Раді Вас бачити!

Темпсі

Я тихенько лежав на підстилці з трухлявої соломи й прислухався до звуків, що долинали з-за стіни. Вовкулаків я, м’яко кажучи, недолюблював. У мого колишнього господаря їх було чимало на службі. Ці істоти надто жорстокі, небезпечні й хтиві. Я сумнівався, що в цьому світі вони хоч чимось відрізняються. Судячи з того, як вони нас зустріли, різниці майже не було. Хіба що ці щось вирощували й займалися господарством — коли нас вели сюди, я чув свинячий вереск. Вовкулаки мого світу більше полюбляли полювання та найманство, щоб мати можливість познущатися над бранцями. Працювати на них мені зовсім не хотілося. Мені вистачило кар’єрів в Скельника.

Хоча цікаво, що ж вони вирощують на своїх полях? З вулиці долинали веселий регіт і голосна лайка одночасно. Напевно, там росте дещо цікавіше за пшеницю, якщо їм так весело.

Час, відведений на відпочинок, тягнувся нестерпно повільно. Я поглянув на своїх нових супутників. Любомир спокійно хропів, згорнувшись калачиком біля дверей, і посміхався уві сні.

«Цікаво, що йому сниться?» — майнуло в голові.

Марі не спала. Вона лише вдавала, що відпочиває.

— Послухай, Темпсі, — тихо промовила вона, розплющивши очі. — Мою спробу передати тобі думку не вважай за вторгнення в особисті кордони. Я б не робила цього, якби не було потреби. Копирсатися в чужих головах мені геть не цікаво, повір. Але в скрутний момент ментальний обмін може бути дуже корисним.

Я на мить замислився, а потім кивнув:

— Добре...

Раптом усе змінилося.

Лайка й сміх вовкулаків затихли. Світ навколо став тьмяним, ніби вицвілим. Повіяв неприємний, прохолодний вітер, і я відчув на собі важкий, недобрий погляд.

«Господар», — промайнуло в моїй голові.

Від цієї думки мені стало геть зле. Я з тривогою глянув на Марі. Вона підняла голову, і в її очах я прочитав тривогу.

— Ти теж це відчув? — пролунав у моїй голові її стривожений голос.

— Так. Це та відьма, яку ти шукаєш? — подумки запитав я.

Вона заперечливо похитала головою. Хто б це не був, він виявився достатньо могутнім, щоб ми обоє відчули його присутність. Могутнім і небезпечним.

Я піднявся зі своєї підстилки з трухлявої соломи й тихо підійшов до дверей. Припавши оком до вузької щілини, я зміг розгледіти центральну площу. Вовкулаки зносили туди хмиз для великого багаття. Схоже, вони готувалися до вечері. Під грудьми неприємно засмоктало.

«А що, якщо ми помилилися й вони не такі вже й телепні, якими здаються? Перше, що вони хотіли з нами зробити, — це з’їсти нас. Ні. Я прийшов сюди не для того, щоб стати печенею для місцевих перевертнів».

Вартовий, приставлений до нашої в’язниці, сидів навпроти, притулившись спиною до стовбура розлогого дуба. Він палив люльку, голосно сміявся й щось розповідав сам собі, енергійно жестикулюючи.

«Самий час, — подумав я. — Поки вони впевнені, що їхня здобич безпорадна й нікуди не втече».

Я обернувся до Марі. Вона виглядала надто виснаженою, але я боявся, що в нас просто немає часу на її відпочинок.

— Ти зможеш відчинити двері? — тихо запитав я.

— Ти хочеш, щоб я зробила це прямо зараз? — щиро здивувалася вона й незадоволено нахмурилася.

— Так, — твердо відповів я.

— Боюся, я ще занадто слабка. Мені потрібна хоча б годинка.

Я розумів, що не маю права її примушувати, але водночас відчував, як небезпека стискає нас усе тугіше. Якщо ми не втечемо зараз, то до ранку можемо опинитися на тому багатті.

Я підійшов ближче, узяв її тонкі холодні руки в свої й пильно зазирнув у весняно-зелені очі. Очі, які так нагадували мені очі моєї дружини… тієї, заради якої я опинився в цьому чужому світі. Під її долонями я відчував, як б’ється не лише її серце, а й друге — маленьке, ще слабке серце її ненародженої дитини. Я здогадався про це ще на поляні, коли вовкулаки оточили нас. Для цього не потрібна була магія.

— Боюся, в нас немає годинки, — тихо промовив я. — Схоже, вони збираються засмажити нас на вечерю.

Мої слова чомусь змусили її посміхнутися.

— Нас на вечерю? Навряд чи вони ослухаються свого вожака. Та й ти хоч бачив себе в дзеркалі?

Я сумно усміхнувся. Дзеркала в моєму світі були розкішшю, але я й без них знав, що після кількох тижнів на каторзі, де доводилося довбати каміння, виглядаю неапетитно. Та й від тієї юшки, якою годували в’язнів, жиру не нагуляєш. Хоча Марі теж була надто тендітною. Я все одно відчував: це їх не зупинить.

— Ти надто худий для печені, — крізь сміх відповіла вона.

— Але на юшку згоджуся, — спробував віджартуватися я, хоча було зовсім не до жартів. — Марі, ти маєш спробувати. Зараз.

Вона неохоче підвелася й підійшла до дверей. Опустивши долоні на грубе дерево, повільно повела ними по ньому.

Тим часом я схилився над Любомиром і обережно торкнувся його плеча. Хлопець нервово здригнувся й розплющив очі.

— Чого тобі? — сердито буркнув він. — Невже передумав і захотів трохи розважитися? Набридло вдавати з себе ченця?

— Не знаю, про що ти, але нам час іти.

— Боже! Чого це ви вирішили, що я збираюся кудись із вами йти? — глузливо поцікавився він. — Якщо ви думаєте, що я вже ваш постійний супутник лише тому, що розповів, де ваш мішок, то помиляєтеся. Ідіть собі, а я залишуся.

Ми з Марі здивовано витріщилися на нього.

— Тобто ти не збираєшся з нами йти? — уточнила вона, і в її голосі ясно продзвеніли нотки погрози.

Я ледве стримався, щоб не схопити цього зніженого красунчика за комір і не припечатати обличчям до стіни.

— Звісно, ні, — впевнено відповів Любомир. — Вам запропонували сапати бурячки, а в мене інше покликання. Тож ідіть, а я тут залишуся.

— Ти підеш з нами. Зрозумів?! — не стрималася Марі.

У її очах спалахнув хижий вогник. Я швидко став між ними. Десь я чув, що жінки в положенні можуть бути вкрай агресивними й нестриманими.