Спочатку:
На сторінку книги
Аліса сіла на місце, подивилась на монітор, ніби вперше бачила його в житті. Пальцями взялася за мишку, відкрила файл, переглянула цифри — і лише тоді помітила дедлайн, прострочений дві години тому. Вона ляснула себе по голові, видихнула, нахилилась ближче до екрана, відкрила пошту, звіт, таблиці — почала машинально виправляти, рядок за рядком.
Схопила телефон і набрала Олену, але слухавку взяла сердита Соня.
— Мамо, я не хочу бути нареченою Вітьки! — вигукнула вона.
Аліса одразу розчулилась.
— Чому, принцесо?
— Він натиснув кнопку ліфта перед мною! Спеціально! Мені не дав!
— А ти хотіла бути його нареченою? — Аліса стримала сміх.
— Так, бо в нього гарне лице й куртка! Але тепер ні, — буркнула Соня.
— Молодець, сама вирішила, — сказала Аліса. — Дай Олену.
— Алісо, все нормально. Соня зі мною, ми в парку. Вона на гойдалці, а потім морозиво, — одразу відзвітувала подруга.
— Спасибі. Я тут трохи застрягла.
— Я бачу. Ти взагалі пам’ятаєш, що вона мала сьогодні виступати за свою групу?
— Що?
— Літній ранок у садочку. Вона розказувала вірш, я все зняла.
— Пробач, — тихо сказала Аліса. — У мене тут... Переночуєш у нас? Є важлива розмова, дуже важлива.
Олена була не проти.
— Дякую, Оленко. Передай їй, що я її люблю. І що я прийду додому і подивлюсь виступ, як тільки здам цей грьобаний звіт.
Олена буркнула:
— Угу.
Аліса поклала слухавку і скривилась. Щось у її житті знову пішло не так. Вона не може приділяти достатньо уваги доньці. Рука ще тримала телефон, але очі знову були в екрані. Стовпчики, формули, абзаци. Вона працювала.
***
Аліса виправляла цифри у звіті, але раптом побачила не таблицю. В очах стояло інше — темний костюм, сильна рука, що могла б її торкнутись. Її пальці зупинилися, дихання збилось. Очі знову опустились на цифри — 0, 1, 0, 0 — і замість числа в голові промайнуло слово.
«Чоловік?» Їй стало гаряче.
Вона подумки відмахнулась, натисла «зберегти», ще раз, ще. Мозок, мов закоротив, повторював дію, хоч уже не треба.
«Це фіктивний шлюб, дурепо. Про що ти взагалі?!» Зуби зімкнулись, аж скрипнуло. Вона примусила себе гасати далі по клітинках, вдарила по клавіші Enter, мов по гальму.
«Ми гуляємо і вже не сердимось», — написала Олена. Аліса видихнула. Пернд очима на мить знову виник Дам’ян. Згадався одеколон, від якого паморочиться в голові, рука, яка не мала права — але могла. Аліса відкинула ці думки, та її щоки ще горіли, коли вона повернулась до звіту.
***
— Мамо, я бачила тата! — приголомшила її Соня.
Аліса застигла. «Тата?» Олена дивилась винувато:
— Не хотіла казати по телефону, пробач, — швидко зашепотіла вона, щоб слова не долинали Соні, яка тягнула за носа плюшевого ведмедика.
Що це за ведмедик?
— Мамуню, тато дав мені Гришку!
— Ум?
— Ось, ведмедик! Гришка!
Соня потягла її за руку.
— А я думала, що в мене нема тата. В садочку у багатьох нема тата.
— Ти маєш мене.
— Але він сказав, що він теж мій.
Аліса опустилась навпочіпки.
— Він не був із нами. Ніколи. Він зник, коли ти ще не ходила.
— А тепер повернувся?
— Не знаю.
Помовчали. Дівчинка наче роздумувала.
— Я не готова з ним жити, — несподівано випалила вона. Певно, скопіювала кинуту при ній і відкарбовану в пам'яті фразу.
— Я теж, серденько моє.
Соня побігла на кухню, тримаючи Гришку за вухо.
— Він підійшов біля садочка, сказав Соні, що він її тато. Я розгубилась, підтвердила… Вибач, Алісо.
— Ти... що? Ти сама сказала їй, що це правда?
— Я не знала, що сказати, Алісо! Там вихователька поруч, інші батьки...
— Супер, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.
— Я дуже завинила, — сказала Олена, — але маю попередити: він говорив так, ніби має на неї право. Як власник.
— Власник?
— Так, саме так прозвучало.
Аліса притиснула долоню до лоба.
— Він дізнався, що в мене нормальна робота. Що я більше не в боргах як у шовках.
— Думаєш, це пов’язано?
— Думаю, він хоче витиснути максимум.
— Але ж у тебе немає жодних офіційних зв’язків із ним.
— Крім факту народження його біологічної дитини. І якщо він подасть у суд... Це точно буде значний клопіт, він же зв'яжеться і з Степаном. Разом будуть тиснути. І все це задля грошей! — вона гнівно струснула головою. — Знайшли мільйонерку! Які в мене гроші?
«Але можуть бути...».
— Маємо поговорити.
Вона втупилась у стіну. Її дитина щойно побачила чоловіка, якого не мало існувати в її житті. Аліса знала Влада достатньо, щоб не сумніватись — це лише початок.
***
Соня вже спала, коли зазвонив невідомий номер. Аліса знала, хто то — той, чиї інші номери давно заблоковані.
— Я заявлю права на Соню, — сказав Влад. — Або просто плати аліменти.
— У тебе геть кукуха злетіла? — їй навіть стало смішно. Аліменти! Ось як тепер це називається.
— Не дуркуй. Я хочу все вирішити спокійно. І мені потрібні гарантії.
— Від чого?
— Що ти не заведеш якогось покидька, який її виховуватиме. Або... знаєш що? Готуйте адвоката. І звикай, що я навідуватиму власну доньку щодня.
Він поклав слухавку. Аліса ще тримала телефон, ніби збирався знову заговорити. Потім обережно поклала його на стіл. Вона не може дозволити вкинути Соню у пекло судових розглядів. Вона могла б дозволити відвідування дитини, але ж йшлося зовсім не про батьківську любов.
Вона витягла з сумки ту саму теку. Розгорнула угоду. Знову перечитала перші рядки.
Найкращий адвокат? У нього вже є.
Захист? Він і є захист.
— Для Соні, — сказала вона вголос, а з дитячої пролунало бурмотіння — Соня знову переживала події цього дня уві сні.
— Що ти сказала? - перепитала Олена, входячи до кімнати з двома бокалами вина у руках. — Робимо подушкову вечірку?
***
Аліса мовчки поклала перед нею угоду.
— Ееееем? — спитала Олена, пробігши очима папір.
— Це... угода. Про шлюб.
— Шлюб?
— На рік. З Максом Дам’яном. Потім він дасть мені мільйон доларів.
Олена кліпала і, здається, не могла вимовити ні слова.
— І все офіційно, з адвокатом. Контракт.
— Це звучить... — почала Олена.
— Як казка? — перебила її Аліса. — Я теж так спершу подумала.
— Але ти зараз не виглядаєш, як у казці.
— Вагаюсь.
— Ти жартуєш? Це ж золотий квиток! Гроші, захист для Соні. Влад здується, як миша, проти такого, як Дам’ян.
— Я не знаю, хто він. Уяви: я на рік підписуюсь на життя з людиною, яку бачила кілька разів. Високий, мовчазний, з насмішкою в очах. Жодних публічних стосунків і жодних жінок поруч. Але хтось же був, правда? І є не надто гарні чутки. Я не зважала і не прислухалась, тепер шкодую. — Якісь жінки, що зникали, партнери, чиї кар’єри руйнувалися, історія про дівчину, яка померла в готелі, коли була з ним — і його «відмазали». Лише чутки, що промайнули, та диму без вогню...
— Дай-но ноутбук, — сказала Олена, дістаючи пристрій. — Я чула дещо про нього. Треба перевірити.
— Там майже нічого. Я вже шукала. І це ще страшніше. Про таку людину має гудіти весь інтернет, та хтось ретельно видаляє інформацію.
— Все, що потрапляє в інтернет, там і залишається, — Олена кілька хвилин гортала екран. Потім зависла.
— Слухай. Є якась стара публікація — видалена з головного сайту, але збереглась у кеші. Дівчина, фотомодель. Її знайшли мертвою в номері готелю. Була з ним. Справу закрили, поліція заявила, що нещасний випадок. Жодної фотографії разом. Але журналісти знали, що це був він.
— І що?
— І більше згадок нема. Все стерто.
— От і я про це. Стерто. Тільки гладенькі публікації у фінансових розділах.
Олена зробила завеликий ковток, аж закашлялась. Тоді спитала:
— Але ти ж не віриш, що він...?
— Не знаю. Але хіба не дивно, що люди, які йому заважають, зникають? Партнери виводяться з бізнесу, журналісти змінюють професію. Один тип із ІТ-фірми, який звинуватив його, раптом виїхав з країни, зник з ІТ-сфери і тепер там на чорних роботах у будівельників.
— Може, він справді змінив життя. Там за чорні роботи добре платять.
— А може, йому допомогли.
Аліса подивилась на шухляду, де лежала угода. Потім на двері до кімнати Соні.
— Якщо я підпишу, ми з Сонею отримаємо все.
— Але?
— Але я не знаю, з ким підписуюсь.
— Але ж дізнаєшся.
— Я боюсь дізнатися. Хоча тепер знаю, чому не погодилась одразу.
«Та не знаю, чому його погляд не дає спокою.» — подумала вона, але вголос не сказала.
