Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Марі
— Я два роки служив цьому гнилому чаклуну. Так сталося, що я потрапив до нього в рабство, — почав Тевін. — Одного дня він привів маленьку дівчинку. Надзвичайно милу. Взяв три краплі її крові, капнув їх у Серце темряви — так він називав ту срібну невелику глибоку тарілочку. Потім влив туди якесь зілля, промовив закляття й усе це випив. Я стояв і тільки дивувався. А коли він проковтнув останній ковток, підійшов до дівчинки й одним ударом зніс їй голову з плечей.
У той момент ніби земля затряслася. Очі Ріхарда спалахнули червоним вогнем. За секунду він уже літав у повітрі, хоча раніше не міг цього робити. Саме тоді я зрозумів: тарілочка передала йому силу тієї дитини. Мені було нестерпно шкода невинної дівчинки. Тоді я й пообіцяв собі, що відплачу йому за цю смерть і за всі інші, які він приніс у цей світ.
— То ти вкрав це Серце? — не вірила я своїм вухам. — Але як воно може нам допомогти?
— Коли я тримав його в руках, відчував неймовірну силу. Ніби сотні тонких голок кололи шкіру. Мені здається, ти могла б скористатися ним. Ти ж відьма, чи не так? — спокійно відповів Тевін. — А в крайньому випадку… можна спробувати обміняти його на вашого товариша.
— Якщо обміняти, то ми лише накличемо нову біду на всіх, хто має силу. Та й навряд чи Ріхард просто відпустить нас, — задумливо промовила я. — А от скористатися цією силою… можливо, це наш шанс.
У голові вирували страшні думки. А що, якщо вже запізно? Що, якщо Ріхард уже забив Темпсі до смерті або продовжує катувати його прямо зараз? Від цієї думки мені стало холодно.
— Добре. Де твоє Серце? Давай спробуємо, — рішуче погодилась я.
— Воно сховане в горах. Пішки дійдемо за добу, — відповів Тевін.
— Ні, два дні — це забагато, — різко заперечила я. — Ми не знаємо, що там зараз відбувається з Темпсі. Кожна година може бути останньою.
— Але якщо ми підемо зараз, не підготувавшись, то стовідсотково програємо, — втрутився Любомир.
— Два дні! — майже плачучи вигукнула я. — Він заб’є його, ти не розумієш?! Ріхард насолоджується чужим болем. Він не зупиниться, поки не зламає Темпсі повністю!
— А так він заб’є всіх нас! — підвищив голос Любомир. — І що тоді? Хто врятує Темпсі, якщо ми всі загинемо?
Боже, чому я так довго відновлююся після того проклятого ритуалу переходу?...
— Я можу піти сам. Я швидший за вас, упораюся за добу, — раптом промовив Тевін.
Я підняла на нього очі. Я не довіряла йому повністю, але іншого виходу не бачила.
— Якщо ти не повернешся за добу і одну годину, ми підемо без тебе, — чітко сказала я, дивлячись йому прямо в очі.
— Ходімо зараз, я проведу вас до своєї печери. Про неї ніхто не знає. Коли я був рабом Ріхарда, іноді ховався там. Навіть його магія не могла мене знайти. Там і чекатимете на мене.
— У тебе є своя печера? То ти місцевий олігарх, — пожартував Любомир і засміявся.
Ми з Тевіном переглянулися. Схоже, хлопець теж не зрозумів жарту, але перепитувати не стали.
Тихо крадучись від одного укриття до іншого, нам все ж вдалося непомітно покинути територію чаклуна.
Коли ми дісталися печери, я відразу відчула її особливу ауру. Це була не звичайна діра в скелі, а щось живе, древнє, сповнене сили. Я присіла на камінь і з подивом зрозуміла, що тривога, яка постійно стискала серце, раптом відступила. Думки стали чіткими, а потік магії — рівним і спокійним.
Я здивовано подивилася на Тевіна.
— Ти нам брешеш. Це не звичайне місце. Воно захищене стародавніми силами. Такі істоти, як ти, зазвичай навіть кроку не можуть ступити всередину, а ти увійшов вільно. Розповідай, що ти від нас приховав.
Тевін знервовано потер перенісся.
— Ти занадто розумна для звичайної відьми, — тихо промовив він.
— Говори. А інакше, клянуся, я витрачу всі сили, але вб’ю тебе, — жорстко відповіла я.
Тевін на мить опустив погляд, а потім почав:
— Це мій дім. Раніше, до обернення, я був друїдом. Тут жила вся моя родина. Один кровожерливий вампір обернув мене. Намагаючись урятувати своїх, я пішов на службу до Ріхарда й попередив рідних про небезпеку. Вони втекли. Цілий рік їм вдавалося ховатися… Аж доки Ріхард не здогадався, що я його зрадив. У покарання він убив останню дитину з моєї родини. На моїх очах. Це було те саме дівча…
Голос Тевіна затремтів. Скупа сльоза скотилася по його блідій щоці.
— Після цього я поклявся, що одного дня принесу голову цього чудовиська до входу цієї печери. Але йому знову вдалося мене вистежити й ув’язнити. У тій камері, де ви мене знайшли, я вже прощався з життям і з вірою в краще. А потім з’явилися ви… За те, що ви зробили, я будь-якою ціною допоможу вам. Мені немає сенсу брехати, відьмо. Якби я хотів вам зашкодити — давно б убив.
Я зазирнула йому глибоко в очі й повільно кивнула.
— Доба й одна година. Ні хвилиною більше. Зрозумів?
— Добре, відьмо. Зрозумів, — спокійно відповів він.
Тевін підійшов до Любомира, ніжно провів долонею по його волоссю, поцілував у лоба й тихо промовив:
— Дочекайся мене.
Любомир округлив очі, а потім, трохи розгублено, відповів:
— Я тобі що, діваха? Та й ти не в армію йдеш.
Тевін поглянув на мене. Я лише невпевнено стенула плечима.
— Часами я геть тебе не розумію, — зітхнув вампір.
— Ну й не треба. Йди вже. Раніше підеш — раніше повернешся, — буркнув Любомир і почав легенько штовхати його в спину.
— Та почекай. Трохи нижче є джерело, а печера приваблює живність. Тож із вечерею у вас проблем не буде. Не йдіть на полювання, — на ходу кинув Тевін.
— Добре, добре, йду вже! — засміявся він і швидко вибіг з печери.
Любомир, ніби обтрусив долоні, і, повернувшись до мене, промовив:
— Давай фляжку, піду води наберу.
— Що це було? — запитала я, не приховуючи усмішки.
— Він мені набрид. Та ти ж сама чула: «Дочекайся мене». Я що йому, у вічному коханні клявся? Тупий вампір, — пробурмотів Любомир.
— Боже, та ти ж засоромився! — засміялася я. — Він тобі подобається.
— Марі, припини, — різко відповів хлопець. — Я можу й образитися. Я розумію, що твій язик гострий, як лезо, але знай міру. У мене теж є межа терпіння.
— Він тобі сильно подобається, — продовжила я, сміючись ще голосніше.
Любомир зиркнув на мене сердито, підійшов, вихопив фляжку з моїх рук і швидко пішов геть.
Я витерла сльози, які виступили від сміху, і спробувала заспокоїтися. Зосередившись на тонкій нитці магії, що оточувала мене, я відчула, як печера знову наповнює мене спокоєм і силою
