Раді Вас бачити!

Макар.

Повільно підіймаю голову, продовжуючи тримати Ясміну. Погляд врізається в Ярослава, хоча він, ніхуя, не винен.

— Виріши вже, блядь, все нарешті, — кидаю наказ.

— Так, Макаре Юрійовичу, — відповідає й одразу зникає з поля зору.

Дихання крихітки обпікає мою шкіру, а тремтіння в її тілі… Так і тягне перекинути її на лопатки й продовжити те, що почав. Вона ж відповідала на поцілунок. І цілувала з жадністю, хоча шипіла — «не буду».

Ясміна смикається ще раз, скидаючи мої руки. Точніше — сам їх прибираю. І одразу відповзає вбік, обіймаючи себе за плечі тремтячими долонями.

Губи червоні й припухлі після поцілунку, дихання збите, очі величезні й дивляться насторожено. І це чомусь бісить ще сильніше. Наче я справді зробив щось жахливе. Але ж вона сама тягнулася до мене. І якби не…

— Вийди. Зараз же, — повторює батько жорсткіше.

Сідаю рівніше, проводячи долонею по обличчю. Злість усередині бурлить так сильно, що аж під шкірою пече.

Він завадив мені!

— Невчасно ти, — кажу, штовхаючи дверцята машини ширше.

— Зате ти, бачу, вчасно охуїв.

Підіймаю погляд.

Батько стоїть у дорогому чорному пальті під дощем, ніби йому взагалі начхати на погоду. Погляд важкий. Холодний. І дуже злий.

За його спиною — двоє охоронців і поліцейські, які вже виглядають так, ніби їх пропустили через кімнату жахів, не забувши перед цим добряче наваляти кілька разів.

Блядь. Тільки повторення його нотацій мені зараз не вистачало.

Вилажу з машини й дивлюся на батька. Кілька секунд просто мовчки свердлимо одне одного поглядами.

Дощ стікає по обличчю. Машини сигналять. Метушня навколо викликає дике бажання наорати, щоб усі заткнулися.

— Пів години минуло після нашої розмови, а ти вже влаштовуєш херню, — голосно каже він. — Спеціально?

Та кому ти нахуй потрібен, щоб ще й спеціально?!

— Поліція якого біса тут? — знову доїбується до мене.

А потім кидає через плече:

— Виріши все, Єлисею.

У мене аж щока смикається.

— Я сам упораюся, батьку, — холодно відповідаю.

Ненавиджу, коли він лізе зі своєю допомогою, контролем і порадами, ніби мені три роки й я сам ні на що не здатен.

— Сам, Макаре, ти тільки проблем родині додаєш.

Стискаю кулаки. Ця фраза вже як дриль у нервову систему.

Батько опускає погляд униз. У салон. На Ясміну. Навіть трохи нахиляється, щоб краще її роздивитися.

— Знову завів нову іграшку, — каже як факт.

Завів. І ця буде цікавішою за попередніх. За всіх.

— Я тут випадково, — заявляє ця язиката, хоч голос у неї й тремтить. — Не за власним бажанням, — це виділяє особливо голосно й вилазить із машини.

Обличчя батька ледь помітно змінюється. Брова вигинається. У погляді з’являється… інтерес.

Пиздець!

— Сядь на місце, — гаркаю на неї, навіть не обертаючись.

Ідіотка з викривленим інстинктом самозбереження.

— Ваш син мене викрав, — знову її голос. — Поясніть йому, що так робити не можна.

Я різко обертаюся.

Вона реально поскаржилася моєму батькові на мене?

Зовсім охрініла?

— Ясміно, — шиплю, але батько перебиває:

— Викрав? — спокійно перепитує, продовжуючи розглядати її так, ніби перед ним не людина, а новий вигідний проєкт.

Ясміна киває, кидаючи на мене швидкий погляд.

— Так. Проти моєї волі.

Батько переводить погляд на мене. Уважний. Вивчаючий.

— Макаре…

— Не починай, — одразу обриваю. — Вона драматизує. Притримай свої нотації для прислуги.

— Я драматизую?! — обурюється крихітка. — Та ти мене з важливої контрольної забрав. На плечі, як якийсь рюкзак. А твій орангутанг силоміць запхав мене в машину.

І все це — з криком, претензією й майже скоромовкою.

— Закрий рота, — холодно кажу їй. — Сядь. Або посадять.

Вона просто не розуміє, що може зацікавити мого батька. І тоді її життя перетвориться на справжній кошмар.

Ясміна примружує погляд у непокорі.

Батько хмикає.

— Характерна, — тихо вимовляє й дивиться мені в очі. — Вона — причина небажання бути з Інгою?

— Ні.

Легка усмішка з’являється на батьковому обличчі, але він мовчить. Зате в цієї сучки язик надто активний. Вона не затикається.

— Мені додому пора, — нахабно видає. — До побачення.

— Стояти, — б’ю долонею по машині. Моя витримка вичерпалася.

Ясміна здригається від переляку, але вперто продовжує дивитися мені просто в очі.

От же дрібна самогубця.

— Я з тобою нікуди не поїду, — заявляє.

Батько мовчить. Спостерігає. Наче спеціально чекає, чим усе закінчиться. І саме хуйове — він тихо робить вигідні йому висновки.

Перед очима аж темніє від злості.

— Сядь. У машину, — крізь зуби ціджу їй.

Крихітка ковтає й задирає підборіддя. Погляд — на мого батька.

— Гарного дня, — каже йому й розвертається до тротуару, пропускаючи машини й збираючись піти з дороги.

У цей момент усередині щось нахуй рветься. Ясміна переборщила з нахабністю.

Обходжу машину й хапаю її за лікоть, коли вона рветься вперед. Різко смикаю назад. Вона скрикує, врізаючись спиною в машину.

Дзвін металу.

— Макаре! — рявкає батько.

— Не лізь! — гаркаю у відповідь так, що навіть розмови розлючених водіїв навколо стихають.

Ясміна намагається вирватися, але я притискаю її до машини, утримуючи обома руками за талію. Важко дихаю просто їй в обличчя.

— Ти не з тією людиною огризаєшся, — відрізаю. — І вдома я тобі покажу, чим тобі це грозить.

Вона не дихає. Не кліпає. І її трусить так сильно, що тремтіння віддається в метал машини.

— Мені боляче, — шепоче. — Відпусти.

Дивлюся їй в обличчя. На страх. На тремтячі губи.

Я лякаю її. Розумію це. Але пальці лише сильніше стискаються на її тілі.

— Я сяду в машину, — ледь чутно вимовляє. — Відпусти… Будь ласка.

І в цьому «будь ласка» — щире прохання. Зі сльозами в очах.

Усередині щось стискається. Моргаю, розтискаю руки й роблю крок назад.

Крихітка починає дихати — судомно, ніби я повітря з неї видушив. Швидко сідає в машину, грюкаючи дверцятами.

А я розумію, що вона побачила лише грам моєї злості — і вже боїться до сліз.

— Макаре, — починає батько. — Ти...

— Похуй, — перебиваю його. — Геро, їдемо.

Швидко обходжу машину, аби не чути його. Сідаю поруч із Ясміною, грюкнувши дверцятами так, що аж дзвін у вухах стоїть.

Краще хай не виводить мене, крихітка, щоб я їй не зробив боляче.