Раді Вас бачити!

Марі. 

Мене оточувала Темрява та Ніщо. Справжнє, первісне Ніщо, що існувало задовго до того, як із нього народилося сонце і спалахнули перші промені світла.

Я навіть гадки не мала, скільки часу провела тут, у цій в'язниці, до якої мене ув'язнив ритуал. Та й про який час могла йти мова, коли в цій Порожнечі його просто не існувало? Єдине, що могло тут існувати, — це вічність.

Вічність, пливучи течією якої, я могла лише тішити себе спогадами. Я згадувала тих, кого залишила в тому світі. Згадувала того, заради кого зважилася на цей крок. У якусь мить я почала забувати власне ім'я. Мені стало здаватися, що я сама поступово стаю тим Ніщо.

Та в мене була мета. Усім своїм єством я прагнула її досягти. Згадуючи все, через що мені довелося пройти, я чіплялася за ці спогади. Вони надавали мені надзвичайних сил і ставали невидимою ниткою надії, здатною витягти мене з Темряви.

Спогади про велике кохання, його жорстокі реалії та мрії про світле майбутнє підтримували мій дух і не давали остаточно розчинитися в тому Ніщо.

Здавалося, що минула ціла вічність, коли я побачила щось схоже на маленьку зірку. А потім — ще одну. Простягнувши руку, я всім серцем побажала до них дотягнутися. Чим сильнішим ставало моє бажання, тим ближче я до них наближалася. Придивившись уважніше, я зрозуміла, що це зовсім не зірки.

Двоє хлопців мовчки дрейфували в безмежній темряві, такі ж загублені, як і я. 

Тривога стиснула серце. Хлопці не звертали на мене жодної уваги.

— Невже мене вже поглинуло? — промайнуло в голові.

Простягнувши руки, я спробувала до них доторкнутися. Щойно мої пальці зімкнулися на їхніх долонях, у темряві спалахнув тонкий промінчик світла. Ледь помітний, майже примарний, але його вистачило, щоб вказати мені шлях. Шлях, що вів назовні з цієї в'язниці.

Не вагаючись ані миті, я рушила за ним, міцно стискаючи руки хлопців у своїх.

Спалахнуло яскраве світло, розсіюючи темряву. Переді мною постав зовсім незнайомий світ. Це було дивовижно. І водночас боляче.

Ми опинилися посеред лісу, сповненого сотнями найрізноманітніших звуків, що зливалися в один суцільний гомін.

Рудоволосий нарешті прийшов до тями. Поглянувши на нього, я завмерла на мить.

Він був вродливим. Не тією м'якою красою, що викликає бажання захищати, а іншою — гострою, небезпечною. Його обличчя вирізняли чіткі вилиці, прямий ніс і різкі риси, які надавали йому майже хижого вигляду. Бліда шкіра різко контрастувала з розпатланим мідно-рудим волоссям, а блакитні очі нагадували зимове небо перед бурею — холодне, безжальне й водночас дивовижно прекрасне.

Навіть зараз, коли юнак перебував у жалюгідному стані, від нього віяло силою.

Його тіло було вкрите безліччю порізів, з яких ще сочилася кров. Синці темніли на шкірі багряно-синюшними плямами, а рука, яку я стискала, здавалася вивихнутою. Та попри це він не виглядав зламаним. Навпаки — здавалося, ніби в ньому дрімав звір, готовий будь-якої миті підвестися на ноги.

— Я знаю тебе. Про тебе мені розповіли Богині Долі, — промовив він.

Повернувшись до нього, я легко торкнулася його щоки. Покликавши свою силу, я дозволила їй наповнити його тіло зціленням.

— Можливо, моє ім'я Маріанна, — відповіла я.

Відчувши зміни, юнак здивовано оглянув себе, а тоді підняв на мене погляд.

— Це моя сила. А можливо, й прокляття. Та зараз — це мій подарунок тобі, — тихо промовила я.

Другий юнак, стрункий, мов молода береза, розгублено озирнувся навколо, щось пискнув і раптом знепритомнів.

Рудоволосий здивовано подивився на нього.

— Він теж прийшов допомогти тобі? — розгублено запитав він.

— Так. Але, гадаю, з ним нам буде непросто, — відповіла я.

На губах юнака майнула ледь помітна усмішка.

— Мене звати Темпсі. Ти являлася мені у видіннях. Тому я прийшов.

— Отже, ти допоможеш мені? — різко запитала я.

— Так. Якщо ти допоможеш мені, — відповів Темпсі.

Після цих слів ми обоє схилилися над хлопцем, який так і не прийшов до тями.