Раді Вас бачити!

Макар.

Скидаю мокру куртку, кидаючи її на крісло.

— Говори, — сідаю на край столу.

Якщо начальник моєї охорони сам прийшов поговорити — це важливо. Інакше — подзвонив би. Та й будь-кого іншого я б нахуй послав. У мене крихітка непокарана ходить моїм будинком. І, можливо, вже зараз стоїть гола під душем.

Андрій проходить углиб кабінету й зупиняється посеред кімнати.

— Вночі бій накрили. Хтось злив інфу ментам.

Підіймаю на нього погляд.

— Хто?

— Поки не знаємо. Але приїхали надто швидко. Наче чекали сигналу.

Повільно видихаю. Схоже, хтось дуже хоче кулю в лоб. У мене зі стукачами розмова коротка.

— Хто був усередині?

— Свої. Сторонніх майже не було. Але… — запинається.

— Договорюй.

— Люди Сташевського там крутилися ввечері.

Усміхаюся. От же образлива сука.

— Бій перенесли на суботу, — продовжує Андрій. — А сьогодні — Комов б’ється.

Брова трохи підіймається.

— Не знав, що він у місто повернувся.

Андрій ледь хмуриться.

— Макаре Юрійовичу, думаю, у нас щур завівся.

— Наскільки близько? — встаю зі столу й підходжу до бару. — Кого підозрюєш?

Наливаю віскі. Бурштинова рідина глухо б’ється об скло.

— Супліков. Він у клубі прибиральником працює, а значить має доступ до всього. І тихий якийсь останнім часом, як риба.

Беру склянку в руки. Роблю ковток, спираючись стегном об край столу.

— Перевіряли його, коли на роботу брали?

— Звісно, Макаре Юрійовичу. Був чистий. Донька, дружина й церква по неділях.

Хмикаю. Теж мені — святий знайшовся, коли щодня кров зі стін змиває.

— Добре, Андрій, скажи хлопцям, щоб уважнішими були. Якщо підтвердиться — закопайте.

— Зрозумів вас, — киває. — Можу йти?

— Так.

Він виходить, а я роблю ще ковток віскі. Справи можна відкласти до вечора. Мене крихітка вже зачекалася. Час розважитися.

******

Ясміна.

Підіймаюся за Віолою широкими сходами, озираючись довкола. Цей будинок не просто великий. Він величезний. Надто дорогий. Чистий. І моторошно тихий. Якби не наші кроки — стояла б гробова тиша.

Білі стіни, довгі коридори, картини у важких рамах, м’яке світло. Загалом — усе те, що я вже бачила.

І повітря тут досі якесь інше. Не домашнє й затишне. А холодне, хоча тут і тепло. Відчувається якийсь тиск. Фізичний. А про емоційний — взагалі краще не згадувати.

— Не мовчи так напружено, — кидає Віолетта через плече. — А то мені здається, ніби я веду тебе на страту.

Я нервово всміхаюся.

— А хіба ні?

Вона повертає голову й уважно дивиться на мене кілька секунд.

— Ну-у… — задумливо тягне. — Якби Макар реально хотів тебе вбити — ти б була не тут.

Охрініти як заспокоїла.

— Дякую, — бурчу. — Тепер мені легше.

Віола усміхається.

Взагалі дивна вона. Не зла. Не зарозуміла. І явно щаслива тут бути.

— Ось тут ігрова, — махає рукою на двері. — Якось зіграємо з тобою в більярд. Спортзал — праворуч. Басейн на задньому дворі. Моя кімната під твоєю на поверх нижче. Кабінет Макара — внизу. Туди без стуку краще не лізти. Особливо коли він злий.

Я аж хмикаю.

— А коли він не злий?

— Хороше питання, — знову усміхається.

Підходимо до чергових дверей. Віола відчиняє їх і пропускає мене вперед.

Кімната велика. Світла. Величезне ліжко, крісло біля вікна, шафа, телевізор на стіні. І ванна кімната просто за матовими скляними дверима.

Я повільно видихаю, затримуючи погляд саме на ванній. Зараз би полежати в ній.

— Подобається? — питає Віолетта, спираючись плечем об дверний косяк.

— Нормальна. Я все одно тут до ранку, — відповідаю чесно.

Вона тихо сміється.

— Макар так сказав?

Переводжу на неї погляд.

— Так.

Вона схиляє голову набік, розглядаючи мене.

— Не думаю. Він тебе довше біля себе триматиме.

Закочую очі й фиркаю.

— Я більше доби тут бути не згодна.

— Братик рідко бере до уваги чужі хотілки.

— Твій братик — псих, — випалюю.

І тут же прикушую язика. Раптом і в неї перепади настрою бувають — ще влупе мені чимось важким по голові.

— Це не новина, — спокійно відповідає, відштовхується від косяка. — Скупайся. А потім…

Вона трохи примружує погляд — точнісінько як Макар.

— Слухай, а ти швидкість любиш?

Брови підіймаються від несподіваного запитання.

— Люблю, — кажу правду.

— Шикарно, — голосно каже, усміхаючись ще ширше. — А їздити вмієш?

Вона хоче запропонувати мені втекти машиною від Макара? І відірватися від погоні його охоронців?

— А що? — обережно питаю.

Віола робить до мене кілька кроків і тихо каже:

— Сьогодні гонки. Хочеш зі мною?

У мене ніби друге дихання відкривається від її пропозиції. Мені б тільки за ворота вийти — і я одразу змиюся кудись подалі.

— На мотоциклі вмієш? — тицяє в мене пальцем.

— Умію, — киваю.

Мене Коля навчив. І навіть свій байк довіряв мені.

— Але в мене мотоцикла немає, — додаю.

У мене навіть перевдягнутися нема в що. Знову.

— Не біда. Буде, — діловито каже. — Увечері розважимося з тобою.

Серце прискорюється від надії.

— А Макар? — уточнюю. — Відпустить?

Мало що в нього в голові. Раптом накаже охороні нас не випускати.

Віола криво усміхається.

— Братик не все має знати. Згодна?

— Звісно, — без роздумів погоджуюся.

Вона мені вже дуже подобається.

— Тоді домовилися, — задоволено підсумовує. — Я до тебе зайду ближче до десятої вечора. А зараз іди купайся, поки не захворіла.

І прямує до виходу з кімнати, навіть не чекаючи відповіді.

Я ще стою кілька секунд, дивлячись їй услід і переварюючи все, що сталося. У мене є шанс на втечу. Реальний. Великий. І такий бажаний.

Іду до ванної кімнати — тепер і скупатися можна, щоб точно не захворіти. Мені зараз це зовсім не вчасно буде.

Ванна величезна. Світла плитка, велике дзеркало з підсвіткою, чорні полиці, скляна душова кабіна в кутку й ванна розміром мало не як басейн.

Авжеж. У таких психів усе має бути дорогим та ідеальним.

Стягую з себе мокре худі. Тканина неприємно липне до шкіри. Слідом летять джинси, трусики. Усе сире. Холодне. Наче я не під дощем промокла, а в річку звалилася.

Шкірою одразу проходиться прохолода. Обіймаю себе руками на секунду й швидко заходжу в душову кабіну.

Скло запотіває майже одразу, щойно я вмикаю воду — максимально гарячу, бо довго голою тут перебувати точно не збираюся. Лише зігрітися й попросити речі. Тепер уже у Віоли.

Капець! Як же це принизливо — одяг просити. І все це через цього психованого бовдура.

Гарячі струмені б’ють по плечах, по спині, по шиї — і з мене ніби повільно починає виходити вся напруга цього божевільного ранку. 

Заплющую очі на кілька секунд. Тепло нарешті починає пробиратися під шкіру. Напруження повільно відпускає плечі. Навіть дихання стає спокійнішим. Саме тому чужу присутність я помічаю не одразу. Лише коли по запітнілому склу проходить тінь.

Серце різко підскакує до горла. Я здригаюся, розвертаючись у душовій і тут же чую:

— Яка картина, — низький голос Макара. — На мене чекаєш, крихітко?