»

Повернувшись до дівчини, я побачив, що вона з цікавістю розглядає іншого чоловіка.

Підійшовши ближче, я теж опустив на нього погляд.

 Марі 

Витягнувши себе та інших із Темряви, я відчула полегшення. Не лише фізичне, а й моральне. Страх, який так довго пожирав мене зсередини, поступово відступав. Ще трохи — і він змусив би мене забути, навіщо я взагалі прийшла сюди.

Та зараз, стоячи посеред незнайомого лісу, вдихаючи повітря на повні груди, я зрозуміла — я жива.

Я досі жива.

Моя історія складна й заплутана. У ній є місце для великого кохання і не меншого розпачу.

— Навіщо ти тут? — напевно, запитаєте ви.

І я відповім.

Щоб вижити.

Щоб подарувати життя своїй дитині.

Щоб урятувати чоловіка, якого кохаю більше за власне життя.

Саме через нього я наважилася на цей крок. Саме він став причиною більшості моїх сліз, страхів і переживань. І водночас лише він заслуговує на мою найщирішу усмішку та все кохання, яке живе в моєму серці.

Ділан Мортіфер — моє життя.

Моє прокляття.

Моя найбільша слабкість.

І моя найбільша сила.

Потрапивши до його будинку як служниця, я навіть не підозрювала, що зустріну там своє кохання.

Ділан походить із роду вампірів. Він їхній володар. Їхній захисник. І водночас — їхня жертва.

Над його родом тяжіє прокляття.

Жінка, яку він покохає, повинна народити йому дитину, щоб продовжити рід і врятувати його життя. Та є одна страшна умова — після пологів вона помре.

Ділан знав про це. І кохав мене настільки сильно, що жодного разу не намагався зробити своєю. Він був готовий прийняти власну смерть, аби лише не приректи мене на мою.

Адже якщо до визначеного часу спадкоємець не народиться, загине не лише Ділан, а й увесь рід Мортіферів. Та я зруйнувала його плани. Бо теж кохала.

Кохала настільки сильно, що не змогла стояти осторонь і дивитися, як він прирікає себе на загибель.

Тепер я ношу під серцем його дитину. Дитину, яка, найімовірніше, коштуватиме мені життя. Та навіть знаючи це, я не шкодую. Маючи певні знання та сили, я вирішила піти наперекір долі.

І ось тепер я тут.

У компанії двох юнаків.

У світі, про який нічого не знаю.

У пошуках відьми, яка колись прокляла рід Мортіферів.