Спочатку:
На сторінку книги
Аліса сиділа в кутку open space, за старим дерев’яним столом біля кондиціонера і куталася в накинутий на плечі светр від дуття прямо в спину. Її стіл був завалений звітами, рахунками, копіями договорів.
Офіс «Дам’ян Груп» виблискував: мармурова підлога, панорамні вікна, дорогі парфуми, золоті ручки на дверях. Аліса ж носила просту синю блузку й джинси і вже й не пам’ятала, коли купувала собі одяг. Навколо ходили жінки в сукнях із нових колекцій і чоловіки в костюмах, які коштували, мабуть, як її річна зарплата.
Вона відкрила ноутбук і крадькома гортала сайт дизайнерського відділу. Перехопило подих: ескізи, логотипи, концепції для міжнародних брендів. Вона колись була там, хоч і зі скромним внеском. У неї була крамничка, її роботи купували з-за кордону. Вона пам’ятала той драйв, той успіх. І вона повернеться. Вона вже піднімалася з нуля. Зробить це знову.
У пам’яті знову промайнули слова Степана: «Ти ні на що не здатна!». Її внутрішній голос шепотів: «Побачимо, хто тут слабак».
Вона перевіряла звіт, коли на мить зупинилася, щоб дістати зі шкіряної сумки складений аркуш. Малюнок — кривенька червона квіточка. Вона легенько всміхнулася, поклавши аркуш перед собою. Кроки за спиною змусили її сховати малюнок. Оля й Марина — її «улюблені» колеги — проходили повз і кидали на неї погляди, в яких не було нічого доброзичливого. Можливо, справа в джинсах, з якими вона ніколи не стане бажаною частиною цього колективу.
Аліса знову втупилася в монітор. Нехай сміються. Вона ще покаже, на що здатна. Вона відкрила приховану чернетку — власний ескіз логотипа для рекламної кампанії. Розробляла його ночами, коли Соня вже спала. Якщо його побачать у відділі дизайну, якщо він справить враження, це стане її квитком у майбутнє і способом вирватися з пастки.
***
Оля й Марина стояли біля ксерокса і шепотіли — але так, щоб вона чула.
— Бачила її ескізи? — Оля скривила губи. — Думає, що дизайнерка, а сама звіти носить.
— Молода, — знизала плечима Марина, поправляючи локони. — Начальству, певно, подобаються такі. Скромні, покірні, зручні. В усьому.
Їхній сміх пролунав на весь офіс і зачепив Алісу, мов шпилька в ребрах. Та вона не підвела очей, лише сильніше била по клавіатурі. Чула кожне слово, та вони її лише розпалили. Вдихнула глибше, згадала голос Олени: «Ти сильна, Лісо». Ці слова досі давали їй сили. Зрештою, вона мала роботу, мала план. Люди живуть і значно гірше.
На прихованому ескізі був логотип із розпущеним маком, що перетворювався на вогняну хвилю. Вона працювала над ним тижнями. Пильно глянула на нього і додала кілька штрихів. Оля проходила повз, зневажливо кинувши погляд на монітор.
— Не перенапружуйся, мила. Хто тобі ті логотипи купить?
Аліса не відвела погляд від екрана:
— Дякую, я якось впораюся.
Вона проговорила це зі сталевою ноткою — перед цими жінками їй вже не було чого зіщулюватися. Оля гмикнула — незвично було, щоб мовчазна Аліса взагалі відповідала на кпини. Відійшла, нічого не сказавши. Аліса знову перевела погляд на ескіз. У ньому було більше, ніж мак і хвиля. У ньому була вона, Соня і їхнє майбутнє.
На столі завібрував телефон і від того самовільно підсунувся до неї. На дисплеї висвітилося «Сонечко». Аліса озирнулась — колеги були зайняті плітками або кавою, тож обережно відповіла, притискаючи трубку до вуха.
— Мам! — пролунав у слухавці радісний голос. — Я намалювала ще тобі квіточку! Велику-превелику! Ти ж принцеса, правда?
Аліса заплющила на мить очі, а губи мимовільно розтягнулися в посмішці.
— Це ти справжня принцеса, мала. Повішу малюнок на стіну, обіцяю.
— Ти прийдеш раніше? Бо я дуже заважаю бабусі...
Під грудьми боляче защеміло.
— Прийду, рідна. Обіцяю. А бабусю не слухай. Ти чудова.
Вона закінчила розмову і на кілька секунд просто тримала телефон біля серця. Потім поклала його, подивилася вниз — малюнок із квіточкою лежав між паперами. Її Соня. Її причина прокидатись. Вона вже втратила свою справу, але не втратить найдорожче. Нізащо. Ковтнула повітря й шепнула малюнку:
— Ми виберемось. Я присягаюся.
***
Двері кабінету відчинилися, і весь офіс завмер, наче в ньому саме повітря змінилося від появи Макса Дам’яна. Високий, підтягнутий, у темному костюмі, що сидів на ньому... божественно. Іншого слова не підібрати. На вилиці був ледь помітний шрам, який не псував, а підкреслював його небезпечну красу.
Колеги стрімко кинулися до роботи із подвоєним завзяттям. Не всі: Оля провела рукою по волоссю, Марина поправила блузку з вирізом, і обидві дивилися на нього із захватом.
Тільки Аліса не відразу зрозуміла, чому раптово стало тихо. Вона все ще тихцем розглядала захований під паперами малюнок. Лише відчула, як хтось навис над столом, і підвела очі саме в ту мить, коли Макс Дам’ян опинився поруч. Він нахилився й двома пальцями вивудив малюнок. Його пальці були сильні, худорляві, на них кидав відблиск дорогий годинник і білосніжні, наче крижані, манжети.
Він подивився на малюнок, а потім на неї. Вона внутрішньо приготувалася до звільнення.
— Твоя дитина талановита, — промовив він, так і тримаючи малюнок двома пальцями. — А ти що можеш?
У щоках у неї запульсувало, але вона не відвела погляду.
— Я можу більше, ніж тут роблю.
Бос затримав погляд на її обличчі і здивовано підняв брову. То була справжня зацікавленість, хоч і видана ледь помітним жестом.
— Закінчи звіт до вечора, — сказав він і пішов.
Коли він зник за дверима, офіс ніби вдихнув. Шум повернувся, люди зашепотілися, знову забігали кур’єри. Але для Аліси все ще застигло. Її серце билося десь у вухах.
***
Марина з Олею зашепотілися ще активніше і ще голосніше.
— Бачила, як він на неї дивився? — Марина витріщила очі, нахилившись до подруги.
— Уже мітить на місце в його кабінеті, — хмикнула Оля. — А потім і у його ліжку.
— Його кабінет і буде їй ліжком.
Їхній сміх був як кислота, але Аліса не повела й бровою. Вона дивилася на екран. Там досі був її ескіз — мак, що перетворювався на полум’я. Її руки лежали на столі спокійно, але всередині все вирувало. Погляд Дам’яна стояв у неї перед очима, а у вухах лунала холодна інтонація.
«А ти що можеш?»
Ці слова мали принизити, та вона почула інше. Він зацікавився. «Навіть він думає, що я слабка», — подумала вона, стискаючи мишку. Він же побачив її вперше і вже зробив висновок. А вона просто впала. І він теж дізнається, що вона вміє підійматися. Обережно сховала малюнок в сумку, вперто хитнула головою. Ні цей офіс, ні ці жінки, ні навіть він не зможуть її зламати.
Оля спостерігала поруч і кинула їй через плече:
— Не мрій, мила. Ти тут тимчасово.
Аліса навіть не повернула голову. Вона відкрила звіт і занурилась у цифри.
