Раді Вас бачити!

Макар.

Одягаю куртку, заходячи в гараж. Розпорядження Гері дав чіткіше вже нікуди, тепер можна й відпочити. Крихітка хоч і добряче зіпсувала мені вечір, але ніч ще попереду. Надолужити втрачене встигну.

Кидаю погляд на байк із жалем. Погода надто сильно зіпсувалася. Їхати зараз на ньому — те саме, що повісити собі на лоба табличку: «Ідіот».

Клацаю брелоком, спрямовуючи його на Urus.

Значить, покатаюся на машині. Теж непогано.

Сідаю за кермо, і телефон б’є вібрацією в бік.

Дістаю його з кишені й хмикаю, натискаючи «відповісти».

— Бісе, — горлає Віталя, але музика на фоні заглушує половину слів. — Вшануєш нас своєю присутністю? А то Санька каже, ти собі дівчинку завів, яка тебе «зайчиком» називає. 

І рже в трубку, як кінь.

Зайчик.

Додуматися ж, блядь, так мене назвати.

— Я все пропустив не прийшовши до Самського, — додає.

— Скоро приїду, — не реагую на підколи друга. — В обличчя мені про «зайчика» скажеш.

Заводжу машину й тисну на газ, прогріваючи двигун.

— Та годі, Макаре, — уже без сміху, але цілком спокійно. — Жарт не оцінив?

— Не оцінив.

— О-о-о, — тягне голосну. — Біс сьогодні не в настрої. І хто ж винуватець?

Під’їжджаю до воріт гаража.

— Будеш ти, якщо не заткнешся, — відповідаю, спостерігаючи, як двері повільно повзуть угору.

— Зрозумів. Потім розкажеш.

І одразу з’їжджає з теми.

— Я тут із такими малихами познайомився. Заціниш. Руденьку для тебе притримав.

Руденьку… Мені б кучеряву шатенку. Злу. Язикату. Яка кусається.

Усміхаюся собі під ніс. Язик після неї досі болить.

— За скільки будеш?

Жіночий сміх б’є просто в слухавку.

— Хвилин через п’ятнадцять. Не більше, — зриваюся з місця й відкидаю телефон на сусіднє сидіння.

Кошу погляд у дзеркало заднього виду — охорона не відстає, теліпається хвостом.

Дощ розмазується по лобовому склу. Місто мокре. Нічне. Красиве.

Люблю такі ночі. Коли люди розслабляються й думають, що все під контролем. А насправді — ніхуя.

Спостерігати за такими — окреме задоволення. Особливо коли вони самі пруться до мене за легкими грошима. З надією. З азартом. Із самовпевненістю. А потім розуміють — піти на своїх двох уже не зможуть.

Тисну сильніше на газ. Машина м’яко гарчить, вилітаючи на порожню дорогу.

Місто миготить мокрими вогнями. Червоними. Білими. Жовтими. Дощ посилюється. А думки з’їжджають на батька.

«Макаре, зранку заїдь. Це важливо».

Його «важливо» зазвичай закінчується хуйнею. Контролем. Повчаннями. І тиском за одруження.

Стискаю кермо міцніше.

Знайшов сім’янина. Нахріна воно мені здалося? Навіть якщо за домовленістю. Потім ще відповідай за якусь істеричку, яка влаштовуватиме скандали з приводу й без.

Йому треба «вище» за статусом — от нехай сам і одружується. Мене й так усе влаштовує. Обидва бізнеси приносять стільки, що мені на три життя вистачить.

Телефон знову вібрує на сидінні.

Кошу погляд. Санька.

Приймаю виклик і вмикаю гучний зв’язок, затискаючи телефон у руці.

— Що?

— Бісе, ти серйозно до нас їдеш? — одразу рже. — А як же «зайчик»? Швидко ти її щось віддер.

Глибоко вдихаю.

— Сьогодні ви всі безсмертні, я дивлюся.

— Та годі тобі, — продовжує веселитися. — Я ж бачив, як ти з нею пішов від Самського.

Найбільш довбойобистий серед друзів.

— Зробити так, щоб бачити не зміг? — уточнюю.

— Бісе, чого психуєш?

Психую?

Якби я психанув — Гера б зараз розмовляти не зміг.

— Ви в «Фаетоні»? — переводжу тему.

— Як завжди.

І додає:

— Тут тебе Інга чекає. Уже тричі до нас заглядала.

— Шли її нахер, — без роздумів кажу.

Більше вона мене не цікавить.

— О-о-о, — задоволено тягне. — То все-таки зачепила тебе кучерява?

Перед очима знову спливає Ясміна. Нахабна. Зухвала. І та, що жадібно відповідала на поцілунок посеред залу.

Куточок губ смикається вгору.

— Вона кумедна, — спокійно відповідаю.

— Кумедна? — Санька рже. — Макаре, ти людей після такого слова зазвичай у ліс вивозиш.

— Не пизди.

Він знову сміється.

— Зрозумів, зрозумів. Мовчу.

І реально замовкає на кілька секунд. Рідкість.

Повертаю кермо, заходячи в мокрий поворот трохи швидше, ніж треба.

— Макаре, а Сташевський борг уже віддав?

Опа. А це ще що за питання?

— Ні. А що?

Санька хмикає.

— А веселиться тут так, ніби нічого не винен.

Усміхаюся.

Треба ж. Сам прийшов.

— Один?

— Із друзями. І з якоюсь малою розважається. Гланди їй досліджує.

Пальці трохи сильніше стискають кермо.

— Якою?

— Та хуй його знає. Якась блондинка.

Значить, Ясміна не з ним. Добре. Але Сташевський усе одно охуїв.

Телефон тихо клацає другим вхідним. Гера.

— Ладно, давай, — скидаю Саньку й приймаю новий виклик. — Так.

— Макаре Юрійовичу, Сташевський у «Фаетоні». Камери засікли його хвилин десять тому.

— Знаю. Зі мною ідуть як завжди.

— Зрозумів.

Скидаю виклик. Urus м’яко прискорюється, втискаючи мене в сидіння. Проскакую світлофор уже на помаранчевий і ухмиляюся.

Ну що ж, Ігоре. Раз доля сьогодні сама тягне тебе мені під руки — гріх відмовлятися.