Спочатку:
На сторінку книги
Алісу втиснуло в крісло чорного седана. Очі затягнуті грубою тканиною з запахом машинного мастила, трохи поту й чужих рук. На зап’ястях — стяжки, не болісно, але щільно. Так, ніби її не везуть — транспортують, як щось неживе.
Машина йшла плавно, мов ковзала під землею. Її не трусило, не хитало — ще один тривожний знак: ця поїздка не перша для тих, хто її організував. Легко шаруділи шини, по даху в’язко стукали краплі дощу. Десь поруч клацнула рація. Низький, короткий голос сказав два слова — і замовк.
У животі розливалася повільна порожнеча, ніби органи почали втрачати вагу. Вона намагалась уявити, скільки часу минуло. П’ятнадцять хвилин? Година?
Авто зупинилось. Хтось вийшов, інші лишились. Водій зітхнув — відверто, знічев’я. Потім дверцята з її боку відчинилися.
— Виходь.
Голос був незнайомий, рівний. Не грізний, не приязний. Просто функціональний. Її не штовхали. Проте, коли вона заворушилась, пальці когось із охорони вперлися під лікоть — не сильно, але вказали вектор.
Двері відкрились майже беззвучно, але за ними враз змінився повітряний тиск — ніби десь глибоко хтось затамував подих. Алісу провели ще кілька кроків вперед посадили на стілець. Підлога — не та сама, що була досі: глянцеві дошки, лаковані, трохи слизькі під ногами. Очі звільнили від пов’язки. Раптове світло боляче вдарило по сітківці, вона замружилась.
— Не розмовляти! — наказали їй.
Вона не піднімала погляду одразу. Поки не почула знайоме дихання.
Макс стояв біля вікна. Обличчя було не таке, як у пам’яті: наче старше, змарніле, з легкими заглибленнями біля скронь, темні півкола під очима. Але щелепа залишалась чіткою, нерухомою, погляд був холодний і зосереджений.
Їхні погляди зустрілися, Аліса сиділа прямо, її пальці сплелися за спиною, нігті ледь вп’ялися в долоню. Вона відкрила рота, і слова вирвалися тихо, але чітко:
— Як Соня?
Макс дивився прямо, його обличчя залишалося непроникним, але короткий, твердий кивок передав більше, ніж могли б слова. Аліса вдихнула, її плечі ледь здригнулися, але вона втримала себе, прикусивши внутрішню сторону щоки, щоб не дати волі емоціям.
Очі в нього були неспокійні, як у того, хто вже побував там, куди краще не заглядати. Потім знову кивнув — коротко, один раз. Цей жест не був умовним. Він був остаточним. У ньому вмістилось усе: і «вона жива», і «я поруч», і «ти мусиш триматися ще трохи».
Охоронець зліва ворухнувся — один крок уперед, рівно стільки, щоб їхня розмова перестала існувати.
— Час вийшов.
Аліса не поворухнулась. Макс зробив півкроку ближче. Очі не відвів.
— Я все зроблю.
Аліса не встигла відповісти. Охоронець схопив її за лікоть, його пальці стиснули так, що сукня зім’ялася під ними, підняв і потягнув до дверей. Вона не обернулася — знала, що не витримає, якщо побачить Макса ще раз. Її кроки відлунювали в коридорі, паркет змінився холодним бетоном, і вона відчула, як пов’язку знову натягнули на обличчя, занурюючи її в темряву. Але в пам’яті залишився той кивок Макса — короткий, але міцний, як обіцянка, що тримає її на плаву.
***
Охоронці залишили Макса самого. Тоді знову тихо рипнули двері.
Макс не озирнувся. Він стояв на місці, де щойно бачила його Аліса, й здавався ніби більшим, ніж є — не в тілі, а в присутності.
Кроки не поспішали. Їхні власник не мав звички метушитися. Савич з’явився в отворі дверей, поправляючи рукавичку з чорної шкіри — ту саму, з вишитим по шву ініціалом. Від нього тягнуло пряним деревом, але запах здавався задушливим, як після задухи в замкнутій машині.
Його обличчя, з гострими вилицями й ледь припухлою нижньою губою, видавало холодну впевненість, але права брова зламалася в іронічній дузі, додаючи насмішки. Він ступив уперед, його черевики ледь чутно цокнули по паркеті, і зупинився, злегка нахиливши голову, ніби мисливець, що оцінює пастку. Його пальці ледь торкнулися коміра сорочки, поправляючи, і губи скривились у тонкій, хижій посмішці.
Макс повільно перевів вагу на іншу ногу. Не змінився в обличчі. Лише клацнув запальничкою у правій руці.
— Навіщо розкрився?
Савич ступив ближче, його рухи були плавними, але точними, ніби в танці, де кожен крок мав значення. Він провів пальцем по краю запиленої полиці, залишаючи чисту смужку, і кинув короткий погляд на свої нігті, ніби милуючись їхньою чистотою. Він заговорив:
— Схоже, ти не надто здивований, старий друже? І що ж ти задумав, Максе?
— Навіщо розкрився? — повторив Макс.
Савич усміхнувся. Зуби в нього були надто рівні, майже неприродно — як у того, хто ніколи не гриз нічого твердого.
— Схоже, що не розкрився. І що ти мені зробиш? — Він ступив ближче, обійшов стіл і повів пальцем по полиці, де осів тонкий шар пилу. — Ти загнав себе у скляну вітрину, Максе. Жінки, діти. Ти — не хижак. Ти куратор зоопарку. — А я? — він клацнув пальцями і подивився на порошинку, що лишилась на шкірі. — Я — виставив все як треба. І тепер можу грати відкрито. Бо навіть так — я сильніший.
Макс мовчав. Савич нахилився, сперся пальцями об стіл і подивився вгору.
— Ти завжди був «білим». І коли крав. І коли купував політиків. І коли відмивав гроші разом зі мною. І коли віддавав мільйони в офшори — завжди темний янгол, що захоплює всіх самою появою. Тебе всі любили. У тебе — високі ідеї. У мене — результат.
— І я втомився дивитися, як тебе оспівують, поки я — лише тінь, небезпека, ворог.
Макс ледь нахилив підборіддя, ніби зважував останнє речення. Але не перебив.
— Єва… — промовив Савич тихіше. — Вона була потрібна живою. Але твоя вперта дружина вирішила втекти. Мій хлопець не витримав. Дурень.
Він витяг з кишені срібну запальничку. Похитав, з насмішкою дивлячись на Макса, мовляв: «Я знаю всі твої слабкості».
— Це була найбільша невдача, але тільки на початку. Зрештою ця смерть дала мені більше, ніж її життя. Ти зламався. Майже. Якби не ця твоя... потреба бути правильним. Все ще хочеш виглядати чистим, так? Навіть тепер?
Макс дивився просто, спокійно. Як людина, що вже давно знала, хто вбив його жінку, і не дала собі згоріти.
— Тепер — всі документи на Алісі, — сказав він рівно. — Переоформлення без неї неможливе. Якщо хочеш фонд — мусиш чекати. Вона підпише, коли все буде готове.
Савич не зрушив з місця, але в голосі з’явився метал.
— Вона буде у мене. І буде підписувати всі проводки, які ми їй дамо. А коли настане час — ти скажеш їй: підписуй. І вона підпише.
Він різко смикнув штору, і тканина гойднулася, кидаючи тінь на стіну, що нагадувала розпливчасту постать. Він не втримав обличчя. Воно спалахнуло, ніздрі розширилися, а голос став різкішим, ніби він ледь стримував лють:
— Ти програв тоді. І тепер програєш. Усі бачать тебе героєм, навіть коли твої гроші пахнуть кров’ю. Але я знаю правду. І я отримаю не лише фонд, а й тебе.
Макс не відповів одразу. Його обличчя залишалося спокійним, але брова ледь піднялася, видаючи стриманий виклик. Він заговорив, його слова падали важко, ніби камені в тиху воду:
— І що це тобі дасть?
Савич вже опанував себе. Він пирхнув, його плечі здригнулися від короткого сміху, і він відступив до дверей, його ланцюжок із кулоном тихо брязнув об сорочку. Він зупинився, поклав руку на одвірок, нігті ледь чутно цокнули по дереву, і кинув останню фразу, повільно, ніби насолоджуючись її присмаком:
— Знаєш, Максе... — вимовив повільно. — Найстрашніше — не те, що ти програєш. А те, що ти навіть не побачив, що вже програв.
— Ти так багато говориш.
— О, я давно цього чекав. — Савич явно зловтішався.
Макс не зрушив. Савич ще секунду стояв — як постріл, який не пролунав, але вже звучить у голові. Потім вийшов, притримавши двері плечем. Клацання зачиненого замка не було гучним. Але залишило за собою тягар.
У вікно вдарило світло фар. Мотор прокашлявся — звук був короткий, сухий, як і сам візит.
Макс залишився на місці.
Він підкинув запальничку, переклав у ліву руку, не відкриваючи.
Підійшов до стільця, того самого, на якому сиділа Аліса. Торкнувся його спинки — легенько, мовби перевіряючи, чи ще тепла.
Погляд зупинився десь перед собою — не на речах, а на чомусь між ними.
Тоді повернувся і вийшов.
Без охорони, як і прийшов.
